Подивимось7 улюблених фільмів про бунт кінокритикині Анни Дацюк

Анна Дацюк

 Думаю, що до кіно я прийшла ще в школі. Нас було троє – я, моя сестра Оля Дацюк, а ще Катя Горностай – режисерка «Стоп-землі». Ми робили шкільну газету, в якій я була кінооглядачкою. Спеціальної освіти кінокритика в мене немає, лише філологічна. Якщо чогось дуже хочеш, то починаєш це робити, попри об’єктивні перешкоди – я просто «стукала у двері» різних медіа і пропонувала їм щось написати, попередивши, що «я без журналістського диплома».

Моєю першою редакторкою була Даша Бадьор, із якою ми тепер колеги-кураторки на «Київському тижні критики». Думаю, що хороший редактор для журналіста – половина успіху, і мені дуже пощастило. Далі був дуже важливий журналістський досвід, робота в різних редакціях і поступове звуження свого профілю винятково до кіно, аж допоки хтось десь не назвав мене кінокритикинею. Нещодавно Стас Бітюцький (ще один мій колега-куратор із КТК) висловив цікаву думку про те, що куратор кінофестивалю – це наступна еволюційна сходинка для кінокритика. Зокрема через те, що у форматі кураторства ти отримуєш такий бажаний для кожного кінокритика діалог із глядачем. Мені подобається ця думка, I’ll stick with that.

Мені здається, цієї осені бунт як гостра жага змін пішов відлунням по кожному з нас. Серед моїх улюблених фільмів багато бунтівних історій. Радію, що цього року саме ця тема лягла в основу ретроспективної програми, яка отримала назву «Нуль за поведінку». Хотілося потрапити в нерв часу, щоб це кіно зрезонувало з глядачем. А поки розповім про фільми, які багатогранно розкривають тему бунту у всіх його можливих проявах.

Матьє Кассовіц, 1995

Ненависть / La Haine

Зле кіно про довге падіння в безодню, чорно-білий фільм про один день із життя трьох жителів гетто. Тут змішалися французький кінематографічний сюр із сюжетопобудовою в дусі американського кінематографа – ефектно представлений пістолет у зав’язці обов’язково вистрілить у фіналі. Це історія про тріщини в суспільстві, підзвучена французьким хіп-хопом і голосами сумнівних бунтівників, що курять гашиш і клянуться покинути цей район назавжди. Нічого чеснішого за Венсана Касселя в цьому кіно не існує – він зображує Тревіса Бікла з «Таксиста», загортаючи свою фрустрацію в гарну кінематографічну обгортку. Проте в момент істини ненависть обернеться для нього нудотою.

Софія Коппола, 1999

Незайманки-самогубці / The Virgin Suicides

Підліткова драма про батьківський контроль і депресію, розказана у вигляді мрійливої рефлексії, неначе спогади з минулого життя. Мабуть, саме внаслідок того, що наратори в цьому кіно – сусідські хлопці, які спостерігали за сестрами Лісбот, головні героїні скоріше схожі не на живих людей, а на ідеалізовану колективну фантазію. Але саме таке зображення прекрасно демонструє відчуження, в якому жили дівчата. Тож дії головних героїнь неможливо пояснити, лише припустити, що така форма бунту була для них єдиною опцією.

Джим Шарман, 1975

Шоу жахів Роккі Горрора / The Rocky Horror Picture Show

У будь-якому іншому часовому відрізку, крім 70-х, ця трансказка просто не прижилась би. Здається, що тоді поняття «хорошого» і «поганого» смаку пропало під натиском естетики трешу і глему, а в кінотеатрах вийшло «Шоу жахів», яке досі має вигляд нелінійного фрік-шоу й екстазі-вечірки водночас. Про цей мюзикл не можна розмірковувати раціонально, адже Джим Шарман адаптував театральну п’єсу як чисте свято андрогінності та поминки за целюлоїдним жанром sci-fi. «Шоу жахів Роккі Горрора» – це танці трансвеститів, бенкет канібалів і витівки прибульців, яким відверто не вистачає почуття міри. Саме в цьому й бунт.

Ніколас Віндінг Рьофн, 2008

Бронсон / Bronson

«Бронсон» розповідає історію найвідомішого у Британії злочинця – могутнього Чарльза Бронсона, що сів за ґрати через дрібну крадіжку, але провів в окремій камері майже 40 років тільки тому, що відмовлявся грати за правилами. Цей фільм – як п’єса одного актора. Божевільна енергетика Тома Харді зійшлися воєдино з візуальним стилем перфекціоніста Ніколаса Віндінга Рьофна. Режисера в цілому завжди цікавила тема трансагресії людини, але в «Бронсоні» він водночас змушує глядача симпатизувати відвертому психопату. Його головний герой буквально трансформує навколишній світ у справжній театр жорстокості та злості, демонструючи наскільки марно та безцільно всі ми живемо. Адже тільки справжній диявол у людській подобі може хоч трохи розворушити це болітце рутини.

Дені Бойл, 1996

На голці / Trainspotting

Це кіно про зміну епох, проілюстроване відповідною музикою і відповідними наркотиками. Це болючий портрет Британії в епоху посттетчеризму і кризи 90-х, а монолог «Choose life» Юена Макгрегора вже можна вважати класикою. Головні герої «На голці» вважають свою героїнову залежність свідомим бунтом, критикуючи життя середнього класу за законами рутини, іпотеки та зомбоящику. Денні Бойл, хоч і намагається не романтизувати наркотичну залежність, та утриматися від естетичного кліпового монтажу, скошеного куту зйомки та контрастної палітри постановник усе ж не може – навіть у сценах наркокубла «На голці» виглядає як зразкове MTV-кіно 90-х.

Ґас Ван Сент, 1991

Мій власний штат Айдахо / My Own Private Idaho

Історія про нескінченну та безцільну подорож двох хлопців-хастлерів. Один страждає від нарколепсії та може провалитись у сон у будь-який момент, інший – тимчасовий хуліган заможних батьків, що живе у власному різновиді бунтівного марення. Вони неначе янголи-охоронці один для одного, які ділять один на двох штат, але в результаті підуть різними шляхами. Мотив людського відчуження, магістральний для всієї творчості Ван Сента, тут утілений в образі дороги, яка повсякчас дає героям відчуття перебування in the middle of nowhere. Це кіно про те, що статика як ознака внутрішнього миру, можлива лише у сні, тому що коли прокидаєшся – мусиш знову рушати в мандри, знову йти проти всіх.

Алан Паркер, 1982

Pink Floyd: Стіна / Pink Floyd The Walli

Рок-опера Паркера – приклад безкомпромісної кіномови нового типу. Він переосмислює драматургію екранної дії, працюючи в ідеальному тандемі з музикою, анімацією та поезією. Надихався режисер, звісно, в німецьких експресіоністів і французьких сюрреалістів, але «Стіна» все одно має вигляд абсолютно унікального твору у стилі «потоку свідомості». Він не заперечує здоровий глузд і не провалюється в абсурдизм – реалістичні спостереження головного героя логічно перетікають у зловіщі метафори. Бунтівний дух цього фільму – це не лише жорстока політична та соціальна сатира у вигляді знеособлених учнів, що крокують у м’ясорубку. Сама форма цього кіно – чистий протест, міць якого важко не вловити.