Подивимось11 улюблених фільмів продюсерки Олександри Костіної

Як усе почалося

Моя закоханість у кінематограф сталася у 20 років, коли я дізналася, що він у принципі існує. Знайома поділилася, що вона йде на кінофестиваль «Молодість». Для мене на той момент не було взагалі розуміння, що в нас є хоч якась кіноіндустрія. Я знала тільки про інститут Карпенка-Карого, який випускає діячів кіно, але куди ці всі люди діваються потім, я не знала (сміється). Тому кінофестиваль, який проходив у Києві, для мене став повною несподіванкою. На той час туди можна було потрапити лише за запрошеннями. Мені вдалося дістати одне, і після цього я захворіла кіно. Я була вражена тим, що молоді люди представляли свої твори на сцені, з ними можна було поспілкуватися, і це не десь далеко, а в нас, у Києві.

Тоді я почала шукати, де й ким можна працювати в кіно. Два роки в мене пішло на те, щоб отримати першу пропозицію співпраці як асистентки продюсера. На той момент я вже пропрацювала в страховій компанії, мала значний карʼєрний шлях, який пропонував додаткові перспективи, гарну стабільну заробітну плату. І тут мені запропонували майже вдвічі менше, і тільки на 2–3 місяці.

Я вдячна своїм близьким, що підтримали мене і сказали тоді: «Сашо, якщо ти захочеш, то знайдеш собі й восьму роботу в офісі, але, якщо так тяжіє серце, іди та працюй у кіно». Я пішла, відпрацювала ці кілька місяців. Згодом я отримала ще одну пропозицію, і з 2007 року безперервно працюю в цій індустрії, жодного разу про це не пошкодувавши. Те, що дає кіно, – важко з чимось порівняти. Ти створюєш щось із нуля, а потім спостерігаєш, як це впливає на інших людей, на їхні відчуття себе в цьому світі. До того ж, мені здається, що в кіно працюють найцікавіші люди, і можливість спілкуватися з ними, захоплюватися їхнім талантом – це справжня магія.

Українське кіно у світі

Я б розділила міжнародну кіноспільноту на європейську, у якій я пробула більший час і маю більше контактів, і кіноіндустрію Америки та Великої Британії, з якою я тільки починаю працювати. Це різні відчуття.

У Європі за останні 7–8 років українське кіно дуже активно присутнє на європейських майданчиках, починаючи з лабораторій, де створюють фільми чи опрацьовують сценарії, пітчингів і завершуючи фестивальними релізами. Перші роки нашої участі в міжнародних подіях – це поодинокі випадки, коли продюсер чи режисер фільму представляли Україну, і європейська спільнота сприймала це як дещо екзотичне. Їм цікаво було почути про нас, але для них це працювало як частина східноєвропейського кіно, і було важко визначити, що з цього є нашим, унікальним, українським.

Та вже за декілька років постійної присутності представників України на міжнародних заходах про нас заговорили, як про нову хвилю українського кінематографа. Почалися незалежні пітчинги, зʼявилася можливість знімати та підтримувати незалежне українське кіно. Українські кінематографісти знімають фільми різних жанрів: це і драми, і комедії, і трилери. Розвиваються серіальне виробництво й анімація. Українське кіно вже відчувається як індустрія, у якій є чимало професіоналів, помітних на професійних майданчиках, які зарекомендували себе як відповідальні партнери. Є певні очікування від України, що саме ми представимо. Якщо у 2016 році брати український проєкт було ризиком та острахом, то зараз закордонні кінодіячі приходять самі, цікавляться новими авторами, хочуть щось запропонувати.

Що стосується Америки та Великобританії, то на сьогодні вони мало що знають про українське кіно, на жаль. Звісно, зараз вони розуміють, що Україна – це окрема країна, бо ми не виходимо з їхніх новин, однак ми також усвідомлюємо, що в них є недостатня інформованість стосовно того, що саме є українським. Дуже багато культурних, мистецьких проявів, створених протягом останнього століття, присвоювали росії. Тому американський і британський запити стосуються того, що саме є українською культурою, українським автором. Їм справді цікаво, зараз вони пишуть чимало історій про Україну в Голлівуді та шукають українських авторів, які би створили для них ці історії.

Нам є, чим пишатися. Єдине питання – що ми робитимемо далі. Бо всі ми розуміємо, що існування української кіноіндустрії опинилося під загрозою. Усій нашій індустрії необхідно докласти максимальну кількість зусиль, щоби не втратити все напрацьоване за попередні роки.

Майбутнє

Хотілося би говорити про наше майбутнє, про людей, про те, хто ми такі, чому ми такі є, у чому наша відмінність від інших людей у світі, у чому наші сильні сторони, а в чому слабкі. Є два телевізійні серіали, над якими ми зараз працюємо: «Наші ідеальні діти» та «Хто я є?», і два ігрові повні метри, до яких розробляємо сценарії. Вони про нас, про українців, про те, якими ми є. Дуже важливий для мене фільм «Вакуум» над яким ми працюємо останні декілька років, і який, сподіваюсь, зможемо відзняти цього літа. 

Мішель Азанавічус, 2011

Артист / The Artist

Чорно-білий фільм, який виграв «Оскар» та отримав найкращий приз Каннського кінофестивалю. Він вразив мене тим, що зламав уявлення про те, яке кіно цікаве сучасному глядачу. Говорять, що не можна робити чорно-білий, німий фільм, більше схожий на мюзикл, тому що це нікому не потрібно – і саме «Артист» став для мене прикладом того, що ніхто не знає, що треба, а що ні. Ніхто не знає, чого саме очікує глядач. Коли ти як кінематографіст, як людина, яка підтримує авторів, озброюєшся експертною думкою про те, що щось зараз не на часі, чи неактуально, чи не вистрелить, – мабуть, тобі варто йти з професії. Бо треба бути відкритим до пропозицій. Це може бути не твоє кіно, не той фільм, якому ти хочеш присвятити час, але казати, що це не потрібно чи нікому нецікаво, – несправедливо.

Цей фільм на межі авторського та глядацького висловлювань. Це історія про актора золотої ери Голлівуду, коли зʼявляється звук, і герой не може знайти своє місце в цьому новому світі.

Густав Мьоллер, 2018

Винний / Den skyldige

Це режисерський дебют Мьоллера. Фільм, у якому всього одна людина зʼявляється в кадрі, але це трилер, який постійно тримає в напрузі. Це також про те, наскільки майстерно можна використовувати світ кіно. Значна частина цієї історії була створена завдяки звуку, ми чуємо те, що й у телефоні головного героя. Це приклад того принципу, який я дуже люблю та сповідую – less is more. Коли в тебе є обмеження, це на краще. І коли ти будуєш історію вглиб, а не в ширину, то отримаєш кращі результати. Якість фільму не залежить від бюджету чи спецефектів, а насамперед від історії й того, як талановито ти її розповідаєш.

Далтон Трамбо, 1971

Джону дали зброю / Johnny Got His Gun

Нещодавно ми з колегами спілкувалися про те, які знакові антивоєнні фільми можемо згадати. І одна з колег порадила мені подивитися «Джонні взяв зброю». Цей фільм також є режисерським дебютом, поставлений за однойменним романом самого режисера. Він розповідає про молодого американського солдата, який отримує важке поранення під час Першої світової війни: у нього ампутовані руки та ноги, він не може говорити, майже втратив усі органи чуття. За думкою лікарів, це просто дослідний обʼєкт. Вони навіть не здогадуються, що за організмом, життєдіяльність якого вони намагаються підтримувати, є душа, його мрії та свідомість, яка замкнена в цих обставинах і не може достукатися до когось.

Філіп Сотниченко, 2023

Ля Палісіада / La Palisiada

Це дуже круте авторське висловлювання. Фільм нещодавно отримав відзнаку на Роттердамському кінофестивалі. Ідеться про будні слідчого з відділу, який розглядає справу людини, що стала останньою, яку засудили до страти в Україні. До якогось моменту в Україні існувало таке покарання, і це історія про злочин, результатом якого стала остання смертна кара в Україні. Мені здається, це щось дуже нове. Режисер майстерно відтворив атмосферу 90-х. Було відчуття того, що ти дивишся якісно змонтоване документальне кіно, яке якось до нас потрапило, але це ігровий фільм. Саме тому так легко вірити в те, що відбувається на екрані.

Мартін МакДона, 2022

Банші Інішерина / The Banshees of Inisherin

Це дуже важливий фільм про нашу відповідальність одне перед одним, про те, до яких трагедій можуть призвести наша нечуйність одне до одного, коли ми відмовляємо близьким людям. Ця стрічка дуже добре говорить про сенси життя, важливість відстоювання власних кордонів, але ми маємо памʼятати, що це відстоювання кордонів може також зашкодити людям, за яких ми відповідаємо. Важливо, щоб ця боротьба за власні кордони не ставала токсичною. Треба памʼятати про баланс і про те, що ми живемо в суспільстві.

Віктор Флемінг, 1939

Віднесені вітром / Gone with the Wind

Нещодавно я брала участь у продюсерському воркшопі, і там нас запитали про фільм, який є нашим guilty pleasure – про який соромно комусь розповісти, але ви його дивитеся. Цей фільм був моїм підлітковим guilty pleasure. За прокатом і за кількістю «Оскарів» він стоїть на якійсь недосяжній висоті від інших. Хоча зараз з американської класики він перетворився на гімн расизму, його вилучили з усіх бібліотек. Але на той момент, коли я була тинейджеркою, для мене це було тим, що взагалі втілює обличчя кінематографа.

Минулого року я переглянула його, і це зовсім інші відчуття. По-перше, питання расизму. Героїня, яка грала другорядну роль, була першою афроамериканкою, яка отримала «Оскар», і я памʼятаю, що, навіть отримуючи нагороду, вона все ще перебувала під обмеженнями: де їй перебувати, як їй стояти. На додачу, цей фільм пропагує токсичні стосунки. «Віднесені вітром» – точно не для того сучасного світу, який ми хочемо будувати. Він про еволюцію кіно та висловлювання в кіно, чому важливо йти вперед, навіть коли це найуспішніший фільм в історії. Але варто відмежовувати себе від такої спадщини, якщо вона не несе в собі нічого нового в суспільство, яке ми будуємо.

Павло Павліковський

Іда / Ida, 2013; Холодна війна / Zimna wojna, 2018

Павліковський – це людина, яка за свої фільми перебуває в бані в польського офіційного істеблішменту. Його продюсери, маючи одного з найбільш прославлених режисерів у Польщі, увесь час борються за фінансування. Це те, що я часто споглядаю на фестивалях: коли круті, яскраві, важливі висловлювання не можуть знайти фінансування в тій країні, з якої походять їхні творці, бо ці фільми не вписуються в лінію, яку просуває керівництво країни. Це трагедія, тому що кіно все-таки існує для того, щоб говорити про проблеми та змінювати світ.

Ми зараз випускаємо «Памфір», і в контексті цього я бачу дуже багато статей про те, чим відрізняється Україна від росії. Неможливо уявити, що в умовах війни від росії їздив представник і показував такий фільм, де говорять про проблеми суспільства. Ми говоримо про силу українців, показуємо українські культуру, природу, побут, але водночас і наші проблеми, з якими треба боротися. І це доводить, що Україна – демократична країна, бо навіть у такі часи, коли, здавалося б, усе має працювати тільки на кришталеву репутацію, ми говоримо про проблеми та не боїмося цього. «Холодна війна» й «Іда» говорять про проблеми польського суспільства та нагадують, до чого справді покликаний кінематограф – не співати оди чомусь чи комусь, а говорити про людей.

Томас Вінтерберґ, 2020

Ще по одній / Druk

Фільм про те, що варто жити кожного дня, попри обставини, і в будь-яких умовах зберігати себе. І ніколи не пізно знайти себе, навіть якщо в якийсь момент ти себе загубив. Дуже багато трагедій у світі відбувається через те, що люди забувають бути щасливими. Хотілося б, щоби люди, подивившись це кіно, зробили для себе якісь висновки. Мені подобається, коли після перегляду фільму тобі хочеться щось змінити. Це один із таких фільмів, який допомагає зрозуміти, що трансформації необхідні, якщо ти це відчуваєш.

Жуліано Дорнель і Клебер Мендонса Фільо, 2019

Бакурау / Bacurau

Свого часу подивилася цей фільм у Каннах. Він увійшов до рейтингу найкращих фільмів року Барака Обами. Ця стрічка про демократію, можливість говорити про свої проблеми, сміливість висловлювати їх. У центрі сюжету – бразильське село, у якому відбуваються буденні речі. Там є всього-на-всього один магазин, один музей про історію села, нічого неординарного там не відбувається. До цього села приїжджають американські шукачі пригод і вирішують влаштувати полювання на людей. Мешканці стають легкою мішенню, бо їхнього села навіть немає на карті, тому, якщо з ними щось трапиться, про це ніхто не дізнається.

Цей фільм про те, що майбутнє є в тих, хто знає свою історію та шанує її. Адже сільські мешканці не вбачали нічого цінного в музеї історії свого села і сплатили за це найвищу ціну.

Клод Лелуш, 1973

З новим роком / La Bonne Année

Ще один guilty pleasure, який я завжди передивляюся перед Різдвом. Це фільм про афериста, який задумав пограбування магазину, що мало пройти без перепон. Паралельно він закохався в продавчиню, власницю антикварної лавки, яка працює поруч із магазином, який він грабує. Цей фільм про життя, про людей, про важливі цінності та про відчуття свята напередодні Різдва. Гарна класична французька мелодрама, яку хочеться передивлятися, щоб створювати собі настрій.