Подивимось11 улюблених фільмів режисерки та сценаристки Марисі Нікітюк

У рубриці «Подивимось» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали – які надихають і хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску режисерка та сценаристка Марися Нікітюк розповідає про фільми, які її беруть за живе, зізнається в любові мультфільмам Хаяо Міядзакі та згадує про те, що режисеру «Паразитів» дали Оскара не за ту картину.

 Для мене у фільмі, в першу чергу, важлива цілісність історії, відповідність візуального втілення цієї історії в сукупності з головними акторами. Коли мене нічого не відволікає, а, навпаки, повністю захоплює. Тобто історія, її візуальне втілення, гра акторів – це обов’язковий набір характеристик. Далі вже я вловлюю поетику і ця поетика для мене має бути трохи бодлерівська, мені важливо висвітлення темних сторін душі, заглиблення у підсвідоме та дослідження невиявленого. Це для мене наступна важлива надбудова, так би мовити, інший бік задоволення, як у Фрейда. До зібрання моїх улюблених стрічок увійшли саме ті картини, які я переглядала кілька разів і більше, які повністю поглинають, не даючи відволіклися ні на хвилину.

Роберт Еггерс, 2019

Маяк / The Lighthouse

Минулого року цей фільм був презентований у Каннах у Двотижневику режисерів, де отримав приз кінокритиків «Фіпресі». Це абсолютно дивовижний чорно-білий фільм-божевілля: на одинокому маяку посеред моря сходять із розуму в ізоляції герої Уільяма Дефо і Роберта Паттінсона. Задум Еггерса дозволив цим двом акторський кураж найвищого рівня, рідко де можна побачити гру на такій високій ноті.

Візуально весь фільм – це просто амброзія для очей. Композиція, мізансцени, чорно-білі фактури – кожен кадр наче картина з глибин страшного і самотнього підсвідомого. І все це здобрено пияцтвом «до білочки», сексом із русалками, убивствами чайок, гіпнозом маяку в незмінному супроводі параноїдальних стогонів антигуманної сирени. Світ у безвісті й в ізоляції, яка завершується безумством.

Маті Діоп, 2019

Атлантика / Atlantics

Ще один фільм із торішнього Каннського кінофестивалю. Сенегальська історія чи то про трагічну любов, чи то про померлих, які прагнуть соціальної справедливості для своїх живих, вселяючись у них ночами. Це повільний і гарний фільм, де кожна дівчина в кадрі виглядає як супермодель з обкладинок Паризького Vogue, і де дуже багато океану.

«Атлантика» – це всюдисуща стихія води, вона неймовірно прекрасна і вона ж неймовірно жорстока. Попри весь сюжет і містику, режисерка ніби вмонтовує між кадрів цей водяний всепоглинальний наратив, що створює абсолютно гіпнотичний ефект. Дивишся фільм і стаєш водою.

Нора Фіншельд, 2019

Систем Крашер / System Crushers

Німецький фільм-бунт. У центрі сюжету дівчинка Бені 9 років із проблемною психікою: дитина не контролює свою агресію. Бені відправляють з одного притулку в інший, уже не лишилося такого, звідки б її не попросили, і в решті її планують відправити до притулку для складних дітей в Африці. А сама Бені понад усе хоче повернутися до своєї матері, але і та не витримує агресивний характер власної дитини.

Фільм дикий, у швидкому темпі, з рваним монтажем, судомний, як сама головна героїня. Він розповідає про «інших» людей: незручних, некомфортних. Про те, як сильно їм потрібна любов. Це дуже щемлива історія, яку неможливо дивитися без сліз, бо глядач асоціює себе з вразливою істеричною Бені, якій ніде нема місця, хіба що, можливо, в Африці.

Габріель Абрантеш і Даніель Шмідт, 2018

Діамантіно / Diamantino

Фільм двох португальських гіків про футбол, а, точніше, про все на світі: про Європейську кризу, про кризу з біженцями, про кризу людяності, і подається через історію про дуже доброго, але тупого футболіста Діамантіно. Батько вчив Діамантіно, що раніше були великі художники, які розмальовували храми, тепер же справжнє мистецтво живе на стадіонах, а Діамантіно сучасний Мікеланджело. Коли ж Діамнатіно грає, він уявляє як він веде м’яч на полі з солодкої вати між гігантських цуценят-пікенесів. Повірте, цей сюр треба бачити. Сам Діамантіно носить у вухах діамантові сережки, а вдома обнімає подушку зі своїм портретом. Кажуть, що його образ списаний із футболіста Роналду.

Фільм починається з того, що Діамантіно не забиває вирішального м’яча на світовому чемпіонаті і його відразу всі починають ненавидіти. Батько вмирає від нервів, а злі сестри, які звикли до надприбутків Діамантіно, продають його націоналістам. Це дуже смішно, коли режисери, актори й уся знімальна команда гонять біса з серйозними обличчями.

Адіна Пінтіліє, 2018

Не торкайся / Touch me not

Це кіно стане серйозним випробуванням для українського глядача, для тих, хто наважиться його подивитися. Переможець позаторішнього Берлінале, дебют румунської режисерки Адіни Пінтіліє – це напів документальне, напів художнє висловлювання на тему фізичності, тілесності. Це фільм-роздум, фільм-провокація і фільм-терапія. Хворі на ДЦП люди, трансвестити, звичайні люди в депресії розповідають про свою тілесність, показують її, вивчають її разом із глядачем. Головна ж героїня несе через весь фільм свій страх дотиків, як новітню фобію, яка з’явилася через розрив соціальних зв’язків, що сьогодні, під час карантину, дуже актуально. Героїня і герої вчаться бути людьми, торкатися один одного як тілами, так і душами. Цей фільм-роздум не дає вичерпних відповідей, зате ставить масу запитань про нас самих. А коли, як не під час світового карантину, зазирати у власні безодні?

Пон Чжун Хо, 2003

Згадуючи про вбивство / Memories of murder

На мій смак, саме за цей фільм режисеру «Паразитів» мали б дати «Оскар». «Згадуючи про вбивство» – поетичний поліцейський детектив. Жорстокі вбивства проходять наче на другому плані, на перший же план виходить майже комічна історія. Місцеві поліцейські ідіоти й розумник, який щойно приїхав з академії на стажування, намагаються розкрити серію убивств у тихому невеликому містечку. Крізь гумор, абсурдні ситуації проступає ледь вловима людяність. Це дуже щемкий і дуже гарний фільм, коли магія кінематографу постає між кадрами і її неможливо не відчути.

Рой Андерсон, 2000

Пісні з другого поверху / Songs from the Second Floor

Швецький режисер Рой Андерсон зняв свій перший фільм «Шведська історія любові» у звичному для нас із вами наративі: є головні герої, є другорядні, є сюжет. А потім довго-довго працював у рекламі, став незалежним від усіх фондів і аудиторій, і почав знімати унікальні кінокакофонії, полісюжетні полотна про шведське суспільство, збайдужіле, постаріле і загалом дуже нещасне.

«Пісні з другого поверху» – саме такий фільм. Герої – маленькі люди, що повторюють одні й ті ж сімейні, соціальні ритуали із дня на день. Їм важко нести тягар суспільства, тож посеред фільму весь вагон метро починає сумно співати, виспівуючи свою тугу. Всі мікросюжети часто схожі на анекдоти, переплітаються в фільмі як мозаїка і створюють одне авторитарне режисерське висловлювання: «життя – біль, і люди заслужили на нього». Це ще один доволі складний фільм для перегляду з моєї добірки, але він вартує усіх тих нейронних зв’язків, які ви напружите під час його перегляду.

Алехандро Ландес, 2019

Монос / Monos

Фільм розповідає про зграйку колумбійських дітей у рядах повстанців, які на горі Монос стежать за американською заручницею і коровою. Спершу діти вб’ють корову, а потім почнуть вбивати один одного. В тому, як страхітливо та абсолютно безрефлексійно розвивається тваринний соціум дітей, з першого ж погляду вгадується роман Ґолдінґа «Володар мух». Історія настільки драматична і страшна, настільки ж знята без тіні рефлексій: діти вмирають, вбивають, люблять, зраджують, наче так і треба, наче вони були народжені вбивати й вмирати.

Камера оператора Джаспара Волфа заворожує з перших же кадрів красивого безмежжя гір і джунглів, але водночас так поетично і безтактно втручається у світ юних обійм і поцілунків, убивств і криків про допомогу. Акторська гра за межами крутості. Для фільму було відібрано 30 дітей з усієї Колумбії, які спершу проходили акторську підготовку, а потім військову муштру. Сценарій так побудований, що одного головного героя немає, ми поступово переходимо від правди одного персонажа до правди іншого. Це колумбійський «Апокаліпсис сьогодні». Апокаліпсис, на який ми заслужили.

Хаяо Міядзакі, 1997

Принцеса Мононоке / Princess Mononoke

Усі мультфільми Хаяо Міядзакі я люблю безкінечно. Бо його роботи – це чиста любов, просякнута японськими міфами, легендами прадавніх лісів, токійськими вуличками й крихітними ресторанами, техногенними катастрофами й безкінечною добротою. Але саме «Принцесу Мононоке» я порекомендую в першу чергу. Це жорстока казка, в якій природа і людство знаходяться по різні боки барикад, кожен намагається вижити й несе один одному знищення. Головний герой, рятуючись від прокляття, покидає свої землі й потрапляє в прадавній ліс, де живе Хазяїн лісу, ходять маленькі духи й живе дівчинка Принцеса Мононоке, вирощена божествами вовками. Вона бореться з людьми, які задля власного виживання винищують ліс. Вона сильна і відчайдушна, живе разом із духами. Мені завжди хотілося бути схожою на неї.

Джейн Кемпіон, 2012

Піаніно / The Piano

Найчуттєвіше кіно, яке я тільки бачила. Зняті на плівку океанські пейзажі Нової Зеландії просто вбивають своєю красою. Це кіно варто подивитися хоча б заради небувалого поєднання краси кадру і краси природи, відбитої в цьому кадрі. Сама ж історія розповідається від імені німої британки Ади, яку разом з її дочкою батько видає заміж в Нову Зеландію в середині 19 ст. Героїня бере з собою свою єдину пристрасть – піаніно, через яке вона і говорить до світу. Новий чоловік не дуже чуттєвий і не розуміє свою новоспечену жінку, а от провідник, який спілкується з місцевим населенням відразу розкриває в героїні її чуйну, пристрасну природу. Фільм про любов, яку неможливо заперечити, про чуттєвість природи й людини.

Френсіс Форд Коппола, 1979

Апокаліпсис сьогодні / Apocalypse Now

Найкрутіший фільм про війну. Найкрутіший фільм Копполи. Найкрутіший фільм просто. Його варто подивитися, його варто передивитися, навіть сам Коппола передивляється і монтує щось час від часу. Остання режисерська версія датована 2019, її показували в жовтні на фестивалі «Тижні Критики» в Києві. У фільмі все справжнє, ніяких 3D-моделей і домальованих вибухів. Справжній обстріл і підпал тропічного лісу, справжні військові гелікоптери, справжній Марлон Брандо. Це така класична вергіліада, коли герой Мартіна Шина спускається-пливе, як колами пекла, крізь В’єтнам, охоплений війною, в непідконтрольну Камбоджу, щоб знищити божевільного полковника Курца. Апатичний відчай, мескалінові траншеї, обстріли-феєрверки, серфінг під обстрілами й культовий політ гелікоптерів, що летять обстрілювати червону в’єтнамську базу під Вагнерівський «Політ Валькірій». Про це кіно можна безкінечно писати й передивлятись, поставивши на повтор на час усього карантину.