МузикаГра з гендером і квір-революція: чому Måneskin – бунтарі нового часу

Чому старе бунтарство вже не бунтівне

Якщо говорити про візуальні образи та стилістику у звучанні, Måneskin повторюють уже добре відомі в масовій культурі рок-архетипи: розкутість, бунтарство та провокативність, проте всі ці ознаки відповідають своєму часу. Якщо 50 років тому Rolling Stones по-бунтарськи співали про грубе залицяння до дівчат, а 30 років тому Guns N’ Roses вважалися крутими, бо транслювали об’єктивацію та насилля, то сьогодні Måneskin провокативні, бо говорять про протилежне. Вони співають про нетоксичну секс-позитивність для всіх, говорять про культуру згоди та кидають виклик гендерним умовностям.

Гомосексуальна поведінка та гра з гендером – зовсім не нові явища в популярній рок-музиці: вже відбулися дві хвилі глем-року в 70-х і 80-х роках, коли артисти експериментували з фемінним одягом, наносили яскравий макіяж із блискітками та провокативно поводили себе на сцені. Проте проблема в тому, що все, за словами музичного критика Роберта Данкана, стосувалося суто гетеросексуальних цисгендерних чоловіків, які могли собі дозволити урізноманітнити свою сексуальність і самопрезентацію. У часи, коли гомосексуальність у Європі тільки позбувалася кримінального покарання та була оповита стереотипами, такі зірки глем-року, як Девід Боуї, могли дозволити собі фейковий камінгаут задля популярності чи імітацію сексу з чоловіком на сцені заради видовищності.

Жінок такі експерименти стосувалися порівняно рідко: серед зірок глем-року зазвичай згадують тільки Сюзі Кватро, яка мала нетипові для 70-х років маскулінні образ і поведінку на сцені.

Попри все це, для багатьох бунт проти традиційної патріархальної системи може досі звучати радикально, а спроби кинути виклик старим гендерним ролям можуть бути сприйняті дуже критично. 

Måneskin можна назвати маркерами нашого часу, коли питанням гендеру, сексуальності й етичності приділяється більше уваги, ніж кілька десятиліть тому.

Що нового пропонують Måneskin?

У своїй роботі Gender Trouble Джудіт Батлер пише, що гендер складається з низки перформативних актів. Це означає, що наша поведінка, манера вдягатися, презентувати себе на публіці, а не якісь вроджені якості, визначають гендерну ідентичність. Людину на вулиці миттєво зараховують до того чи іншого гендеру за зовнішнім виглядом, а будь-яка плутанина може викликати непорозуміння чи навіть агресію. Це яскраво помітно, коли жінку критикують за коротку стрижку чи заняття боксом. За традиціоналістськими уявленнями, гендерів тільки два, вони невіддільні від вродженої статі та мають чіткі незмінні ознаки: для жінок виражена фемінність і пасивність, для чоловіків – маскулінність та активність. За Батлер, боротися з цим можна пародією: переінакшувати всім відомі ознаки чоловіків чи жінок, гратися з ними, мінятися ролями, так непрямо висміюючи застарілу патріархальну систему і руйнуючи її зсередини.

Це добре помітно у кліпах і виступах Måneskin. У відео I Wanna Be Your Slave, що вийшло в липні цього року, спостерігаємо явище, яке в літературі називають gender bending – розхитування гендерних меж, перемішування атрибутів обох гендерів. Це може мати дещо комічний ефект. Зазвичай тим, хто виросли на бінарному сприйнятті маскулінного й фемінного, спершу буває складно сприйняти чоловіка в «жіночому» спідньому, ще й у «домінантній» позиції, тобто в такій, де він демонструє силу та лідерську позицію. Це розмиває гендерні коди в одязі, а також руйнує уявлення про те, що чоловік-лідер гурту має бути брутальним і маскулінним. Соліст гурту Даміано Давид повторив цей трюк щонайменше двічі: у вже згаданому кліпі й нещодавньому виступі у Швеції.

У свіжому кліпі Mammamia помітна також насмішка над токсичною маскулінністю. Те, що раніше могло вважатися крутою поведінкою для чоловіка (приставання до жінок, менсплейнінг, відбирання чужої цигарки) висміяне, а Даміано, який усе це робить, помітно дратує решту гурту. Інші учасники дають зрозуміти, що їм така груба поведінка не подобається, а для того, аби бути рок-музикантом, необов’язково токсично себе поводити.

Окремої уваги заслуговує басистка гурту Вікторія Де Анджеліс. Вона органічно доповнює експерименти з гендером жіночим прикладом.

По-перше, вона є рівноправною учасницею гурту, де під час взаємодії з іншими музикантами її стать ніяк не підкреслюється. Це не є новим, проте добре позначає неактуальність раніше поширеної в рок-культурі жіночої об’єктивації. Вікторія носить одяг, що відповідає стилю решти учасників, часто це оверсайз-костюми.

По-друге, басистка розширює гендерні межі, притаманні жінкам у рок-музиці. Знаковим виступом можна вважати концерт у Парижі, де Вікторія зняла весь одяг вище пояса, тільки прикриваючи соски скотчем. Для чоловіків бігати на сцені з голим торсом вже півстоліття вважається нормою, у той час, як для жінок це досі є викликом.

Текст: Леся Королюк