РівністьІстерія та лоботомія. Як психіатрія ставала інструментом пригнічення жінок?

Дослідження психоемоційного стану людини не було й не є легким. Якщо тіло можна роздивитися під мікроскопом, то реакції психіки виміряти та зрозуміти складніше. 

Сюди додається й питання щодо визначення, що є нормою, а що ні. Воно часто було підв’язано під мораль, що панувала в певний проміжок часу, й уявлення про те, як має себе поводити та чи інша група людей. Наприклад, Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів визначав гомосексуальність як ментальний розлад аж до 1973 року, а ВООЗ – до 1992-го. У СРСР застосовували каральну психотерапію до «інакомислячих», тобто політичних опонентів, і до гомосексуальних людей. 

Відтак в історії жінок, які не підпадали під уявлення жіночності, також могли схарактеризувати як психічнохворих. Іноді проти них використовували агресивне лікування, якого можна було уникнути, прикидаючись покірною. Згадуємо такі випадки та розбираємося, які діагнози ставлять під сумнів сьогодні. 

Текст: Анастасія Микитенко

Істерія – основна хвороба жіноцтва

Сам термін істерія з’явився ще в Давній Греції. Тоді говорили про матку, яка блукає тілом через неможливість зачати дитину, і цим спричиняє різні фізичні та психічні хвороби. Її рекомендували лікувати сексом і шлюбом, а також практикувати ароматерапію: їдкі запахи підносити до носа, а приємні – до статевих органів, щоби заманити матку стати на місце.  

У 18 та 19 столітті істерія стала одним із найпоширеніших розладів. Жінок вважали більш схильними до істерії через їхні начебто природні дратівливість і лінь. Причиною істерії часто вважали незадоволеність у сексуальному житті або ж насильство, пережите в дитинстві. 

Перелік симптомів зазвичай включав:

• втрату чуттів (зору та слуху)
• втрата пам’яті
• неконтрольовані рухи
• надмірна емоційність
• проблеми з диханням
• нерегулярний серцевий ритм
• роздутий живіт
• марення

Водночас опис симптомів дуже варіювався й уявлення про істерію також. Для деяких психіатрів істерія була всім містичним і незрозумілим у жінках – їхні емоції, які чоловіки виражали рідше, виражено сексуальні рухи, амбіційність, непокора. Тобто якщо жінка поводила себе не так, як вимагало від неї на той час суспільство (не була смиренна, тиха, скромна, пасивна), то це означало, що з нею щось не так, що варто лікувати її психіку. У Середньовіччі таких жінок вважали відьмами або ж зв’язаними з диявольськими силами, лікували їх тоді екзорцизмом. 

Пізніше лікуванням істерії вважали регулярний подружній секс, народження дитини та шлюб. Тобто, як зазначають Чарльз Бернхаймер і Клер Кахан, автори, які аналізували історію істерії та теорії Фройда, жінкам пропонували підкоритися патріархату й виконати свою найголовнішу функцію в його системі цінностей – народити.

У книзі «Технологія оргазму» авторка висловила теорію, що лікарі самостійно доводили жінок до оргазму, стимулюючи їхні статеві органи, і, щоб зробити собі цей процес легшим, вони вигадали вібратор. Проте наразі науковці вважають, що свідчень цьому немає. 

В екстремальних кейсах деякі лікарі – зокрема Др. Річард Моріс Бекк і Гоббс із Канади – вирізали жінкам статеві органи. Вони стверджували, що це успішно лікує пацієнток, посилюючи упередження про те, що психіка та секс у жінок пов’язані якнайтісніше. 

Іноді лікарі також рекомендували жінкам відпочивати, а чоловікам з істерією, навпаки, – ставати активнішими. У відповідь авторка Шарлотта Перкінс Гілмен написала коротку історію «Жовті шпалери», яку вважають напівбіографічною. У ній Джон, чоловік і лікар головної героїні, вважає, що після народження в неї з’явилися легкі істеричні тенденції. Отож він забороняє їй писати та змушує лежати в кімнаті. Єдине, що може робити жінка – це дивитися на жовті шпалери. Через її щоденникові записи стає очевидним, що таке «лікування» лише ще глибше занурює її в божевілля. 

Ця історія не тільки підняла проблематику такого лікування, а відкрила дискусію про те, що погіршення ментального стану жінок може бути пов’язано з патріархальною системою, яка на них тисне. У ній жінкам складно реалізувати себе, отримати будь-яке визнання, якщо вони в іншій ролі, окрім домогосподарки та матері. Їм також було неможливо відчути свободу, адже їхнє життя було підпорядковане чоловікам.  

Лише у 20 столітті істерію почали вивчати не тільки як хворобу жінок і визначили, що брак сексу та порушення фізіології не є її першопричинами. Жан-Мартен Шарко вважав її наслідком порушень у головному мозку, а не порушенням жіночої репродуктивної системи та використовував гіпноз як лікування. Брікет, Шарко та його учень Фройд почали говорити про істерію в чоловіків, а останній почав досліджувати, як травми, зокрема дитячі, могли впливати на симптоми істерії в жінок. 

Пізніше симптоми істерії почали відносити до тривожних і депресивних розладів. Кількість пацієнтів із діагнозом істерії впала в 50–80х роках, а в 1980-му її виключили зі списку психічних розладів. Одна з теорій, чому так сталося, це очікування лікарів, що світові війни будуть викликати саме депресію і тривожність, а не щось, пов’язане із сексуальними травмами. Відповідно, вони подивилися на симптоми по-іншому. 

Діагнози сучасності, які викликають суперечки

Психіатрія продовжує досліджувати мозок людини, проте намагаючись цього разу відштовхуватися від науки, а не упереджень. Та деякі діагнози досі, здається, стають питанням політики, моралі та гендерних стереотипів. 

Одним із таких контроверсійних діагнозів лишається депресія після аборту, або ж післяабортний стресовий розлад. Вважають, що в нього симптоми, схожі на ПТСР, але що вони можуть варіюватися й включати: 

• почуття провини та жалю через аборт
• емоційне заціпеніння
• думки про самогубство або самоушкодження
• флешбеки про аборт і нічні кошмари
• відчуття тривоги, коли жінка бачить немовлят, або в дні, коли б вона мала народжувати, якби не зробила аборт

Водночас жодна з великих організацій не визнає цього діагнозу, а American Psychiatric Association, найбільш авторитетне професійне об'єднання психіатрів зі США й інших країн світу, наголосило, що 50 років досліджень не надали доказів, що такий розлад існує. Навпаки – відмова в аборті може спричинити більше проблем із психічним і фізичним здоров’ям жінок. Інформацію про післяабортний стресовий розлад здебільшого поширюють церкви й організації, які виступають проти абортів.  

Водночас деякі жінки можуть відчувати негативні почуття після аборту. Ризик розвитку депресії після процедури підвищує історія попередніх проблем із психічним здоров’ям, насильства в сім’ї, сексуального насильства тощо. Також жінка може відчувати більший стрес, якщо її оточення не схвалює аборти або ж якщо на шляху до клініки вона мусила проходити повз активістів, які виступали проти абортів.  

Більш невизначеним є життя діагнозів «передменструальний дисфоричний розлад» і «передменструальний синдром». ПМДР – це важка форма ПМС, яка характеризується сильною депресією, зокрема з тяжкими наслідками, як-от селфгарм і спроби самогубства. 

Коли цей діагноз вносили до Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів, то деякі психіатри вимагали не робити цього. Вони вважали, що це ще один спосіб психіатрії визначити, що з жінками щось не так, якщо вони не типово спокійні та розважливі. Водночас діагноз таки внесли до переліку. Одне з досліджень показало, що люди з ПМДР мають меншу кількість естрадіолу, гормону групи естрогенів, що б довело науковість діагнозу. Водночас деякі дослідження не виявили різниці в рівні естрадіолу. Відтак досі немає консенсусу щодо того, що може бути причиною ПМДР, як його діагностувати, окрім як за допомогою відстеження симптомів, і, відповідно, чи є діагноз узагалі.  

Для деяких жінок цей діагноз важливий, оскільки він підтверджує, що їхні симптоми є і вони потребують уваги й лікування, що вони не можуть працювати не тому, що вони ліниві, а тому, що в них є справжня хвороба.  

Водночас інші вважають, що це ще один діагноз, створений патріархальною системою, щоб назвати жінок божевільними за будь-який вихід за межі прийнятого. Наприклад, Тамара Каялі Браун, біоетикиня з Університету Дікіна в Австралії, погоджується, що деякі люди відчувають серйозний стрес за тиждень до менструації, але вона не погоджується називати це психічним захворюванням.

Відтак вона звертає увагу на те, що, окрім антидепресантів, які зазвичай виписують за ПМДР, і підлаштування робочих місць під жінок, яким це необхідно, варто подивитися й на інші інструменти, пов’язані, зокрема, із забезпеченням гендерної рівності. Браун вважає, що тиждень ПМДР – це час, коли жінки перестають так якісно толерувати всі чинники стресу, які є в їхньому повсякденні. Зокрема, вони стають більш дратівливими через виховання дітей, яким вони займаються наодинці або здебільшого самостійно, через те, що партнери не беруть їхні почуття до уваги. Якби суспільство могло мінімізувати цей стрес, можливо, тиждень перед менструацією не був би таким складним. 

Клінічна психологиня Сана Ахсан також помітила, що в жінок частіше діагностують психічні захворювання, зокрема депресії й емоційно нестабільний розлад особистості. «Проте, можливо, це не про дисбаланс хімічних сполук у мозку, а про дисбаланс сил?», – зазначає Сана. Вона вважає, що лікування не може проходити в ізоляції, на рівні окремої людини, а що варто працювати із системою, яка пригнічує жінок, підтримувати організації, які працюють для зменшення сексуального та домашнього насильства, забезпечувати всім рівний доступ до можливостей.