Подивимось11 улюблених фільмів акторки Маргарити Бурковської

 Побутує враження, що акторство дуже відділене від життя. Колись ми з режисером Мантасом Кведаравічюсом говорили про те, що кіно й життя – це один вимір, де одне плавно перетікає в інше. Ти береш матеріал із життя, бо я вважаю, що життя більше за кіно. Хоча Оскар Вайльд думав навпаки (сміється). У нього є книжка про етику, де він казав, що життя імітує мистецтво.

У тому, щоб бути акторкою під час війни, є своя специфіка. Мені здається, наше кіно ніколи не було достатньо присутнім на порядку денному, бо воно погано фінансується. Зараз я трошки переформатувалася на фіксерство, працюю з журналістами, вважаю це більш доречним. Виклик на сьогодні – бути помічною, могти перемкнутися на іншу діяльність, якщо ти здатна робити щось інше.

Бути «Метеликом»

Для нас основним під час роботи над фільмом «Бачення метелика» було мати дотичність до війни. На той момент чимало людей, і це показав кастинг, узагалі не цікавилися війною. Ми запрошували багато акторів, які взагалі не усвідомлювали, що тривають воєнні дії. Що є люди, які взяли зброю, добровільно пішли захищати країну, коли більшість із нас спали.

Я постійно була в інформпросторі, знала про битви, усіх волонтерів, Іловайськ, Дебальцеве, бої, 32-й блокпост. Тобто я всім цим жила, мене це щиро цікавило, незалежно від кіно. А потім Макс Наконечний запропонував фільм.

Ми зустрічалися з військовими, полоненими, їздили на фронт, у Марʼїнку, Піски. Я читала професійну літературу, наприклад, «Почути травму» Кеті Карут. У процесі роботи я взагалі вирішила відмовитися від такого поняття як травма. Я розумію, що лікарі ним послуговуються, але для мене важливо не визначати людину її травмою. На додачу, немає нетравмованих людей. Хтось більше, хтось менше, але це не визначає нас. Тому героїню, яку зіграла, я вирішила не визначати як травмовану.

Кіно – життя, яке не вміщається в тобі

Мені здається, що ми завжди потребуємо кіно. Проте це не означає, що треба знімати будь-який фільм. Важливо, щоб це була історія, про яку людина не може не сказати з тих чи тих причин. Один дуже класний режисер говорив, що життя його так вражало, що в якийсь момент воно в ньому вже не вміщувалося, тому він мав зняти кіно. Як на мене, це така мотивація, яка точно має зачепити щось у глядача.

Зараз я дивлюся тільки українські фільми, бо хочу підтримувати українські голоси. Якщо говорити про світове кіно загалом, то, чесно, я дуже олдскульна, бо дивлюся трьох чи чотирьох режисерів.

Шарунас Бартас

Сім невидимих / Seven Invisible Men, 2005

Памʼятаю, що моя історія з кіно почалася з творчості Бартаса. Це був Одеський кінофестиваль, ми сиділи на Потьомкінських сходах, і там показували «Сім невидимих». Його було важко дивитися, бо навколо зібралася досить невдячна публіка, яка, на жаль, не готувалася до кіно типу Шарунаса Бартаса. Але це такий потужний фільм! Він знятий у Криму. Це дуже глибока історія й узагалі перший фільм, у якому я звернула увагу на звук. Мені подобається, як у Бартаса йде історія, він дуже екзистенційний і споглядальний.

«Сім невидимих» було просто фантастичним кіно. Там що не сцена, то якась глибина. І для акторів ця стрічка особливо хороша, тому що вчить не грати, а бути.

Шарунас Бартас

Нас мало / Few of Us, 1996

Фільм знімався в Сибіру. Там є такий кадр на початку, коли жінка приїжджає незрозуміло куди й летить кудись на гелікоптері, і ми ніби споглядаємо Землю. Цей кадр технічно досить важкий: ми бачимо Землю, а потім цю жінку. І те, як вона дивиться на цю Землю, – це не її акторська гра, а ніби справжній епізод із життя. За ним є така глибина й присутність тут і зараз.

Цю жінку зіграла Катя Голубєва, і вона просто космос. Є актори, які грають, а є актори, які відкривають світи. Ось Катя відкриває світи. І мені здається, що це одна з найкрасивіших сцен у кіно, коли вона дивиться на Землю.

Шарунас Бартас

Свобода / Freedom, 2000

Колись на фільмі «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса ми співпрацювали з Юрієм Григоровичем – це наш український художник-постановник, який професійно зростав у Литві й працював із Бартасом. Він розповідав, як знімалися всі сцени у «Свободі», а її знімали в пустелі. Юрій говорив, що всю групу починало крити, бо вони місяцями жили там. Це час, коли є ти і є простір, і цей простір постійно змушує тебе заглядати всередину себе.

«Свобода» цінна тим, що Бартас у ній розповідає історію сонцем, морем, людьми в кадрі. Він така людина, яка здатна помічати закони життя, вищі за наші уявлення. Бартас також цікаво працює з музикою: не нашаровує її, як пояснення, а правильно вміщує, щоб відобразити додаткові смисли, окрім безпосереднього сюжету. Бартас – це окрема планета, я вважаю.

Анджей Жулавський

Пісня тріумфу любові / Story of Triumphant Love, 1967

До речі, Анджей народився у Львові. Але він поляк і своє кіно створював у Франції. Його перший короткий метр, чорно-білий, – Story of Triumphant Love. Мені подобається Жулавський тим, що він виходить на рівень трагедії, мислить і реалізує себе тільки на рівні трагедії, а багато митців на це не здатні.

У цьому фільмі дуже класний сюжет. Приїжджає чоловік, закоханий у героїню, і встромляє кинджал собі в серце. Його напарник починає грати якусь музику й каже: «Той, хто здатний на справжню любов, здатний на незвичайні вчинки». І він грає, а той чоловік дістає кинджал та оживає. Навіть коли я про це говорю, мене вражає цей концепт.

Анджей Жулавський

Шаманка / Szamanka, 1996

Дуже класно зроблений фільм, і там акторська гра перебуває на абсолютній межі – вона «на розрив аорти». Кожна сцена дуже тотальна, з потужними питаннями. Анджей Жулавський сам по собі ніби шаман. Передивилася всі його фільми.

Фільми Брюно Дюмона

У Дюмона так фантастично грають актори. Мені подобаються всі його фільми, вони дуже поліфонічні. Мюзикл «Жанна», який важко робити, потужна «Людяність», «Двадцять девʼять пальм». Але найбільше мені сподобалися його «Життя Христа» та «Фландрія». Остання стрічка – про війну, жінку, яка чекає на хлопця, що поїхав на фронт. Це «оголені» фільми, вони щиро заглядають усередину людини й показують, із чим люди борються в собі.

Кім Кі Дук

Поганий хлопець / Bad Guy, 2002

Дуже потужний фільм із надзвичайно кльовим головним героєм. І мені подобається фатальність, яка є в ньому. Мені взагалі імпонують трагічність, якісь радикальні речі, на які можна відповісти або «так», або «ні». Кім Кі Дук здатний мислити такими категоріями. За його трагічними сюжетами стоять якісь інші історії, які не здатна осягнути людська думка. Коли дивишся «Поганого хлопця», думаєш, як головний герой міг так учинити. Але якщо розібратися й осмислити, що це не тільки історія про поганого хлопця, то зрозумієш, що така ситуація цілком імовірна.

Леос Каракс

Аннетт / Annette, 2021

Це останній фільм Каракса, мюзикл. Там стільки іронії та болю. Мені взагалі подобається, коли людина здатна зазирати всередину себе. Не знімати про когось, що хтось не так зробив чи хтось поганий, а розбиратися саме в собі. «Аннетт» у якомусь сенсі повторює багато історій із життя Леоса. У нього також є дуже класні «Ризик», «Передчуття», і мені подобається, як у цих стрічках він вибудовує взаємодію митця та аудиторії.

Леос Каракс для мене, як Едґар Деґа. Я колись була на його виставці, і перед його роботами представляли ще інших художників. Це були скульптури й картини, які називалися «Вічність», «Неможливість», щось дуже абстрактне й потужне. Потім ти заходиш у кімнату, де розмістили Деґа, і там – «Балерина, ліва нога», «Балерина, права нога», «Кінь зробив оберт головою». Тобто це такі реалістичні деталі, але ти бачиш, що людина працювала з ними й у цьому набагато більше живої енергії, ніж у вічності й неможливості.

Карлос Рейгадас

Битва на небесах / Batalla en el cielo, 2005

Про Рейгадаса так важко говорити, бо в нього кожне кіно дуже поліфонічне й глибоке. У «Битві на небесах» є така сцена, яка перевертає тебе, але вербально пояснити її ти не можеш. Цей режисер надзвичайно багатовимірно відчуває життя, і мені цікаво за ним споглядати.

Мантас Кведаравічюс

Барзах / Barzakh, 2011

Це перше кіно Мантаса, яке він зняв, перебуваючи три роки в Чечні. Дуже потужний документальний фільм про безвісти зниклих людей, яких викрадала ФСБ. Родини писали заяви на російську поліцію, щоб їхніх рідних знайшли. Але тих росіяни викрадали, катували, били. Нічого нового. У фільмі зафіксовано багато сцен із реального життя, де одна з родин сидить і чекає на зниклого батька, і вони не розуміють, що робити далі. Мантас як режисер представляє своє трактування зникнення й оцього виміру небуття. Він же був антропологом, міг плавати з аквалангом, робити розкопки на дні водойм і скористався цим у стрічці. Там є сцена, як хтось іде льодом, і це знімається знизу.

Квентін Тарантіно

Убити Білла. Фільм 2 / Kill Bill: Volume 2, 2004

Дуже люблю Тарантіно, бо в нього є архетипи. «Убити Білла» – дуже глибоке кіно. Мені сподобався момент, коли Беатрікс вривається до вбивці, що намагалася її вбити, а в тої дитина. Головна героїня їй каже: «Ти що, думаєш, якщо в тебе є дитина, я тебе не вбʼю?» І мені дуже подобається ця сцена, бо вона виводить цю тему на рівень трагедії. Бо ти зробила щось неправильно й за це ти отримаєш щось у відповідь. Або коли героїня вбиває свого коханого чоловіка, бо той хотів убити її. І вона зобовʼязана його знищити, бо він учинив неправильно. Їй боляче, бо вона стикається з утратою любові, але в неї є обовʼязок, який вона мусить виконати.