РівністьЗагадкові та комічні: які шаблони про транслюдей живуть на екранах і чому вже час позбуватися їх

Трансжінки/трансчоловіки – не справжні жінки/чоловіки

Один із найпопулярніших міфів про транслюдей – це ідея, буцімто їхні ідентичності несправжні, і через це вони ніколи не стануть «повноцінними» жінками чи чоловіками. Цей троп стосується навіть тих, хто зробив хірургічну корекцію статі. 

У різноманітному контенті цей міф зображують як невдалу соціалізацію транслюдини та великі труднощі з тим, щоби відповідати своїй гендерній ідентичності. Вони можуть виглядати й поводитися незграбно, а особливу увагу творці звертають на невдачі таких персонажів у традиційних для того чи іншого гендеру заняттях. Наприклад, у стрічці «Трансамерика» (2005) головна героїня, яка намагається втиснути себе в межі гетеронормативної жінки, зазнає в цьому періодичних невдач: наприклад, вона не вміє ходити на високих підборах чи наносити макіяж. 

З іншого боку, не визнає ідентичність транслюдей і їхнє оточення. Це виражається у свідомому місгендерингу чи деднеймінгу, а також у радикальній зміні ставлення до трансперсонажа після того, як стало відомо про їхню ідентичність. Наприклад, у серіалі «Частини тіла» (2003–2010) один із героїв гвалтує трансжінку й у процесі дізнається про її ідентичність. Навіть попри те, що персонажка зробила вагінопластику й завершила трансперехід, герой ставить її ідентичність під сумнів, а також називає її чоловіком і повідомляє про це іншим. Ідентичність цієї трансжінки згодом зводиться до своєрідного «темного секрету», а сама героїня виступає підступною й оманливою.

Чим цей міф шкідливий?

По-перше, уявлення про транслюдей як про неповноцінних і таких, яких ніколи не «зарахують» до чоловічого чи жіночого гендеру, породжує купу стереотипів та ускладнює життя транслюдям. Такі міфи відчужують їх, ставлять непотрібні перешкоди та роблять їхню соціалізацію тільки більш недоступною.

По-друге, фокусуючи увагу лише на стереотипних соціальних ознаках і ритуалах, яких транслюди нібито вимушені дотримуватися (як-от жінки мусять фарбувати губи, а чоловіки – любити футбол), ми лише закріплюємо гендерні упередження. А вони своєю чергою не вигідні ні транс-, ні цислюдям, адже звужують межі для самовираження й індивідуальності.

Усі транслюди мають ментальні розлади та небезпечні для інших

Ще однією досить давньою традицією є зображення транслюдей як жорстоких убивць, які мають ментальні хвороби. Такими їх зображували в літературі й кінематографі, особливо в жанрі горору. Часто саме їхня ідентичність, що не вписується в межі норми свого соціуму, стає першопричиною травми та тригером для злочинів.  

Одним із перших фільмів, де поєдналися гендерна неконформність і психічні розлади, називають «Психо» (1960). У стрічці головний герой Норман Бейтс перевдягається в одяг своєї матері та вбиває жінок. Ще одним знаковим фільмом став «Одягнений для вбивства» (1980), у якому зображена трансжінка, яка не може прийняти себе, прикривається власною психіатричною практикою та вдається до вбивства іншої жінки. Підґрунтям для такої насильницької поведінки стає глибока травма, пов’язана з уже згаданою вище нездатністю мати бажаний образ: транслюди-злочинці в таких сюжетах ніби усвідомлюють, що їм ніколи не зрівнятися зі «справжніми» жінками й чоловіками. У випадку цього шаблону єдиним виходом для себе ці герої вважають агресію та шкоду саме тим «справжнім» представникам «омріяного» гендеру.

Причиною виникнення й поширеності такого тропу можна вважати те, що в горорах убивць часто змальовують у всіх сенсах «іншими»: вони можуть мати дивні звички, нестандартне походження, зовнішність і поведінку, адже чужинність і незвичність лякають глядачів. До переліку «інакшості» належить і трансгендерність героя чи героїні, адже для багатьох глядачів, особливо в минулому, ця ідентичність є загадковою й навіть дещо страхітливою. 

Чим цей міф шкідливий?

Троп трансгендерного вбивці з ментальними розладами шкодить трансспільноті з двох причин. По-перше, він проводить зв’язок між трансідентичностями та психічними хворобами, підкріплюючи стереотип про їхню нездоровість і неакдекватність. По-друге, цей шаблон змальовує транслюдей як неврівноважених і злісних персонажів, які шукають помсти «нормальним» гендерноконформним людям. Насправді ж транслюди частіше стають жертвами насильства, ніж кривдниками: за даними Агентства з фундаментальних прав ЄС, 1 з 5 транс- та інтерсекс-людей зіткнулися з фізичним чи сексуальним насильством з 2015 до 2020 рік.

Трансгендерність комічна, адже виглядає неприродно

Окрему увагу варто приділити комічній репрезентації транслюдей, адже саме таке їхнє зображення було найпершим і продовжує існувати досі. Ще на початку існування кінематографа виник комедійний троп, де герой чи героїня носять одяг протилежного гендеру. 

В епоху німого кіно троп із перевдяганням, особливо чоловіка в жіночий одяг, був досить популярним. Одним із найбільш ранніх і яскравих прикладів можна виділити стрічку «Імітатор» (1914) Чарлі Чапліна, де головний герой перевдягається у жіночий костюм, щоби пройти кінопроби – зрештою, його викривають і висміюють. Пізніше у стрічці «У джазі тільки дівчата» (1959) тема перевдягання чоловіків у жінок також стає центральним комедійним елементом усього сюжету.

Тут варто розуміти, що практика кросдресингу не завжди прямо пов’язана з трансгендерністю. Проте традиція висміювати таке перевдягання, що зародилася задовго до зображення на екранах транслюдей, суттєво повпливала на їхню подальшу репрезентацію. Адже коли творці фільмів і серіалів почали додавати до своїх історій образи транслюдей, комічність у їхній зовнішності збереглася та продовжила жити.

Часте висміювання трансжінок у комедіях, орієнтованих здебільшого на цисгендерних гетеросексуальних чоловіків, розквітло й наприкінці 1990-х–2000-х років. У таких стрічках як «Ейс Вентура: Розшук домашніх тварин» (1994), «Чуваче, де моя машина?» (2000), «Сорокалітній незайманий» (2005) повторюється майже ідентичний троп: герой так чи інакше сексуально взаємодіє з трансжінкою, дізнається про її ідентичність пізніше, і це «викриття» викликає в нього огиду та стає приводом для трансфобних жартів. Комедійність таких епізодів полягає в ідеї, що трансжінки – це насправді якісь неприродні й кумедні істоти, які видають себе за жінок і намагаються звабити й обманути «нормальних» чоловіків. За цією логікою, займатися з ними сексом – огидно й нестатусно, їх краще остерігатися та берегти себе від взаємодій із ними, у тому числі за допомогою гумору.

Чим цей міф шкідливий?

Постійне висміювання транслюдей не тільки продовжує традицію використання їх як простого панчлайну для жартів, а й робить будь-яку більш складну й багатогранну репрезентацію транслюдей усе більш недоступною. Через такі комедійні фільми транслюди подаються як карикатури на «нормальних» людей: вони смішно виглядають, поводяться і спілкуються, адже саме їхнє існування неприродне й викликає тільки сміх. Окремо варто зазначити й те, що висміюючи перевдягання в жіночий одяг, автори таких творів принижують і цисгендерних жінок також. Це не означає, що транслюдям не місце в комедіях і гумористичному контенті загалом – ідеться лиш про те, що не варто зводити ідентичність цілої групи людей до жарту нижче пояса.

Трансгендерність = сексуальні вподобання

Побутує також троп, у якому транслюдей розглядають як більш «прокачаних» геїв чи лесбійок. Вони буцімто винесли свою гомосексуальність на новий рівень і «визнали», ким вони є і чого хочуть насправді. Ще один варіант цього шаблону – ситуація, коли персонаж, щойно визнавши свою трансгендерність, автоматично змінює свої сексуальні вподобання. Цей троп практично продовжує стереотипи про те, що всі геї неодмінно прагнуть до фемінності, а всі лесбійки – до маскулінності.

Зазвичай цей стереотип фігурує у вигляді жартів і простих фраз, сказаних мимохідь. Звісно, вони не завжди скасовують трансрепрезентацію в тій чи іншій стрічці, але цілком формують стереотип, якщо повторюється й не заперечується на постійній основі. Наприклад, у другому сезоні серіалу «Твін Пікс» (1990–1991) агентка Деніс Брайсон робить камінгаут як трансжінка. В одному з епізодів агент Купер припускає, що тепер Деніс більше не цікавиться жінками, проте вона заперечує це – її сексуальність немає жодного стосунку до її гендерної ідентичності. 

Чим цей міф шкідливий?

Цей троп хибно прирівнює гендерну ідентичність до сексуальної, у той час, як вони є абсолютно різними частинами особистості й не залежать одна від одної. Паралелі між ними лише сприяють стереотипам: як про те, що гомосексуальні люди насправді хотіли би скоригувати свою стать, так і про те, що транслюди – це просто геї чи лесбійки, які «заплуталися», а також багато інших варіацій цих стереотипів. Окрім цього, прив’язка орієнтації до гендерної ідентичності навіть плекає своєрідне ранжування транслюдей, де певні групи отримують особливо багато нерозуміння й несприйняття. Зокрема, ідеться про гомосексуальних транслюдей (наприклад, трансчоловіків, які надають перевагу чоловікам). Їх можуть називати такими, що не розібралися в собі, нелогічними й непослідовними, адже, за стереотипною логікою, вони нібито могли би просто залишатися гетерожінками.

Трансперехід – це просто

Побутує міф про те, що транслюдям, щоби відкоригувати тіло до бажаного вигляду, достатньо лише захотіти та провести операцію. Лунає подекуди також термін «операція зі зміни статі», що буцімто швидко здатна перетворити чоловіка на жінку, і навпаки. Водночас приводом для такої процедури може стати будь-яка ситуація чи спонтанна ідея, що навіть не пов’язана з ідентичністю людини. Наприклад, у вже згаданому серіалі «Частини тіла» (2003–2010 роки) бачимо історію трансжінки, яка спершу здійснила перехід лише заради кохання до чоловіка й догоджання йому, а пізніше передумала й досить швидко провела детранзишн – скасування транспереходу. 

Цей троп стосується й іншого фізіологічного аспекту транспереходу – гормональної терапії. Вживання гормонів може обігруватися і як жарт, і як швидкий спосіб стати більш фемінними чи маскулінними. Водночас часто ці риси проявляються у вигляді стереотипних жіночих чи чоловічих якостей, які мають мало спільного з реальним впливом тих чи інших гормонів на роботу організму. Наприклад, у стрічці «Все або нічого» (2005) охоронцю підсипають пігулки з естрогеном, і вже за два дні той поводиться надміру емоційно, плаче та проявляє шаблонно «жіночі риси» характеру. Так само в серіалі «Слово на літеру Л» (2004–2009) трансчоловік, приймаючи чоловічі гормони, починає поводитися агресивно й ревниво. 

Неправдоподібність усіх цих зображень у тому, що ні операції, ні гормональна терапія не проходять швидко – це тривалий процес, що має багато етапів і нюансів. Самому переходу передує підготовка й консультації з лікарями, хірургічні втручання часто складні й потребують ретельного відновлення між ними, а приймання гормонів має бути комплексним і показує зміни в тілі поступово, водночас не змінюючи характер людини.

Чим цей міф шкідливий?

Висміюючи та надмірно спрощуючи трансперехід, творці такого контенту допомагають закріпити уявлення, що цей процес можна провести легко й за найменшого бажання. Також цей міф закріплює хибну ідею, що «змінити стать» можна радикально і швидко, ніби магічно перетворившись на нову людину. Натомість реалії транспереходу – тривалість, складність, можливе засудження з боку суспільства й медпрацівників – випускаються з уваги.

Чи є позитивні тренди?

Серед творів, у яких фігурують трансперсонажі, можна виділити й позитивні тренди, що свідчать про розуміння реального стану справ творцями такого контенту. 

По-перше, це сприйняття транслюдей як повноцінних і самодостатніх особистостей замість виставлення їх на посміховисько чи змальовування їх як карикатур на «справжніх» жінок чи чоловіків. У таких творах транслюди виступають як представники чогось більшого, ніж проблем з одягом чи макіяжем – важливо показувати їхню соціалізацію й інтеграцію в суспільство повноцінно і з повагою. У таких випадках трансперсонажі можуть ставати рольовими моделями для глядачів. Одним із таких стрічок стала «Фантастична жінка» (2017): вона показала історію трансжінки, що через смерть партнера вимушена взаємодіяти з його родиною й суспільством загалом, що її не приймає. Головна героїня показана як повноцінна людина, яка продовжує боротися за себе, її не подають глядачеві як комічний об’єкт чи екзотичну тваринку. «Фантастична жінка», знята чилійським режисером, збурила дискусії про права транслюдей у Чилі, а головна героїня стала рольовою моделлю для трансгендерних чилійців і чилійок.

Другим важливим і корисним трендом вважають участь трансгендерних акторів та акторок у стрічках про транслюдей. Це додає автентичності у відтворенні досвідів транслюдей, покращує їхню видимість, а також допомагає трансгендерним акторам та акторкам робити перші кроки в кар’єрі та потрапляти на великі екрани. Одним з успішних прикладів такої практики можна вважати серіал «Явне» (2014–2019). У ньому розповідають історії єврейської родини з Лос-Анджелеса й широко зачіпають тему гендерної ідентичності, причому порушується тема трансгендерності старших людей зокрема. Визначальним є і те, що серед касту серіалу присутні трансгендерні актори, що роблять репрезентацію на екрані щирою й багатогранною.