Подивимось«Я люблю дивитися кіно як глядач». 8 улюблених фільмів режисерки Ганни Копилової

 Що дає кіно? Кіно дає владу й безсмертя. Жартую, але в цьому жарті є і частка правди. Це влада і над глядачем, і над його емоціями, і в самому знімальному процесі, бо, якщо ти режисер, на тобі вся відповідальність за перебіг і результат. І кожен вид мистецтва деякою мірою – внесок у наше безсмертя. Це дещо пафосно звучить, але щось у цьому є. І ми робимо кіно, бо не можемо робити чогось іншого.

Я люблю дивитися кіно як глядач, а не як людина зі сфери. Якщо мені треба переглянути щось за професією, то я ставлю фільм на паузи, роздивляюся, що і як знято. Але кіно я хочу дивитися емоційно та не розбирати його на молекули.

Мистецтво під час війни

До червня я не дивилася нічого. Я не могла, тільки читала. І так сталося, що читала книжки лише про війну. Три книжки за час повномасштабної війни, і всі про Першу або Другу світову.

Мистецтво під час війни потрібне, воно має документувати події навколо. Зараз, мені здається, неетично знімати щось художнє, бо не минуло достатньо часу, щоб усе відрефлексувати. Війна ще не закінчилася, у моргах досі лежать невпізнані тіла.

Якщо говорити про мистецтво, зараз краще нагадувати світові про війну телесюжетами, документальним кіно, благодійними концертами. Має бути дистанція, рефлексія, час на прожиття цієї травми. Бо для декого це просто хайп: поки «тепленьке», люди хочуть щось зробити. Найбільш прикро, що вони прикриваються великою метою.

Знімання документального фільму

Я зняла документальний фільм про жінок на війні Oh, Sister!, де є п’ять героїнь. Це кіно було пов’язане з приїздом до України жінок, які отримали Нобелівську премію миру. З плином сюжету ми розуміємо, що жінки, які в нашій країні роблять внесок у перемогу, можуть бути реальними кандидатками на цю премію в майбутньому. Вони так багато великого роблять у повсякденному житті. Великого від слова «велич».

Ми мали документувати приїзд нобеліанток до України, а вони приїхали до Львова на чотири години. Таймінг дуже регламентований, чіткий, нам треба було встигнути їх зафільмувати. Потім у нас були знімання українських героїнь у форматі серії інтерв’ю. Вийшли дуже круті розмови на півтори години кожна, і шкода, що в нас є межі для тривалості фільму. Ми скорочували інтерв’ю й ніби від серця відривали ту чи ту фразу. А всі героїні дуже потужні. Серед них – Тата Кеплер, волонтерка, Алла Мельничук, яка організовувала, а іноді й сама за кермом реанімобіля вивозила понад 500 поранених дітей. Також є дівчина з позивним «Ластівка», парамедикиня. Вони розповіли неймовірні історії.

Це короткий метр, триває 20 хвилин. Мені дуже подобається документальне кіно зараз, тому хочу рухатися в цьому напрямі далі. У мене є одна мрія. Оскільки Oh, Sister! – грантовий проєкт, тема вже задана, а ми надавали їй свого бачення, я сиділа й думала, що б хотіла конкретно я. От є багато грошей і свобода, що б я зняла? І зрозуміла, що мене дуже цікавить тема окультних працівників на війні в Україні. Що вони роблять і як у них змінився запит? Якщо раніше до них приходили приворожити чи відворожити когось, то що це зараз? Прокляття на путіна чи якісь амулети-обереги для наших бійців?

Зараз збираю матеріал для цього проєкту. Зроблю тизер і будемо його пітчити. Наші люди повністю залучені в таку тему. Я зараз досліджую, спілкуюсь з іншими стосовно цього, і у всіх так чи інакше є своя історія, що пов’язана з цим питанням. Когось мама поливає святою водою, комусь у дитинстві ходили знімати вроки кожен тиждень. У нас це прямо в ДНК (сміється).

Прем’єра в Нью-Йорку

Ми з’їздили до Нью-Йорка, щоб показати Oh, Sister! Нас дуже тепло зустріли. Усі глядачі плакали від перегляду цього фільму. Я дуже вірю, що це кіно існує якраз для того, щоб нагадувати про війну, щоб нас чули й не забували. Сподіваюся, що та аудиторія, яка була на прем’єрі, щось для себе залишить після показу.

Усі кажуть мені, що хронометраж для такого фільму дуже малий. Ти тільки починаєш поринати в цю історію, а вже настає кінець. І зараз ми думаємо про те, щоб зробити більшу версію для Oh, Sister!

Пол Томас Андерсон

«Лакрична піца» / Licorice Pizza, 2021

Останній фільм із переглянутих, який мене вразив. Я дивилася його в літаку, і всі дві години я або усміхалася, або просто реготала. Сусід дивився й думав, що зі мною щось не те. З першого погляду, це дуже легке кіно. Про те, як соціальні межі завдають шкоди коханню: різниця у віці, у соціальному статусі. Але кінець фільму дає надію. Якщо це справжнє кохання, воно все перемагає.

А ще тут Шон Пенн грає себе. Дуже круто, коли актори можуть посміятися із себе. Ми робимо Oh, Sister! із продакшеном 2332 production, який в Україні знімає кіно із Шоном Пенном. Розумію, що знайома з ним фактично через одне рукостискання (усміхається).

Девід Фінчер

«Бійцівський клуб» / Fight Club, 1999

Фільм про вікову кризу, про кризу суспільства, соціальні межі й намагання вистрибнути з них. Про той деструктив, який є в кожного з нас. Не знаю, як ми опинилися в такому становищі, може, це про певну вікову кризу та пошук себе, але я бачу, як багато моїх друзів мають цю деструктивну, протестну яскраву сутність, і разом із тим залишаються героями Джека. Люблю це кіно за їдку іронію й естетику. Кіно їдке, іронічне й уже давно на часі.

Сем Мендес

«Краса по-американськи» / American Beauty, 1999

Нещодавно під час поїздки до Америки дізналася, що цей фільм народився зі сцени пакета. Сценарист побачив, як вітер закрутив пакет, і почалося. У цьому фільмі мені дуже подобається відсутність гарних чи поганих героїв. За дії кожного з персонажів тобі соромно, але з розвитком сюжету ти починаєш їх розуміти, твоє ставлення до них змінюється. Ти починаєш співчувати їм через те, що герої опинилися в таких обставинах, де вони нещасливі й отруюють одне одного.

Стенлі Кубрик

«Механічний апельсин» / A Clockwork Orange, 1971

Цей фільм я вперше дивилася в 15 років. Узагалі нічого не зрозуміла, але дуже хотіла бути розумною. Торік я його передивилася, коли фільму виповнилося 50 років. І це неймовірно. Культ ультражорстокості, і все це поєднується з відповідними контрапунктом, музикою. У 15 років мені здалося, що режисер романтизує це насилля. Як можна в такій естетиці, у таких локаціях це втілювати? Зараз я дивлюся глибше на історію, і це про їдку іронію.

Творчість Мартіна Макдона

Моє знайомство з Макдоном почалося з фільму «Три білборди за межами Еббінґа, Міссурі». Потім я знайшла серію книжок, яку, здається, випустили минулого року, «Сучасні драматурги» в перекладі українською мовою, і Макдона переклав Олекса Негребецький, який колись перекладав «Альфа» й усе, що ми любимо. Зараз ми чекаємо на його трилогію «Банши Інішерина». Усі думали, що це буде п’єса, але нещодавно фільм презентували на Венеційському кінофестивалі.

Роман Балаян

«Польоти уві сні та наяву», 1982

Дуже поетично про кризу середнього віку, де герой усіма силами намагається вирватися за межі буденності. Ну, і красивий Олег Янковський.

Кіра Муратова

«Короткі зустрічі», 1967

Красиве, гарне, добре кіно про любовний трикутник, без вульгарності. Можливо, зараз таке кохання вже заведено називати сухо «співзалежними стосунками», але я старовір. Поетично й ніжно про сум. До речі, сама Кіра Муратова знялась у головній ролі, і якщо вірити легенді, це сталося випадково.

Юрій Іллєнко

«Білий птах з чорною ознакою», 1971

Фільм із молодим Ступкою, мамма міа. Мені навіть здається, що це його перша роль у кіно. Це класична і, на жаль, актуальна історія трьох братів, які опиняються по різні боки барикад. Дуже красиве й сумне кіно.