Рівність«Не можемо далі чекати на Мін'юст». Що варто знати про законопроєкт про цивільні партнерства

Про те, як з’явилася ідея законопроєкту

Ми давно розуміли, що питання реєстрованих партнерств потрібне та на часі в аспекті рівних можливостей, оскільки ми тісно співпрацюємо з ЛГБТК+-спільнотою загалом, і Інна Совсун – одна з найактивніших депутаток у цьому питанні.

Та після початку повномасштабної війни, коли ми спілкувалися з багатьма військовими, зокрема і зі спільноти, вони актуалізували для нас це питання. Саме від них пролунали тези, що завтра для них може не настати, а вони не можуть забезпечити партнерові або партнерці якісь базові речі в поточній ситуації, і вони не знають, хто буде вирішувати питання їхнього поховання. Їх це дуже гнітило.

Це було ще влітку 2022 року і на цей момент ми зрозуміли, що не можемо собі дозволити та далі чекати на Мін'юст. Вони мали би почати розробку законопроєкту про цивільні партнерства ще у 2017 році, коли цей обов'язок було внесено в Національну стратегію з прав людини. Та вони не зробили цього тоді, воно перенеслося в нову Національну стратегію та відповідний План дій на 2021–2023 роки. Тобто роки йшли, а ніякого відчутного зрушення не відбувалось, і з початком повномасштабної війни надії на те, що Мін’юст розпочне розробку цього проєкту, було ще менше. Тож ми вирішили взятися за це самостійно, бо потреба дійсно нагальна.

Коли ми написали текст законопроєкту та почали розмовляти зі всіма ключовими стейкхолдерами, Мін’юст також активізувався. Я не думаю, що це сталося винятково завдяки нам, але думаю, ми таки повпливали на це зрушення. Формально в Міністерства був би час до грудня за новим Планом дій, щоби забезпечити прийняття свого законопроєкту. Але перед прийняттям треба пройти дуже тривалий шлях, який може тривати від кількох місяців до років, а вони наразі перебувають лише на етапі визначення самого концепту партнерства – наскільки близьким він буде до шлюбу, чи буде він доступним різностатевим парам. Тому, я сподіваюсь, що вони зрозуміють, що доцільніше буде об'єднатися та разом допрацьовувати вже наявний проєкт, який частково пройшов ці тривалі етапи.

Про те, як на законопроєкт вплинули військовослужбовці

Військові – це ті, через кого ми взялись за написання проєкту та через кого ми постійно наголошуємо, що прийняти його потрібно швидко. Ми, звісно, розуміємо загалом його важливість для утвердження прав людини в Україні, та якби не така нагальна потреба, ми би продовжували співпрацю в більш спокійному режимі, долучилися б, можливо, до роботи громадських організацій, Мін’юсту, круглих столів або інших процесів.

Оскільки військові – одна з наших головних цільових аудиторій, то документ розробляли у співпраці з ними – ми постійно говорили та запитували те, як вони бачать інститут партнерств, що для них найважливіше, чи зручний би був їм той або інший варіант.

У розмовах із нами вони наголошували на трьох основних проблемних пунктах – доступ до реанімації, поховання й успадкування майна.

У розмовах із нами вони наголошували на трьох основних проблемних пунктах – доступ до реанімації, поховання й успадкування майна. Також часто йшлося про соціальну підтримку партнерів, які в найгіршому випадку залишаться без них – військові хотіли захистити рідних і після своєї смерті. Ми намагались вирішити ці проблеми у проєкті.

Також ми прописували процедури так, щоби це було максимально зручно для тих, хто у війську. Бо військовозобов'язані люди наразі обмежені у своєму пересуванні: вони не можуть вилізти з окопів, покинути позиції та піти проходити якісь бюрократичні процедури – ходити до нотаріусів чи інших державних органів, підписувати тону папірців тощо. Це має бути максимально спрощено, так само як це, до прикладу, зробили й для шлюбу, з використанням «Дії», засобів відеозв'язку тощо. Тоді це буде працювати для них і дасть можливість захистити їхні права вже зараз.

Про концепт реєстрованих партнерств

Якщо проаналізувати практику інших держав, партнерство, зокрема, і його назва, відрізняються в кожній з них. У деяких із них обсяг прав, який надається партнерам, майже не відрізняється від обсягу прав подружжя. Можна йти цим шляхом, а можна робити його більш обмеженим. Наприклад, часто питання партнерства не стосується прав партнерів як батьків, а лише їх як пари, тому питання опіки вирішується окремо.

Так само варто ухвалювати рішення щодо інших ключових прав, які можуть надаватися чи не надаватись партнерам. Наприклад, право на спільне прізвище або положення щодо режиму майна партнерів – це буде спільна власність чи окрема. Це все треба вирішувати, поки ти прописуєш проєкт.

Ми не дуже орієнтувались на шлюб, а навпаки – відходили від усього зайвого, що нагромадилось у цьому інституті. Ми дивимось на це як на союз партнерів, а не як на щось, що пов'язує якимись вишами до кінця життя, щоб вийти з нього, треба пройти безліч складних процесів. Ми намагалися створити щось дуже просте – щоби партнерство було способом взаємодії держави та партнерів, за яким вона просто визнає їх.

Ми не хотіли якихось ускладнених урочистих церемоній, як коли в РАЦСі читають промову про важливість шлюбу в суспільстві, про чоловіка як главу сім'ї та про батьківство та материнство як про єдиний сенс існування пари.

Наприклад, коли ми прописували процедуру розриву партнерства, то одразу відходили від концепту, що суди вживають заходи для примирення або що потрібні певні підстави, щоб розірвати партнерство. Для нас достатньо, щоб хоча б одна сторона хотіла розірвати партнерство. Аналогічно і в разі укладення ми не хотіли якихось ускладнених урочистих церемоній, як коли в РАЦСі читають промову про важливість шлюбу в суспільстві, про чоловіка як главу сім'ї та про батьківство та материнство як про єдиний сенс існування пари.

Ми взагалі не внесли до регулювання партнерств питання опіки чи усиновлення дітей, це прямо прописано. У цьому аспекті вийшло схоже на французький інститут PACS.

Проте ми також розуміємо, що політика держави в цьому аспекті може змінитися з часом. Інші країни пройшли довгий і дуже різний шлях до узаконення стосунків між одностатевими парами. Деякі з них на певний час впроваджували одностатеві партнерства, а потім відмовлялись від концепту та перейшли до простої шлюбної рівності. У деяких державах були спочатку одностатеві партнерства, а потім їх зробили гендерно нейтральними, тому в них інститути шлюбу та партнерства існують паралельно. Як буде в Україні – спрогнозувати важко, як і те, скільки людей скористаються партнерствами. Думаю, тут просто треба наважитися на зміни й дивитися, як рухатись далі.

Про правки, які треба буде внести

Насправді інститут партнерства дуже складний у прописанні, тому що це абсолютно нова категорія для нашої системи. Для того, щоб його впровадити, треба внести зміни до багатьох законодавчих актів, які могли би стосуватися партнерів, і це все вимагає ретельної ревізії. Не можна прописати в одному акті, що «ось є партнери, вони отримують такі ж права, як і подружжя, крім такого-то права», і на цьому все. Треба переглядати кожен акт, який може їх стосуватися, залежно від обраної концепції для партнерств і вносити туди поправки – тобто це тривалий процес.

Я розумію, що наш проєкт покриває поки що лише частину законів, і надалі ми будемо його доопрацьовувати й, можливо, – розширювати кількість актів, у які треба буде внести зміни. Ми вже збираємо пропозиції від різних організацій і навіть фізичних осіб – у нас є робоча пошта, на яку надходять різні ремарки, наприклад, за процесом укладенню партнерств з іноземцями й іншими нюансами. Це технічні речі, які треба прописати детальніше, щоби законопроєкт був робочим. Ми дуже відкриті до правок – ми їх збираємо, опрацюємо та внесемо в друге читання, коли до цього дійде. Для всіх охочих також надати пропозиції правки наша електронна пошта: 

Про реакцію на законопроєкт

Насправді мене приємно здивувало те, що підтримки було значно більше, ніж негативу. Переважно дякують одностатеві пари, тому що для них це нові можливості. Вони радіють, що держава задумалася над тим, щоби визнати їх.

Також бачу підтримку і від союзників і союзниць ЛГБТК+-спільноти. Вони хочуть підтримати нас, бо їх так само обурює ця ситуація. Вони вважають це дикістю та несправедливістю, яку давно час усунути. У Фейсбуці, наприклад, багато було коментарів від військових, які заявляють, що вони є гетеросексуальними, але вони підтримують проєкт, наполягають на тому, що він важливий і дякують, що ми цим займаємося.

Також багато підтримки від колег. Це дуже цікавий досвід, коли люди які абсолютно не знали, що я є авторкою тексту проєкту, починають у приватних розмовах зі мною говорити про те, який крутий проєкт зареєстрували.

Ще 17 депутатів і депутаток, крім Інни, долучились до підписання законопроєкту, у тому числі 11 з партії «Слуга народу». Це показує, що це не тільки якась індивідуальна ініціатива, а що наша ідея підтримується провладною партією. Також знаємо, що дехто ще хотів би долучитися, проте вони не можуть спрогнозувати реакцію виборців і вони бояться втратити голоси, тому вони заявляють нам про свою підтримку поки лише у приватних розмовах.

Раді бачити, що є підтримка, масштаби якої вражають. І це дуже-дуже надихає рухатися далі.

Критики теж було багато, вона йде здебільшого від певних релігійних організацій. Ми були до цього готові. Хоча це досі засмучує. Адже ми, до прикладу, спілкуємося з релігійними організаціями Швеції, і вони дуже радіють за наш проєкт, бо там представники релігії абсолютно підтримують рівність і для них любов до ближнього – це основоположна цінність. Ну але в нас трошки інші реалії. Представники інших поглядів також вважають, що це не на часі. Вони не розуміють поки що, кому це потрібно, тому намагаємося пояснювати. Є і погрози: що Інні, що навіть і мені.

Та ми не дуже зважаємо. Раді бачити, що є підтримка, масштаби якої вражають. І це дуже-дуже надихає рухатися далі.

Як реагує ЛГБТК+-спільнота?

Як зазначає комісований військовослужбовець Дмитро Павлов, зараз цей законопроєкт на часі, адже будування країни не зупиняється під час війни – це про мову, цінності, реформи та про одностатеві партнерства також.

Петро Лагойда став одним із військовослужбовців, який долучився до розробки законопроєкту – команда Інни Совсун консультувалася з ним про те, яким він бачить партнерство та які потреби були першочерговими. Він зазначає, що на фронті багато військовослужбовців із ЛГБТК+-спільноти, які досі не змогли втілити свою мрію – бути визнаними, мати можливість вільно показувати та говорити про своє кохання. У Петра на службі був страх, що він потрапить до реанімації, а його коханий не зможе відвідати його або ж забрати тіло.