Подивимось14 улюблених фільмів акторки та художниці Сани Шахмурадової

У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску спілкуємося із Саною Шахмурадовою – акторкою фільму «Ля Палісіада» та художницею.

Ми поговорили із Саною про те, як почалася її співпраця з режисером «Ля Палісіади» Філіпом Сотниченком, які складнощі виникали під час утілення дебютної ролі в кіно, а також згадали 14 її улюблених стрічок, що рефлексують питання самоідентичності, батьківщини, дому. 

Текст: Ольга Дуденко 

Фото: Тетяна Фурсенко

Сана Шахмурадова

акторка, художниця

Тільки в Києві те, що здається абсолютним абсурдом, виявляється реальністю й мене справді хочуть знімати у фільмі

Як почалася співпраця з Філіпом Сотниченком

Наша співпраця з Філіпом почалася так, як це зазвичай відбувається в Києві, – через знайомих і друзів. Спочатку я познайомилася з Яремою Малащуком, який теж грає у фільмі. Це сталося під час якогось свята, здається, Нового року, до мене підійшов Філіп і сказав: «Ти будеш зніматись у моєму фільмі». 

Тоді я серйозно не сприйняла цю фразу, а потім дізналася, що це Філіп Сотниченко, подивилася його роботи, а пізніше продюсерка фільму Валерія Сочивець звернулася до мене. Тільки в Києві те, що здається абсолютним абсурдом, виявляється реальністю й мене справді хочуть знімати у фільмі (сміється).

У Філіпа такий підхід, що він працює з типажами, і, по суті, від мене нічого не вимагали, окрім того, щоб просто грати себе. Але, звичайно, сценарій накладає свої вимоги, і ти ніколи не граєш повністю себе. Після знайомства з режисером мене запросили на кастинг і попросили заспівати пісню й зіграти діалог. Я дуже розгубилася, бо насправді я ніколи не була на кастингу: друзі знімали мене для чогось неформального, і для цього відбір був не потрібен. Саме тоді я зрозуміла, що грати себе, з одного боку, – дуже легко, але коли ти починаєш повністю концентруватися на собі у великому оточенні, це спантеличує. 

Моє остаточне затвердження на роль відбулося, уже під час підготовки до знімань я згадала своє театральне минуле. Я досить довго займалася балетом, і це допомогло мені, бо я вже мала досвід, коли потрібно було зосередитися тільки на собі, але водночас пильнувати все навколо на 360 градусів.  

Що допомогло в дебютній ролі 

Під час знімання найголовніше – терпіння й уміння слухати. Я приблизно розуміла, що таке кіно, але в ньому за кожну мікрочастину відповідає окрема людина. У мене була комунікація окремо з людиною, яка відповідає за звук, окремо з тим, хто відповідає за початок кадру, водночас це постійний діалог із Філіпом, із другим режисером, Новрузом Пашаєвим. Тому терпіння, уміння слухати й уважність, як би це тривіально не звучало, дуже допомагають. 

Треба усвідомлювати, що саме ти говориш і відіграєш, водночас розслабившись і поводячись органічно. Я розуміла свою біографію у фільмі, вона полягала в тому, що мій батько – міліціонер у 90-х, але я могла собі тільки уявити, що це означає – бути його донькою. Через це я небагато говорила на зніманнях, тому що місцями не вміла прокомунікувати свої почуття й травми, повʼязані зі зростанням у подібній сімʼї, адже не мала такого соціального досвіду. 

Іноді я мрію просто знімати щось своє, створювати артхаусне кіно з актуальними для себе меседжами

Чи перетинаються акторська й художня практики 

Можливо, на якомусь несвідомому рівні акторство й живопис у чомусь схожі, але мені здається, це дуже різні речі. Проте перформативність завжди присутня в моїх професіях і навіть у побуті. Я перформлю наодинці із собою: можу щось станцювати, заспівати, зімітувати якусь ситуацію. Тому мені важко чітко розділяти свої практики, бо я можу шукати різні образи, коли створюю перформанси, і, можливо, не усвідомлюючи цього, потім використовувати їх далі в різних сферах. 

Мені з дитинства було цікаво зіграти ролі, повʼязані з різними історичними персонажами. Іноді я мрію просто знімати щось своє, створювати артхаусне кіно з актуальними для себе меседжами. 

Стенлі Кубрик, 1975

Баррі Ліндон / Barry Lyndon

Цей фільмподобається мені багатошаровістю, і це той випадок, коли ти щоразу переглядаєш його, відкриваєш для себе щось нове й дивуєшся, як не помітив цього минулого разу. Музика у стрічці повторювана й монотонна, але разом із цим вона постійно тримає тебе в тонусі. Серед кінематографістів «Баррі Ліндон» вважається культовим саме через натуральне світло, у якому зняли фільм, і це дуже впливає на його сприйняття глядачем. Загалом це кіно, яке завжди справляє враження. 

Аньєс Варда, 1985 

Волоцюга / Vagabond 

Це історія дівчини, яка шукає невідомо що. Вона біжить чи то від себе, чи то від реальності, і це створює напругу, що особисто мені дуже резонує з моїм постійним пошуком дому й ефемерністю цього поняття.  

Аліче Рорвахер, 2018

Щасливий Ладзаро / Lazzaro Felice 

Пам'ятаю, що коли подивилася цей фільм, у мене знову виникло відчуття, ніби я з головним героєм шукаю щось, зокрема домівку чи відповіді на якісь фундаментальні, екзистенційні питання. Тут висвітлюють тему експлуатації людської праці та природи, як це відбувається і які наслідки має. Це фентезі, і його головний герой Ладзаро не старіє. Залишаючись дитиною, він спостерігає за тим, що відбулося зі спільнотою, де він жив, як його людей експлуатували для роботи в тютюновому бізнесі. 

Пол Шредер, 1985

Місіма: Життя в чотирьох розділах / Mishima: A Life in Four Chapters

Цей фільм я би хотіла передивитися. Окремої уваги в ньому заслуговує музика: її створив Філіп Ґласс, який неодноразово писав чудову музику для кіно. У цій стрічці є дуже багато епізодів, де ти задумуєшся, чи це робота уяви, чи просто осмислення біографії Місіми. У центрі – розповідь про японського письменника Юкіо Мішіма, який був тихим революціонером і з часом зробив камінг-аут. Цей фільм універсальний за своїм меседжем і дуже актуальний. Тут є чимало роздумів про правду, націоналізм, патріотизм, батьківщину; водночас це також і про его, адже пошук ідеалів для кожного індивідуальний. 

Чарлі Кауфман, 2008

Нью-Йорк, Нью-Йорк / Synecdoche, New York

Коли я говорю, що хотіла би зняти кіно, мені здається, що ця ідея втілиться так, як і у фільмі «Нью-Йорк, Нью-Йорк». Це стрічка про режисера, який ніяк не може закінчити писати й розробляти свою виставу, тому в якийсь момент межа між постановкою й реальним життям розмивається. Сцена, яка дуже запам'яталась і вразила мене, – це зображення кімнати, яка постійно горить, і водночас вогонь не переходить на інші кімнати в будинку. 

Акі Каурісмякі, 1985

Союз Каламари / Calamari Union 

Акі Каурісмякі, як на мене, – недооцінений режисер, про нього говорять не так багато, як могли б. Крім того, він дуже підтримує Україну. Його фільм «Союз Каламари» – безсюжетний: ми бачимо богемну тусовку, яка ніби щось робить. Вони всі серйозно вдягнені, ніби щодня мають якісь завдання, але, по суті, у їхньому житті нічого не відбувається. Це дуже класний, медитативний і кумедний фільм.

Акі Каурісмякі, 1990

Дівчина із сірникової фабрики / The Match Factory Girl 

На противагу попередньому, цей фільм Каурісмякі взагалі не медитативний і не смішний. Однак попри те, що сюжетно – це трагедія, режисер однаково вміє так спрощувати події, що зображене здається іронією. 

Кшиштоф Зануссі, 1973

Ілюмінація / Iluminacja

Цей фільм чомусь недооцінений. Нещодавно я дізналася, що Зануссі – теж один із режисерів, який підтримав Україну. «Ілюмінація» розповідає про екзистенційні пошуки фізика, його злети й падіння. Там є класний момент, де один із колег головного героя говорить: «Найголовніше, заради чого відбувається наш труд і що тримає людину на плаву, – це громада, погодьтесь». Мені дуже відгукнулася ця фраза, коли я повернулася жити в Україну після тривалої еміграції.   

Вонг Карвай, 1994 

Чунцінський експрес / Chungking Express

Культовий фільм Вонга Карвая. Мені особливо подобається трек, із якого починається стрічка, – це музика композитора Майкла Галассі. Узагалі невелика кількість музики, яка постійно повторюється, дає відчуття монотонності. У цьому є сюжетність і напруженість, але водночас і безсюжетність, відкритість до глядача в тому сенсі, що він може інтерпретувати побачене, як забажає. Така повна відсутність моралізаторства мені дуже до вподоби. Водночас у фільму неймовірна візуальна складова, і всі роботи Вонга Карвая, зокрема й ця, дуже мальовничі. 

Джейн Кемпіон, 1993 

Піаніно / The Piano

Фільм про перші колонізаційні потуги в Новій Зеландії. У середині 19 століття впроваджували політику, коли жінок із нещасливих родин відправляли за кордон та обіцяли їм велике майбутнє. По факту, їх просто видавали заміж за незнайомих людей. Головна героїня цього фільму – німа піаністка. У певний момент її привозять до іншої країни з її інструментом. Це піаніно стоїть на березі океану, місцеві новозеландці зовсім не розуміють, чому воно важливе для жінки. Мені цей фільм сподобався саме через образ величезного піаніно. Це ніби про мистецтво, яке в складних обставинах стає для тебе єдиним порятунком, але водночас і тягарем.

Інґмар Берґман, 1966

Персона / Persona 

Культове кіно про пошук себе, власної ідентичності. Можливо, мої переживання від перегляду цього фільму передасть цитата Тараса Прохаська: «Вагання – це дещо більше, ніж помилка. Може, менше, але значно довше». 

Міхаель Ганеке, 2001

Піаністка / La Pianiste

Не знаю, наскільки можу визначити цей фільм як один із найкращих для себе, але його музика, надрив, істеричність мені дуже імпонують. Зокрема музика Шуберта.

Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко 

Українське поетичне кіно

Те, що формувало моє сприйняття України в еміграції, – це українське поетичне кіно. Першим, безперечно, згадується Параджанов. Вражає, наскільки мультидисциплінарною особистістю він був: почав із хореографії, пізніше розвивався в акторстві й музиці, потім у режисурі. 

Також варто згадати фільми Іллєнка, а особливо «Білий птах з чорною ознакою» і «Криниця для спраглих». У цих стрічках він також працює з індивідуальним символізмом, який просто так неможливо розшифрувати. Це також велика складність – прикидатися перед радянською владою й приховувати свої позиції через карикатурні та конʼюнктурні образи. У цілому українське поетичне кіно не може сприйматися без контексту, у якому його створювали, тому для мене це завжди щось більше, аніж тільки кіно.

Роман Балаян, 1969

Злодій 

Це дипломна робота Романа Балаяна, яка була створена за однойменним оповіданням Марка Черемшини. Оскільки це дипломна робота, вона не є дуже відомою, але в ній є дуже яскраві образи. Наприклад, хлопчика, який краде молоко з-під корови, і за це його хочуть покарати. У візуальному плані ця картина просто чарівна. Тобі здається, що все в ній відсилає до реальності, і разом із тим ти нічого не сприймаєш серйозно.