Власний досвід«Я собі подобаюся, але мушу схуднути на 15 кілограмів, щоби бути здоровою»

«Навіть якщо тобі комфортно у своєму тілі, це не значить, що все нормально», говорить комунікаційниця Ксенія Маслова, яка вимушена скинути вагу за медичними показниками. У квітні Ксенії поставили діагноз «синдром полікістозних яєчників», який характеризується порушенням функції яєчників, викликаним гормональним дисбалансом.

Синдром полікістозних яєчників, з яким стикається кожна десята жінка, є однією з головних причин безпліддя. Крім того, у жінок із цим синдромом часто розвивається інсулінорезистентність, яка може призводити до цукрового діабету другого типу, а також зростає ризик серцево-судинних захворювань.

Серед іншого, до клінічних проявів полікістозу відносять надлишкову вагу. Жінкам із таким синдромом важливо тримати масу тіла під контролем: зниження ваги навіть на 5% може покращити фізичний стан і підвищити ефективність медикаментозного лікування.

Ми запитали Ксеню про те, як це – почути від лікарки, що мусиш скинути 15 кілограмів, коли всі навколо говорять про прийняття свого тіла.

Про «схильність до повноти»

У дитинстві, з 4 до 8 років, я займалася художньою гімнастикою, і це був перший із двох періодів мого життя, коли я була задоволена своїм тілом. Навряд я замислювалась про це в такому віці, але зараз, переглядаючи фото, розумію, що в той час була досить стрункою.

Я мала хороші дані для гімнастики: була гнучкою, пластичною, артистичною, але при цьому трохи повнішою за інших дівчат. Ані мене, ані тренерів це не влаштовувало, адже це робило мене менш конкурентоздатною, тому я намагалася працювати зі своєю вагою. Уже в 6 років я вперше сиділа на дієті: перед змаганнями з гімнастики могла тиждень їсти лише полуницю. Тепер, коли я доросла та маю прогресивні погляди, я думаю, що це неправильно. Але тоді було так, і своїми улюбленими ласощами я називала жуйку, тому що вона солодка.

У підлітковому віці, коли я кинула гімнастику та зіткнулася зі статевим дозріванням, я почала набирати вагу. Моментами я ненавиділа своє тіло та сиділа на жорстких дієтах (наприклад, цілий тиждень харчувалася одним кефіром), моментами – приймала. Часом зазнавала булінгу від однокласників. Щоправда, цькувати мене було складно: я вміла віджартуватися і зробити так, що нападник образився більше, ніж я.

Тоді, ще у школі, я поставила на собі штамп: схильна до повноти. З цим зараз при зрості 173 сантиметрів я важу 75 кілограмів. Тобто я не те, щоби товста – просто впевнена L-ка.

Про тривожні сигнали

В університеті я почала активно тренуватися в залі та контролювати свій раціон. Не без перегинів: на певному етапі, прагнучи схуднути, харчувалася виключно куркою та гречкою. Це було жахливо й вилилося в розлад харчової поведінки, але тоді давало свої результати: нарешті, вдруге в житті, я була задоволена своїм тілом – але тепер свідомо. Важила я тоді 58–59 кілограмів, і, як виявилось пізніше, це саме та вага, до якої мені треба повернутися зараз.

Проблеми почалися, коли я знову стала набирати вагу. За останні три роки набрала 12 кілограмів і, якого б суворого режиму не дотримувалася, просто не могла їх скинути. 5 разів на тиждень тренувалася в залі (причому це були функціональні тренування й бокс – тобто серйозні навантаження, від яких інші люди худнуть) – але моя вага просто зупинилася в мертвій точці. Я думала, що недостатньо стараюся, хоча, насправді, проблема була зовсім не в силі волі.

Саме ситуація з вагою стала для мене головною причиною звернутися до лікаря, хоча таких дзвіночків, як я потім з’ясувалося, було досить багато. Наприклад, я була впевнена, що в мене все ідеально з менструацією: цикл стабільний, є овуляція. Але я не знала, що треба враховувати не тільки регулярність і тривалість місячних, а і, наприклад, їхню інтенсивність. Можливо, якби в медіа й соцмережах було більше інформації на цю тему, я б не пропустила інших тривожних сигналів.

Цікаво, що одним із дзвіночків стало й те, що я перестала влазити в 42-й розмір джинсів. Масмаркет часто гноблять за стандартизовані розміри, але в моїй ситуації це тільки зіграло на руку.

Про реакцію на діагноз і план лікування

У день, коли я дізналася про свій діагноз і почула від лікарки про можливі ускладнення, я так рознервувалася, що не могла заснути до третьої ночі. Я відчувала образу та злість.

Коли я побачила в медичному висновку, що мені «рекомендовано схуднути на 7–10 кілограмів» (показник, який ми потім, після другого візиту, збільшили до мінус 15 кілограмів), було дуже прикро й некомфортно. За місяць до цього, на початку карантину, я знову взялася за активні тренування та почала коригувати свій раціон. Тому в момент, коли я отримала ці рекомендації, я була задоволена своїм тілом. У мене не було проблем із прийняттям себе: я розуміла, що непогано було б важити 60 кілограмів, але загалом була задоволена зображенням у дзеркалі. Тим більше, одна річ, коли ти сама говориш собі, що колись, у перспективі, добре було би скинути вагу. А інша – коли чуєш від лікаря, що мусиш зробити це за 4 місяці, інакше гормональна терапія не діятиме повною мірою.

Образило мене й те, що я, 25-річна дівчина, яка поки не збирається народжувати, почула від лікарки: «Якщо ти хочеш мати дітей, тобі треба завагітніти в найближчі 3 роки, поки в тебе є овуляція». Я перепитала, що значить «поки що є»?! На що лікарка відповіла, що зараз із моїми показниками прогноз такий. Відповідно, якщо овуляція припиниться, природним шляхом завагітніти я не зможу.

Я не чайлд-фрі – думка про те, що в мене колись будуть діти, мене не лякає й не відвертає – але до цього моменту я сприймала це як щось у віддаленій перспективі. Тим більше, до діагнозу я думала, що якщо я колись не зможу завагітніти, то скористаюся штучним заплідненням або усиновлю дитину й ощасливлю когось, кому пощастило з батьками менше, ніж мені. Тож для мене було відкриттям, що цей факт мене так засмутив. Це була ситуація із серії: «Дивися, як багато цукерок – тільки не бери блакитну». А тобі в цей момент хочеться саме блакитну.

При цьому кілька моїх подружок не розуміють мого хвилювання. Вони можуть нормально завагітніти, але не хочуть мати дітей. А я хочу, але в мене такої можливості скоро може не бути. Ось така смішна помилка.

Про зміну орієнтирів

Лікарка пояснила мені ситуацію з моїм здоров’ям на прикладі гірки. Ось тут, на вершині, стою я здорова. А ось тут внизу – наслідки, які на мене можуть чекати: інсульт та інфаркт у ранньому віці, цукровий діабет другої групи, проблеми із судинами, апное (зупинка дихання уві сні) та рак. Якщо я не докладатиму зусиль і не дертимуся вгору, то швидко скочуся донизу. Я вирішила, що почну дертися відразу.

Звісно, коли я прийшла додому та зрозуміла, що більше не зможу жити так, як раніше, то в першу чергу написала подружкам: запропонувала влаштувати вечірку та допити пляшку вина, яка стояла в мене в холодильнику. Мені безмежно хотілося купити чипсів і максимально шкідливої їжі – я ж не їстиму й не питиму мінімум 4 місяці! Але потім я подумала, що цей розгін нікому не потрібний: мені не треба напиватися, щоби потім 4 місяці не пити.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що недопите вино мене не турбує, а шоколадки, які лежали в мене на полиці, можуть лежати там і далі. Хоча, звісно, картинка красивого виходу з карантину була зруйнована. Увесь цей час мене тішила думка, що, коли вже можна буде виходити з дому, ми з подружками влаштуємо красивий бранч із мімозою чи вином або бар-кроулинг улюбленими закладами. А тоді почула від лікарки: «Ти, звісно, можеш піти на бранч або вечірку, але без алкоголю».

Тепер я веду здоровий спосіб життя не тому, що мені так захотілося, а тому, що в мене так написано в медичній книжці. Я не зможу схуднути й сказати собі – ну, я молодець, тепер я здорова. Це не просто курс лікування – це моя нова реальність.

Перші 4 місяці – це наче пробний період. Зараз я приймаю гормональні препарати та знижую вагу, а потім, коли цей період закінчиться, лікарка вирішуватиме, треба мені продовжувати терапію в цьому режимі чи ні.

Історія з гормонами нескінченна. Інколи я думаю: навіщо я все це почала? Але потім прокручую в голові всі можливі сценарії – і це запитання відпадає.

Про першу перемогу

За перший місяць я скинула 4 кілограми. Мені пощастило, що я взялася до справи на карантині, адже зараз працюю дистанційно, і вдома значно легше себе контролювати. Я маю ресурси, час і натхнення, щоби готувати смачні й корисні страви, і відчуваю, що правильний раціон у комплексі з медикаментами добре впливають на моє самопочуття.

Для мене важливо контролювати свій стан і бачити прогрес, тому після візиту до лікаря я встановила собі на телефон застосунок, який рахує калорії, та купила смартваги. Спершу мені було страшно постійно зважуватися, але тепер я починаю та закінчую цим свій день. Особливість гормональної терапії в тому, що складно відразу визначити, допоможе вона чи ні. Зараз гіпотеза така, що препарат, який пригнічуватиме вироблення тестостерону, укупі зі здоровим способом життя дадуть свої результати. Але працює ця схема чи ні, стане зрозуміло вже у вересні.

Про бодіпозитив

Я не можу бути проти бодіпозитиву, тому що ніколи не була модельно-худою. Але водночас мені не хотілося б, щоби бодіпозитив захищав товстих або виховував безвідповідальне ставлення до організму.

Іноді психологічний комфорт може бути оманливим. Для мене історія про те, що себе треба приймати в будь-якій вазі, виявилася самообманом. Моє сприйняття себе як привабливої дівчини та достатній інтерес із боку хлопців – також вводили в оману.

Зараз у мене немає ожиріння, але індекс маси тіла вже підвищений до нездорового рівня. Якби я й далі не зважала на те, що продовжую набирати вагу, та говорила собі, що можна бути будь-яким, то ситуація була б зовсім критична. Бути будь-яким можна, тільки якщо ти здоровий.

Бодіпозитив – це можливість навчити людей толерантно ставитися одне до одного: приймати відмінний колір шкіри, незвичну пігментацію чи якісь тимчасові стани на кшталт акне. Та з надлишковою вагою ситуація складніша, адже вона – якщо не завжди, то дуже часто – свідчить про порушення в роботі організму.

Я категорично проти будь-яких проявів агресії та булінгу. Не можна засуджувати людину за її зовнішній вигляд і втручатися в те, як вона живе та який вигляд має. Усі ці обговорення фігури Адель – це нездорово. Але я вважаю, що якщо ти бачиш, що твоя близька людина набрала вагу, можна м’яко порадити їй звернутися до лікаря. Принаймні я би так робила.

Це складна тема, і я не можу сказати, що до кінця впевнилася у своїх поглядах на неї. Але що я точно розумію, що через величезну кількість матеріалів про те, як класно бути собою, багато дівчат просто не дійдуть до лікаря. І жінок, які не знають про свій синдром полікістозних яєчників, буде вже не 70%, а більше.

Про зворотний бік схуднень

5 років тому, коли я стрімко схудла, я постійно чула компліменти на свою адресу. Від усіх: одногрупників, колег, знайомих. Навіть люди, з якими я на той час уже давно не спілкувалася, писали й просили розповісти, як я так схудла.

Я розумію, що за кілька місяців, коли скину вже 15 кілограмів, я знову зіштовхнуся з такими ж коментарями й запитаннями. І якщо раніше я сприймала їх як заохочення, то зараз реагуватиму дещо інакше, бо мала зовсім інші мотиви цього схуднення.

Зазвичай у таких історій є зворотний бік. У мене він полягає в тому, що я тричі на день приймаю гормональні препарати, а за останній місяць бувала в лікаря частіше, ніж до того. Карантин для мене – це не економія, адже я витратила дохріна грошей на пігулки, і це моя нова щомісячна стаття витрат.

Публічно обговорювати чиєсь схуднення чи набір ваги, не знаючи його причин, це некоректно. Та, як на мене, важливо пояснювати, що саме може призводити до збільшення й зменшення маси тіла, розповідати про розлади харчової поведінки й психологічні затиски, які не дають нам схуднути. Якщо частіше про це говорити, люди матимуть менше розчарувань і невдоволення собою.

Я розумію, що коли вийде цей текст, він викличе подив у багатьох моїх знайомих, адже зовні я не схожа на людину з такими проблемами. Та, можливо, якби я колись натрапила на історію на кшталт моєї, то звернулася би до лікаря раніше.