РівністьСвято краси та весни. Як СРСР спотворило Міжнародний день боротьби за права жінок?

Історія Міжнародного дня боротьби за права жінок

Перші згадки про День жінок з’явилися після демонстрації в Нью-Йорку в 1908 році. Тоді майже 15 тисяч жінок вийшли на вулиці, вимагаючи скорочення робочого дня, підвищення зарплат і права голосу для жінок. Наступного року Соціалістична партія Америки оголосила Національним днем жінок 28 лютого.

Протести жінок поширювалися і Європою. У серпні 1910 року в Копенгагені провели другу Міжнародну конференцію жінок, які працюють. На ній Клара Цеткін, діячка німецької соціал-демократичної партії, запропонувала заснувати Міжнародний день боротьби за жіноче рівноправ'я й емансипацію. Рішення одностайно підтримали 100 жінок із 17 країн, проте дату на конференції не затвердили.

Перший День жінки в Європі відзначили 19 березня 1911 року в Австрії, Данії, Німеччині та Швейцарії – понад мільйон жінок вийшли на мітинги, вимагаючи права брати участь на виборах і займати державні посади. Демонстранти також закликали припинити дискримінацію на роботі. У наступні роки цей день проходив у різних країнах у різні дні – 2, 9 та 12 березня, а також 2 і 12 травня.

Дата 8 березня дійсно прийшла з Росії. У цей день 1917 року (за старим стилем – 23 лютого) жінки вийшли «за мир і хліб» – проти війни, бідності та важких умов праці. Пізніше це переросло в Лютневу революцію, яка повалила монархію на Росії.

Після цього День жінок святкували переважно в комуністичних країнах та акцентували увагу саме на робітницях. Пізніше його звели до святкування весни, краси та подарунків. Хоча Росія й дала Міжнародному дню остаточну дату, проте не вона зародила його сенс.

Рух переосмислили феміністки другої хвилі – вони проголосили цей день Днем жіночої боротьби та стали вимагати рівної оплати праці, рівні юридичні та репродуктивні права, допомогу в догляді за дітьми та запобігання насильству над жінками. Вони намагалися відокремити цей день від політики соціалістичних партій, концентруючись на активізмі та правах жінок не тільки на роботі, а й у приватних сферах життя.

У 1975 році Генасамблея ООН уперше відзначила боротьбу жінок, а в 1977 році видала резолюцію щодо офіційного запровадження свята.

Права жінок у СРСР – на папері, але не в житті

У зв’язку з тим, що жінки були важливою частиною повалення монархії, СРСР змушена була визнати їхні здобутки та дати їм права, які вони вимагали. Радянські жінки отримали право голосу одними з перших у Європі – одразу після революції. Тоді ж легалізували аборти та зробили цю процедуру безоплатною, дозволили цивільний шлюб, визнали зґвалтування у шлюбі незаконним, дали можливість розлучатися.

Водночас влада постійно маніпулювала такою лібералізацією – наголошувала на тому, що це не жінки вибороли свої права, а що їх дала партія, і за таку турботу потрібно їй віддячити. Це був один зі способів залучення жінок до комунізму, розбудови почуття відданості та вдячності Союзу, щоб жінки продовжували підтримувати рух і розбудовувати країну.

У СРСР жінка завжди була політичним інструментом для влади. До початку Другої світової війни активно розбудовувалися підприємства, жінок залучали до роботи на них, наголошуючи на тому, що це партія створила таку можливість для жінок. «Наше серце переповнене радістю… радянська влада дала нам можливість бути повноправними членами й отримати будь-яке ремесло. Наші жінки мають повну можливість нарівні з чоловіками брати участь у виконанні п’ятирічного плану», – розповідалося у пропагандистських бесідах із жінками.

Після того, як радянська влада скоїла геноцид 1932–33 років, для будівництва комунізму не стало рук. Тож партія вирішила знову використати жінок задля вирішення проблем із демографією – у 1936 році вийшов указ, який заборонив аборти. Кримінальну відповідальність за це несли і лікарі, і жінки. Тоді ж ускладнилася процедура розлучення. «Радянська жінка зрівняна в правах із чоловіком... Але наша радянська жінка не звільнена від того великого та почесного обовʼязку, яким наділила її природа: вона мати, вона має народжувати», – пояснював таке рішення партійний функціонер Арон Сольц.

Під час Другої світової війни жінок активно залучали до важкої праці на заводах і шахтах, щоби підтримувати економіку та воєнну машину. Після – знову до народження дітей. Заборону на аборти зняли лише в 1955 році, після смерті Сталіна. Керівництво помітило, що заборона не підвищує народжуваність, а лише смертність – серед жінок, які намагалися позбутися вагітності нелегально.

Один із парадоксів життя жінки в СРСР – це те, що її залучали до «ударної праці на рівні з чоловіками». Марія Демченко, Надія Заглада, Марія Марцун, Марта Худолій, Паша Ангеліна стали відомим завдяки своїм винятковим результатам у колгоспному житті. Проте чоловіків ніхто не закликав працювати вдома на рівні з жінками. Після робочої зміни жінки забирали дітей зі школи, готували їсти, прибирали, вчили уроки з дітьми. Необхідними для неї були знання, де купити їжу й одяг, як влаштувати в нормальні дитячі садки, школи й табори дітей, організувати літнім людям лікування. Жінка мала поєднувати декілька ролей – невтомна працівниця, активістка, добра господиня, дбайлива дружина та мати – і ніколи не жалітися на такі умови. Її засуджували, якщо вона працювала, але не народжувала. Також не можна було довго засиджуватися в домогосподарках.

Хоча партія постійно наголошувала, що жінки та чоловіки рівні, особливо на ринку праці – у реальному житті це було неправдою. Жінки отримували на 25–35% менше, ніж чоловіки, завжди були робітницями, але майже ніколи – керівницями, лідерками. Вони могли обіймати вищі посади хіба в сферах освіти, культури, медицини, так продовжуючи відтворювати традиційні жіночі ролі – тої, що наставить, надихне, подбає.

Політичне життя також було напівзакритим для жінок. Хоча вони й мали право голосу, воно не мало значення в СРСР. Жінки могли бути членкинями партій, проте вони рідко очолювали в них керівні органи. Вони могли очолювати ради, профспілки, комсомольські організації, які майже не мали впливу на загальну політику.

Навіть якщо жінок долучали до важливих зібрань, їхня участь у них радше була формальною: «Коли ми говоримо про участь жінок у процесі ухвалення рішень, то наголошуємо, що вона має бути значущою й ефективною. Просто мовчки сидіти в президії, де ти одна доярка й не знаєш, що сказати, – це не участь в ухваленні рішень, а показуха, симулякр. Мене теж колись посадили в президії якоїсь комсомольської конференції. Я нічого не розуміла, просто сиділа за столом із красивою папкою в руках», – згадує правозахисниця Катерина Левченко.

Загалом усі права жінки були симулякром у СРСР, як і будь-які інші свободи та перемоги комунізму. Партія наголошувала, що радянська жінка – найщасливіша та найрівніша у світі. І це створювало дисонанс для жінок, які в реальному житті ніколи так і не досягли рівності ані в приватному, ані в публічному житті.

Як День жінки змінювався на свято весни?

Значення та святкування 8 березня змінювалося залежно від потреб партії і, відповідно, зручного образу жінки, який допомагав їм досягати своїх цілей.

Справжнім Днем боротьби за права восьме березня було лише на початку революції, коли жінки самостійно влаштовували демонстрації та говорили про свої потреби. Коли СРСР дав право голосу та легалізував аборти, вважалося, начебто рівність уже досягнута, а отже, немає причин для заворушень. Настав час мобілізувати жінок для розбудови Союзу, і День жінки часто почали називати святом працівниць, зміщуючи акцент із гендерної боротьби на класову.

Вільні демонстрації й обговорення були заборонені в СРСР, тому їх замінили на заплановані зібрання жінок-робітниць. Жіночі ради зачитували доповіді про досягнення працівниць і їхній внесок до розбудови соціалістичної держави. Вони також постійно нагадували, якими правами та можливостями партія нагородила жінок, як раніше вони страждали та яким прогресивним був Союз у порівнянні з «поневоленими капіталізмом» жінками із західних країн.

Жінки не могли обирати формат і зміст проведення свята – з активних учасниць вона перетворювалися на пасивних слухачок, яких змушували приходити на ці зібрання. На офіційних заходах із чітким регламентом не було місця для обміну досвідом та обговорення того, як лібералізація вплинула на жінок, які ще проблеми вони мають. Це були здебільшого пропагандистські зустрічі, які використовували для залучення працівниць то до колгоспів і підприємств, то до материнства – залежно від того, яка проблема була для партії нагальнішою.

На початку існування СРСР жінку на листівках і плакатах до 8 березня зображали короткостриженою, перев’язану хусткою, у невиразному «прямокутному» одязі, без косметики. Красивий одяг і макіяж вважалися буржуазними, а цьому не було місця в соціалістичній країні. Та на це й не мало бути часу, бо жінка мала працювати на розбудову Союзу, а не перейматися своїм зовнішнім виглядом.