Подивимось10 улюблених фільмів лауреатки Пулітцерівської премії Василиси Степаненко

Знімання «20 днів у Маріуполі»

Для мене загалом цей досвід став новим, тому що до початку повномасштабного вторгнення я працювала журналісткою на місцевому телеканалі в Харкові й не висвітлювала війну. Я тільки закінчила університет, у мене були думки, що я хочу поїхати на Донеччину, працювати з темою війни, але не було такої можливості. І я навіть не уявляла, що така велика війна може статися.

За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення я почала працювати з Associated Press, тому що до цього була знайома з Мстиславом Черновим. Він сам також із Харкова, ми робили історію про те, як люди готуються до війни і як реагують на новини про війну. Тому наша робота почалася в Харкові. Після цього ми вирішили поїхати в Донецьку область і вже відчували, що війна ось-ось розпочнеться. Ми стежили за всіма новинами й усвідомлювали, що Маріуполь буде стратегічно важливим містом для захоплення росіянами. Ми поїхали до Маріуполя 24 лютого за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення.

З самого початку знімання, з першого дня все було для мене новим, бо я ще ніколи в житті не бачила такої жорстокості. Ми просто вийшли на вулицю й почали документувати все, що відбувалося навколо. Спочатку лунали дальні постріли, ми це знімали. Починався хаос, люди просто бігли вулицями, не знали, що робити. У фільмі є момент, коли жінка питає, що їй робити, а Мстислав відповідає, що треба йти додому, по цивільних не стрілятимуть. А потім усі зрозуміли, що це неправда. Ось такі були перші дні. Згодом уже почалися масштабні обстріли всього міста.

Ми базувалися в лікарні, куди надходило все більше поранених людей. Тоді перебувати там означало постійно відчувати себе в страшному сні, я не могла повірити в те, що це реальність. Ми продовжували документувати, тому що наша робота як журналістів полягала в тому, щоб якнайшвидше все зафіксувати, надіслати й передати світові інформацію про війну, що відбувається в Маріуполі. На той момент ми справді не думали про те, що це буде фільм. Нас турбувало лише те, як найшвидше передати ці матеріали, допомогти людям, тому що в якийсь момент зникли інтернет, зв'язок, уже нічого не було й надсилати матеріали було майже неможливим. Ми постійно боролися за те, щоб надіслати хоч хвилинку цього відео, іноді розділяли один відеоролик на 10 частин і відсилали з трьох телефонів. Навколо – дуже багато поранених дітей, які загинули й гинули на наших очах. Медики намагалися їх врятувати й ми розуміли, що це треба обов'язково показати світу, інакше всі ці злочини просто зникнуть, і ніхто навіть не дізнається про них.

Тільки потім, коли ми поїхали з Маріуполя, з'явилася думка про створення фільму. Нам пощастило вивезти 31 відеоматеріал через 16 російських блокпостів. Ми зрозуміли, що виїхали, вижили й зберегли ці матеріали, тому дуже важливо показати їх світу, розповісти щось більше за те, що є в новинах. Показати цю історію Маріуполя повністю.

Реакція іноземців

Ми отримали Пулітцера за висвітлення Маріуполя в цілому, адже після того, як уже покинули місто, ми зробили велике коло розслідувань, пов'язане з Маріуполем. Спочатку про Маріупольський драмтеатр – один із найбільших воєнних злочинів, які сталися за весь час цієї війни. Ми також випустили матеріал про Тайру, парамедикиню. Нам вдалося вивезти картку, яку вона передала нам в останній момент перед тим, як її взяли до полону. Потім ці матеріали допомогли їй вийти з полону, бо вони також показали світові правду про те, хто вона, те, що це людина, яка врятувала сотні інших людей, і про неї заговорив увесь світ. Наочний приклад того, як інформація допомогла не приховати, не забути про цю людину.

У нас були розслідування про фільтраційні табори, про сучасне життя в Маріуполі. Ми поверталися до багатьох героїв, які є у фільмі, щоб стежити за їхньою долею. Люди, які, наприклад, втратили дітей під завалами, поверталися до Маріуполя, щоб їх перепоховати. Тож багато важких історій складалося опісля нашого від'їзду та самого фільму. Саме за цю роботу ми з Мстиславом, Євгеном і паризькою репортеркою Лорі Хіннанта отримали Пулітцерівську премію.

Світ настільки схаменувся, побачивши це все, тому що жодна нормальна людина не може сприймати такі фотографії, відео, події без емоцій. Страшно, коли в нас є такі ситуації: у фільмі є хлопці, які грають у футбол. У них потрапив снаряд, один хлопець помер, а двоє вижили. Один із них зараз перебуває в Англії, ми спілкувалися вже за пів року після цих подій, і він сказав таке: «Раніше я думав, що все це – проблема влади, у цій війні винна влада, але потім я побачив у вашому інстаграмі фотографію своєї закривавленої кросівки й почитав коментарі людей, які писали, що все це фарба, лялька й неправда». І він зрозумів, що це не проблема влади, а проблема народу, усіх людей.

Ми бачимо, як по світу люди досить емпатично й болісно сприймають ці фото, відео. Коли в нас була прем'єра фільму на фестивалі Sundance, усі п'ять скринінгів були з повними залами, а глядачі плакали, запитували, що сталося з людьми у фільмі, як їм можна допомогти. Була досить потужна реакція, тому зараз я сподіваюсь, що цей фільм побачить якомога більше людей як фіксацію неймовірно страшних злочинів цього століття, цієї кривавої страшної війни.

Як фіксувати нашу реальність

Щодня відбуваються настільки трагічні події, що навіть не треба думати, як їх показати. Ти просто демонструєш усе, що справді відбувається. На жаль, це наша реальність, і вона страшна.

Є етичні моменти, коли ти повинен спитати дозвіл у людини, яку знімаєш, і вона має право відмовитися. Досить часто в таких ситуаціях хаосу ти просто намагаєшся показати цю реальність, і люди, як правило, це розуміють. Багато хто навіть самостійно підходив до нас і просив: «Покажіть це світу, розкажіть про нас, тому що нам страшно, нам хочеться, щоб нас почули». У цьому випадку робота журналіста також дуже важлива, щоб дати голос людям, які опинилися в небезпечних умовах, надати оперативну інформацію людям по всьому світу, тому що всі мають право на перевірену інформацію.

Морально тобі дуже складно робити це, бо ти теж живеш у таких умовах, ти також втратив дім, друзів чи родину. А проте ти продовжуєш це робити, бо інакше фіксування цих злочинів не матиме сенсу, і всі просто забудуть про них. А ми не хочемо, щоб про це забули, особливо в контексті людей, яких уже немає. Усе, що ми можемо зробити для них – це памʼятати.

Мені здається, що журналістика – це можливість боротися за права людини, правду, краще майбутнє, вона привертає увагу суспільства до якихось важливих тем. Саме в цьому я бачу свою місію – показати правду, висвітлити історію людей і так підтримати їх, не дати світу забути про ці страшні події. Можливо, і запобігти небезпеці в майбутньому, застерегти наступні покоління.

Емі Гекерлінг, Енді Волк, Норман Баклі, 2013

Щоденники Керрі / The Carrie Diaries

Це серіал про Керрі Бредшоу, героїню із «Секс і місто», але саме про її підлітковий вік, коли вона жила в штаті Коннектикуті та мріяла працювати журналісткою в Нью-Йорку. Я дивилася цей серіал, коли була молодшою. Він дуже гарно передає атмосферу Нью-Йорка й показує, що мрії завжди здійснюються. У серіалі Керрі отримує свою першу роботу в журналі, і мене це дуже мотивувало. Завжди здавалося, що Нью-Йорк – це така велика мрія, її дуже важко здійснити, але зараз я перебуваю тут, у своїй редакції, і мимоволі згадую цей серіал. Відчуваю себе його героїнею.

Девід Фінчер, 1999

Бійцівський клуб / Fight Club

Цей фільм нагадує нам про почуття, про які ми часто забуваємо. Загалом до повномасштабної війни я завжди жила моментами, мені хотілося цінувати кожну мить. Війна загострила доцільність життя, підкреслила його важливість, і якраз «Бійцівський клуб» також наголошує на важливості жити. Мені дуже подобається сцена, де герої стоять біля панорамного вікна й грає пісня Where is my mind. Я обожнюю цю пісню, і вона разом із фільмом мотивує тебе не боятися діяти, не боятися реальності та себе реального. Це також те, що зараз допомагає в роботі, коли тобі страшно зробити певний крок чи ухвалити якесь рішення.

Джим Джармуш, 2013

Виживуть лише коханці / Only Lovers Left Alive

Я подивилася цей фільм до повномасштабної війни. Мені дуже подобаються його герої: вони вампіри, мають свої особливості, свій спосіб життя, але водночас дуже типово приходять через любовні стосунки, як і звичайні люди. Навіть у вампірів без серця є почуття, любов, яка допомагає вижити наприкінці, і мені така ідея дуже близька. Мені здається, що любов може перемогти взагалі все, і навіть у війну мені допомагає саме це почуття любові. Також дуже подобаються музика в цьому фільмі, стиль героїв, те, як фільм знятий.

Зак Брафф, 2014

Хотів би я бути тут / Wish I Was Here

Знову фільм про почуття та сімейні цінності. Він розповідає історію звичайної сім'ї, у якої є проблеми з грошима, і батько намагається вирішити ці проблеми. У нього нічого не виходить: чоловік хоче бути актором, але його нікуди не беруть. У якийсь момент його батьку діагностують рак, і головний герой розуміє, що той скоро помре й ніхто не зможе допомогти йому з грошима.

У цієї родини була банка, де вони збирали всі родинні кошти. Чоловік бере їх і в один момент пропонує поїхати всій сімʼї на природу. Вони починають витрачати гроші на речі, яких ніколи собі не дозволяли. Дуже подобається цей фільм, бо він про те, наскільки важливо бути разом, підтримувати одне одного.

Денієл Шайнерт, Ден Кван, 2022

Все завжди і водночас / Everything Everywhere All At Once

Мені здається, це буде айконік-фільм у майбутньому. Він дуже сучасний, і в ньому гарне почуття гумору, що інколи межує з абсурдом, але завжди викликає сміх. Дуже сподобалися актори, особливо головна актриса, яка виграла «Оскар». Вона чудова, іронічно грає свою роль – і взагалі не відчувається, що вона грає. Фільм показує те, що найголовніше, що ми маємо, – це людей, а всі матеріальні речі можна набути.

Олів'є Ассаяс, Фредерік Обуртін, Еммануель Бенбії, 2006

Париж, я люблю тебе / Paris, je t'aime

Ніби маленькі серії – різні сюжети, про різних людей, які перебувають у Парижі. Цей фільм дуже сподобався візуально. Зараз я дуже часто знімаю відео й чимало натхнення для цього беру зі схожих стрічок: як там знімають ті чи ті моменти, як краще передати емоції. Моя улюблена історія – з Наталі Портман. Її героїня зустрічається з хлопцем, який не бачить, і ця сцена така наївна, добра й руйнує стереотип про те, що почуття – це любов до зовнішнього вигляду. Також у фільмі дуже атмосферно показали Париж.

Жако Ван Дормель, 2009

Містер Ніхто / Mister Nobody

Пам'ятаю, що це один із перших фільмів, який мене справді зачепив, хоча я була зовсім маленькою. Він про те, як наш вибір впливає на наше майбутнє. Те, що я вирішую зараз, приводить мене до однієї події, потім до іншої, тобто в житті є дуже багато шляхів. І навіть якщо вибір, який ти робиш, є дуже складним, його однаково треба робити, адже це те, що веде тебе до майбутнього. Головну роль у фільмі зіграв Джаред Лето. Раніше він мені дуже подобався як музикант: моїм улюбленим гуртом були 30 Seconds To Mars.

Рон Клементс, Джон Маскер, 1997

Геркулес / Hercules

Мені дуже подобався мультик про Геркулеса, насамперед тому, що у всіх мультиках добро перемагає зло. Там була романтична лінія, де головна героїня спочатку хотіла зла головному герою, хотіла вбити його, але потім закохалася в нього. Також мені імпонує ідея про те, що люди, які від початку здаються нам злими чи непривітними, у реальності виявляються дуже добрими.

Нік Кассаветіс, 2004

Щоденник пам'яті / The Notebook

Дуже милий фільм, навіть зараз серед знайомих я натрапляю на такі неймовірні історії кохання, які витримують відстані й роки. Знову ж таки ця стрічка показує, що кохання перемагає все. І мені дуже подобається Раян Гослінг, такий гарний актор (сміється). Мила, атмосферна історія, від якої можна поплакати, але й водночас надихнутися, зустріти такі історії в реальному житті.

Вільям Вайлер, 1953

Римські канікули / Roman Holiday

Мені подобаються актриси того часу: вони всі такі елегантні, вишукані. Цей фільм також дуже атмосферний, неймовірно знятий і також про кохання. Принцеса Анна прибуває з дипломатичним візитом до Рима й закохується в одного з мешканців. Особливо зараз, коли реальність важка, такі історії надихають, окриляють.