Плейліст10 улюблених пісень Саші Кольцової («Крихітка»)

Текст: Катерина Янченко

Фото: Дар'я Мангубі, Юрій Грязнов

Мої батьки не були меломанами, але в їхній вініловій колекції було більше 100 платівок. Оскільки мама працювала викладачкою музики, то в ранньому дитинстві в домі часто звучала класика, лютнева музика 16–17 століття. Ніякого рок-н-ролу не було, але місце двом альбомам The Beatles усе ж знайшлося.

Коли з’явилися магнітофони, батьки слухали те, що могли дістати. Звідусіль лунали Ace of Base, а про інші хіти дізнавалися з MTV та МСМ. Підліткою я любила гранж, індастріал і нью-йоркську хвилю хардкору та слухала дівчат-сонграйтерок (людина, яка пише пісні, – ред.): Alanis Morissette, Tori Amos, Fiona Apple. Хоч і не сильно сиділа на металі, але був і такий період із Pantera, Suicidal Tendencies та іншими. У 17–18 років музичний смак вирівнявся, я відкрила для себе Portishead, бритпоп і різну альтернативну музику. А ще було багато фанку, який не надто мені подобався, хоч RHCP були цікавими.

З українською музикою я познайомилася через «Радіо Промінь». Якось увімкнула ефір, а там грала Сестричка Віка з піснею «Намалюй мені ніч». Я тоді дуже здивувалася, подумала: «О це так, українською, серйозно?» Пізніше завдяки хіт-параду «12–2» почула «Плач Єремії» та «Мертвий півень». Це перші два українські гурти, які мене вразили. У них був прекрасний саунд, а їхні пісні були сучасними та не схожими на інші. Тоді я зрозуміла, що в Україні є ніша й можна робити свою музику.

Нещодавно читала дослідження, що найбільше нам резонують пісні, які ми слухали в ранній молодості. А те, що потрапляє в наші плейлісти потім, уже не так вражає. Тому я не чекаю, що якась пісня переверне моє життя, уже не прешся від цього так, як раніше. Нейрони вже «натреновані». У мене немає улюблених гуртів, але я знаю, до кого б пішла на концерт. Однозначно на Radiohead, тому що це культовий і важливий гурт для нашого покоління. А ще на Black Keys, Swans, на який колись не потрапила в Києві, і на Bjork. Вона не тільки про музику, а й про сучасне мистецтво. Хочеться ходити на щось знакове, що відбивається на сучасності. Хороша музика завжди про багато речей одночасно. Ми би всі пішли на Бейонсе. Не тому, що так сильно любимо її треки, а тому що вона постать, феномен, і було би цікаво побачити шоу такого рівня.

На цей рік я маю великі сподівання на різні фестивалі та концерти. Планую сходити на Iggy Pop у Києві. Хотіла б послухати наживо Lorde, Адель, дівчат НАІМ, ісландську групу Sigur Rós. А ще якихось зірок кантрі, але в США, тому що нічого не знаю про цей пласт культури. Якщо говорити про виступи, на яких я була, то мені запам’яталися The Cure, St. Vincent & David Byrne, Kimbra, Massive Attack. Ось цей момент, коли тебе пре від музики, найкращий. Не знаю, чи дійсно ті концерти були настільки класними, чи просто я була в особливо піднесеному настрої. У концертах за кордоном своя магія. [усміхається]

В Україні дуже швидко з’являється багато нових імен, але багато хто так само швидко перегорає. Усім потрібна підтримка продюсерів, піарників, медіа. Інколи це замкнене коло: початок на одному талант-шоу та стеля на іншому. Наш шоу-бізнес не функціонує так, як західний. Уся проблема у сфері розподілу роялті, немає фінансової стабільності: є великі гравці ринку та малі, які збирають зали до тисячі людей. Щоб стрибнути вище, потрібна інерція індустрії, але в нас немає цих соціальних ліфтів. Спочатку талант-шоу, потім «Євробачення» та тур на 10 міст. Вистрибують одиниці. Тож молоді виконавці випускають по альбому на рік протягом 10 років і не розуміють, де їхні гастролі та слава, коли це все прийде. У нас і з майданчиками проблема, і з доступом деяких жанрів до широкої аудиторії, тому що, наприклад, я досі не чую «ДахуБраху» на радіо. Хоча це найуспішніший український продукт на експорт.

Прикро, що більшість українських виконавців пишуть музику російською. Але я розумію, що стримінги приносять їм бюджет для розвитку, і нікого не критикую. У нас і так музична критика не зосереджена на підтримці, як мало би бути на такій ранній стадії розвитку шоу-бізнесу.

Сам смак аудиторії прямо залежить від медіа та соцмереж, які вона споживає. І дуже невеликий шанс вирватися з цих алгоритмів і почути щось неочікуване. Просто музика в чистому вигляді, як звук, уже перестала працювати. Ми здебільшого дивимося кліпи, а не слухаємо музику. Пісні слугують приводом для знайомства з якимось більшим енергетичним згустком навколо артиста: з артом, модою, відеографією.

Я живу недалеко від школи й інколи шазамлю те, що слухають діти. Звісно, їхні плейлісти – це все російський треш, у якого немає ніяких нових сенсів. Достатньо нудна історія, але довкола себе ці виконавці розкидають гроші й показують машини, що створює сильне враження на молодих людей. Усі хочуть успіху, а він виглядає ось так. Росія може робити всяке лайно дуже якісно.

Якщо українським виконавцям дати фінансування, то наш контент був би кращим, аніж російський. У нас більше цікавих ідей, ми більше інтегровані у світові тренди. Але сьогодні всі слухають очима й завдяк одній музиці не виїдеш. Треба вміти подавати те, що ти робиш, за допомогою всіх інструментів. Я багато часу присвятила популяризації української музики і як журналістка, і як медіаменеджерка на «Суспільному», і як громадська діячка. Хоч ми не стабільно займаємося музикою в «Крихітці», але також робимо свій невеликий внесок у те, що колись стане великим і затребуваним у світі. Я вірю в українську музику й у таланти своїх колег.