Є питанняПисьменниця Наталія Матолінець про улюблені книги

У підлітковому віці теж була досить важлива віха мого читацького досвіду, коли я дізналася про існування фентезі. Одного разу ми з однокласниками довідалися про існування книги, як-от «Культ» Любка Дереша. Вона на той момент була для нас дійсно культовою. Ми збиралися на перервах, читали різні сцени, обговорювали, і це була велика спонтанна хвиля, коли ми починали відкривати зовсім іншу сучасну українську літературу. Думаю, що тут великим бонусом також було те, що я родом зі Львова й у мене завжди була звичка ходити на Книжковий форум. Я тоді думала: «Як можна не ходити на Книжковий форум? Це ж центр усього вересня». Так само вчителі в школі розуміли це й відпускали нас на захід. Для підлітків така можливість піти з уроків до книжок була надзвичайною.

Повертаючись до фентезі, хочу сказати, що я була однією з тих щасливих дітей, які росли разом із Гаррі Поттером. Я навіть пам’ятаю той момент, коли на Книжковому форумі Іван Малкович показував нову книгу Гаррі Поттера, і в мене гайнула думка: «Гаррі Поттер… ніколи не чула, треба спробувати. Й обкладинка гарна». Я пам’ятаю, що якісь світові бестселери ще не були світовими бестселерами на той час, і в нас про них ніхто не чув. Тому той момент, коли я відкрила для себе Гаррі Поттера і твори Толкіна, був дуже важливим для мене, і саме він сформував мій письменницький інтерес у майбутньому.

То був час, коли справді хотілося поглинати все, що знаходиш українською й від українських авторів. Я дуже тішуся, що зараз є великий вибір книг для різних вікових категорій рідною мовою. Тоді ж це був просто потік книжок, коли все потрібно спробувати, а там вже щось і вийде.

З роками завжди змінювалося те, що я читала. Були періоди студентства, коли читання під впливом навчання, на жаль, трохи відходило вбік. Я, звісно ж, читала, але не в таких великих масштабах, як тепер. Були моменти, коли хотілося братися за щось дуже серйозне на кшталт класики, щоб одразу зрозуміти життя. Потім ті хвилі минули і з’явилося бажання читати все виключно фентезійне чи пригодницьке. В останні декілька років, мабуть, я читаю дуже різножанрову літературу, але розумію, що левова частка моїх книг – це завжди фентезі, адже це стосується моєї роботи. Щоб гарно писати, треба гарно читати. Банальна фраза, але так воно і є. Я не можу створювати щось нове, якщо в мене немає масиву прочитаного.

У мене також були періоди, коли я читала багато чого з історичної белетристики. Одна з історій, яка мені дуже запам’яталася до цієї теми, – «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння». Це книга про дуже сильних персонажів; вона має гірку основу, але підтверджує, що життя продовжується навіть після війни й ми маємо рухатися тільки вперед.

Я не ставлю собі челенджів, як наприклад, багато моїх друзів на порталі Goodreads. У мене немає якогось великого плану читання, але в останні роки це зазвичай близько сотні книг на рік. Частково це те, що я читаю по роботі у своїх жанрах, зокрема міфологічні історії або міське фентезі від зарубіжних авторів, бо все, що там відбувається, мені цікаве.

Книги у своїй домашній бібліотеці я ніколи не рахую, але вона дуже розтягнута в локаціях, де я жила й живу зараз. Вона досить велика і щоразу зростає. У дитинстві, коли я жила з батьками, пам’ятаю, що в нас у всіх кімнатах були книжкові шафи, і для мене завжди було звичною річчю, що вдома, напевно, у всіх все завалено книгами, це природно. Треба проходити між книгами, думати, де поставити нові, і вони мають бути всюди. Ця філософія слідує за мною, куди б я не відправилася.

Мені дуже подобаються саме паперові книги, тому що їх можна понюхати, погортати. І зараз українські видання настільки розкішні, що їх хочеться купувати, щоб вони стояли на полицях, ти на них постійно дивився й відчував такий собі катарсис. Але я, звісно, багато читаю і в електронному форматі, це ще один бонус бути письменницею, яка працює з видавництвом.

Медлін Міллер

The Song of Achilles

Це історія про життя, взаємини й загибель Патрокла й Ахілла на основі «Іліади». Мені ця книга сподобалася передусім тому, що я дуже люблю міфи. Проте водночас Медлін Міллер має надзвичайно тонке поетичне письмо, її тексти дуже магічні. Я читала в інтерв’ю авторки, що її на цю книгу надихнув один рядок з «Іліади» про те, як Ахілл побивався через смерть Патрокла, хоч у тексті й не було вказано про якісь особливі взаємини між ними. Письменниці же здалося, що ці емоції Ахілла вибивалися з його образу в поемі, й у своїй історії вона олюднює міфологічних героїв, розвертає для читачів дуже знайомі класичні сюжети й наповнює їх життям. Це неможливо читати без сліз, мені здається.

Ірвінг Стоун

The Agony and the Ecstasy

Це художня біографія Мікеланджело Буонаротті. Надзвичайно фундаментальна й детальна праця, яка буде близька всім творчим людям, тому що Мікеланджело – це справжня пристрасть і важка робота. Коли ти читаєш про його поступ уперед, про його дослідження власних можливостей, його виклики суспільству й моралі, то розумієш, що фактично пройшли сотні років із того моменту, але це завжди буде цікаве тим, хто пов’язаний із творчістю. Книга також є чудовим екскурсом у ренесансну Італію, тому що в цій історії автор розповідає не лише про Мікеланджело, а й про його оточення, інтриги Пап Римських, які змінювались один за одним, про впливові родини й меценатів мистецтва й про весь розквіт італійських міст того часу.

Роберт Джордан

Цикл романів «Колесо часу»

Для мене це одна з найкращих фентезійних саг, аж на 14 томів, з дуже детальним світом, який наповнений різними країнами й національностями. Автор надзвичайно скрупульозно пропрацював усе, щоб воно працювало як один механізм. У своїх книгах він базується на східній філософії: не на чорному проти білого, а чорному й білому в балансі. Це насправді дуже велика відмінність від багатьох фентезійних циклів, з якими я до цього знайомилася. У книгах Джордана є дуже багато героїв, й усі вони мають свої сюжетні лінії. Ми бачимо повноцінний усесвіт, який живе своїм життям.

Донна Тартт

«Щиголь»

Це дуже насичена деталями історія про хлопчика, який у 13 років втратив матір під час теракту в музеї. Там він встиг врятувати картину, яка потім проходить з ним крізь багато років його життя. Ця книга про травму, про проживання важкого досвіду, про те, що він робить з людиною. Донна Тартт дуже вміло занурюється вглиб психології героїв. Про вплив таких травм потрібно говорити. У нас, мені здається, просто дуже недооцінюють ментальне здоров’я й такі травматичні досвіди.

У «Щиглі» ми маємо героя, який проходить дуже різні періоди в житті: й абсолютно захопливу підліткову дружбу з різними витівками й повною анархією, і життя в прийомній родині, і мандри Америкою, і нерозділене кохання, і згодом ці всі нашарування призводять до кримінального трилера. Усе це тримає в такій напрузі, що від цієї «цеглинки» просто неможливо відірватися. Окрім цього, книга також про вагу мистецтва й те, як воно може нас рятувати.

Ніл Ґейман

«Книга кладовища»

Ця книга про те, як юного хлопчика з дитинства й до підліткового віку виховували примари на кладовищі, оскільки його батьки загинули. З одного боку, це історія зростання, а з іншого, це поєднання неоготики, містики й життєствердності, тому що Ґейман, будуючи свої світи, дає розуміння, що щось неймовірне знаходиться не в якомусь іншому світі, а зовсім поруч. Його містика дуже буденна й переплетена з реальністю. У «Книзі кладовища» навіть є один епізод, де всі мешканці міста й кладовища збираються танцювати «Танець смерті», і це єдиний день на рік, коли мертві й живі зустрічаються. Це дуже яскраво ілюструє те, як автор наближає щось позасвітове до нас і наскільки він, описуючи примар, вампірів і подібних істот, пише про людяність.

Едвард Резерфорд

«Париж»

Історія шести, якщо я не помиляюся, родин у різні епохи Парижа від XIII до XX століття. Це різні часові лінії, які розповідають нам власне історію міста крізь життя цих родів. Книга вийшла дуже наповненою, адже ми спостерігаємо за всім саме очима мешканців міста. Я маю певний інтерес до Франції, а твір Резерфорда дає глибоке розуміння того, як формувалося це місто, те, які були в нього важкі часи, злети й падіння. Я дуже люблю мандрувати, тому для мене такі книги про міста є одними з речей, які завжди хочеться радити.

Джонатан Страуд

Серія «Локвуд і Ко»

Екранізація цих книг зовсім скоро повинна вийти на Netflix. Українською вже є чотири з п’яти частин. Це молодіжне фентезі, Лондон приблизно 60–70-х років минулого століття, але в альтернативній реальності. Місто діймають примари, з якими може боротися лише молодь, яка їх бачить, і саме ця історія оповідає про агенцію з трьох мисливців. Головне, що я люблю в книгах Страуда, – це гумор, адже його герої можуть іти на полювання за примарами, але неодмінно вип’ють чай із печивом на кухні будинку, окупованого привидами. Автор завжди дає читачам пригоду, але водночас у нього є дуже щемке й уважне ставлення до своїх персонажів. Його герої – підлітки, і ти справді віриш, що це підлітки: вони не всесильні, вони не надзвичайно прекрасні, вони не можуть усе, вони часто травмовані й поламані. Й ось ця чутливість до своїх персонажів якраз і виділяє Страуда серед багатьох авторів young adult. Під власне пригодою є завжди щось більше.