РівністьНовий образ жінки на війні та фокус на нагальних потребах. Чим особливий фемінізм в Україні?

Націоналізм і фемінізм

У фемінізмі часто використовують поняття інтерсекційності – концепції, яка підкреслює, що людина може одночасно страждати від кількох систем пригнічення. Відтак в інтерсекційному фемінізмі наголошують, що деякі жінки потерпають одночасно й від гендерної нерівності, і від расизму, гомофобії, економічної нерівності тощо. 

 Та зазвичай не беруть до уваги національний аспект, бо націоналізм і фемінізм здебільшого вважають несумісними поняттями. Націоналізм ставить націю як найвищу цінність і часто пропагує традиційні цінності й усталені гендерні ролі, де жінка – мати, яка вирощує усвідомлену націю. А фемінізм фокусується на проблемах жінок, зокрема жінок усередині певної нації. 

Та в Україні націоналізм і фемінізм ідуть поруч, і цим український рух за жіночі права найбільше відрізняється від фемінізму, який практикують у більшості країн глобального заходу. Це пов’язано з історією України та її політичною ситуацією, яка склалася через існування росії. Українські жінки потерпають від подвійного пригнічення – через свою стать і через приналежність до нації, яка має імперіалістичного сусіда. 

Уже Наталія Кобринська, засновниця організованого феміністичного руху в Україні, поєднувала ідеї гендерної рівності та націоналізму. У своїй діяльності вона орієнтувалася на формування національно свідомої, освіченої, суспільно активної жінки. «Перший вінок» – жіночий альманах, який Кобринська видала разом з Оленою Пчілкою, був водночас і феміністичним, і мав національну єдність за мету.

В історії українського феміністичного руху до національних ідей зверталися також Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ольга Басараб та інші культурні діячки. Сучасні українські феміністки – Оксана Забужко, Марія Берлінська, Емма Антонюк – також постійно звертаються до національних питань. Вони критикують гендерну нерівність, яка є в українському суспільстві, проте водночас говорять про те, що незалежність України надважлива для загального становища української жінки. 

Під окупацією росією права та свободи українок зазнають набагато більших утисків. В Україні уже зафіксували понад 322 випадки сексуального насильства, пов’язаного з війною. Українки в полоні стикаються з катуванням, зґвалтуванням, примусовим роздяганням. У Криму вже перестали робити аборти в приватних клініках. 

Окупація росією означає перекреслення здобутків жіночого руху, які вже є в Україні. Наприклад, у росії декриміналізоване домашнє насильство, коли в Україні ратифікована Стамбульська конвенція. У росії заборонена «пропаганда чайлдфрі», фемінізм пропонують визнати екстремістською ідеологією, немає гендерних квот у політиці, діє список професій, заборонених для жінок. 

Фокус на негайних потребах та адресна допомога

Допоки фемінізм глобального заходу проходив свої ранні стадії, українські жінки жили за залізною завісою срср, де фемінізм вважався буржуазною ідеологією, яку не толерували – натомість машина пропаганди доводила, що «жіноче питання вирішене» й у союзі статі рівні. 

Отож наразі український фемінізм переживає ту стадію, яка на заході вже відбулася – а саме робота над негайними потребами жінок. 

Українські феміністичні організації пропонують пряму підтримку жінкам в армії та вимушено переміщеним жінкам, тим, хто зазнав домашнього та сексуального насильства, постраждав від торгівлі людьми. 

На заході такими потребами здебільшого опікується сама держава, тому феміністки фокусуються на академічному дослідженні фемінізму, проведенні інформаційних кампаній про рівність і гендерні стереотипи, популяризацію жіночої репрезентації та феміністичної оптики в культурі тощо.

До повномасштабного вторгнення українські феміністичні організації активно долучалися до дослідження теорії фемінізму, створення інформаційних кампаній.

Проте у 2022 році пріоритети швидко змінилися, ресурси перенаправили на проєкти кризового реагування. В українських жіночих організацій немає кількох років на просування певних законів і політик. Якщо деякі запити – як-от підтримка вимушених переселенок або захист жінок від торгівлі людьми на кордоні – не почати закривати терміново, то це стає питанням життя та смерті для тисяч жінок. 

Часто пряма допомога та просування певних змін на політичному рівні відбувається одночасно – наприклад, організації «Землячки» й Arm Women Now розробили та почали відшивати жіночу військову форму. Паралельно «Землячки» розвивають культуру «жінка-військовослужбовиця», а Arm Women Now просували створення форми на рівні Міноборони. 

Водночас заглиблення в пряму допомогу вимагає постійного залучення та стабільного фінансування. Економічна ситуація в Україні не дає змоги виділяти державні кошти на пряму допомогу жінкам та розбудову шелтерів. Недоступними лишаються й інші способи фінансування діяльності, якими користуються у країнах заходу – підтримка локальних донорів і корпорацій, краудфандинг тощо. Немає достатньо локальних донорів, а населення фокусується на власному виживанні та підтримці армії. Тому українські організації здебільшого виживають і надають пряму підтримку через програми грантування.

Постколоніальна оптика фемінізму

Насправді питання того, чим особливий український фемінізм – саме по собі особливість. На розуміння українського фемінізму, його сприйняття та розвиток мали великий вплив росія з одного боку та глобальний захід – з іншого. 

Після розпаду радянського союзу українці ще довго перебували в одному інформаційному просторі з росією, зокрема через соцмережі «Вконтакте», «Однокласники» тощо. І там разом досліджували та вели дискусії щодо фемінізму. Навіть після блокування цих соцмереж, українські та російські феміністичні спільноти контактували в Twitter і Telegram. 

Як зазначає соціологиня Ганна Гриценко, саме спільнота російської феміністки Єлизавети Морозової feministki була однією з найбільших точок входу в фемінізм для жінок із країн, які щойно вийшли зі складу срср. Морозова перекладала доробок західних феміністок і виносила його на обговорення. Тобто бралася оптика заходу, потім накладалася на оптику російських активісток і тільки потім приходила в Україну. 

З російського інфопростору й народилося багато понять, які потім стали частиною українських обговорень – «матчасть фемінізму», «підстилка патріархату», «класовий ворог», фемінітив «людині» тощо. Водночас російські феміністки ставилися до українських активісток як до менших сестер, вважали український контекст не таким важливим, тож не висвітлювали. Проте вимагали включатися в обговорення російських подій, пов’язаних із гендерною нерівністю. 

Після повномасштабного вторгнення, коли українки почали масово виходити та виступати проти спільного простору з росфем, їх звинуватили в націоналізмі та «неправильному фемінізмі», адже українкам начебто мають бути ближчими російські сестри, аніж українські чоловіки. 

Наразі українські феміністки виступають проти зв’язку з росфем і рефлексують, які наративи прийшли з росії. Проте це більше про реакційні рефлексії – наприклад, коли в українському Twitter з’явилася спільнота «радфем анони», користувачки почали говорити про те, що деякі думки занадто нагадують ті, які пропагували росфем. Проте якоїсь дискусії поза цим контекстом не відбувається.

Також український фемінізм відчуває й значний вплив заходу. Частково це зумовлено тим, що жіночі організації працюють із грантами, а донори можуть пропонувати проєкти під свої потреби. 

Проте також йдеться й про те, що в Україні жіночі рухи відновилися відносно нещодавно, і вони не могли сильно спиратися на попередні українські феміністичні об’єднання, адже були занадто розділені в часі. Так, українські феміністки зверталися до того, що відбувалося на заході. Через це в Україні не дуже актуально говорити про хвилі фемінізму – відбувався не поступовий перехід із першої хвилю в другу й так далі. А радше всі хвилі змішувалися, бо в локальному контексті досі вирішуються такі базові питання, як-от захист від домашнього насильства, проте водночас переймаються обговорення із заходу про інтерсекційність, слюри та гіперфокус на сприйнятті гендерної теорії. 

Українські феміністки уже говорять про те, як вони відрізняються від західного фемінізму. На початку повномасштабного вторгнення вони дискутували із західними колегами щодо закликів до негайного роззброєння та перемир’я. Українські активістки наголошували на тому, що право захищатися – важливе, а ненасильницькі методи опору в геноцидній війні не працюють.

Критично сприйняли західний феміністичний наратив про те, що війна – винятково справа чоловіків, а мир – жіноча. У подкасті «Феміністичної майстерні» українські активістки критикують те, як західні медіа та жіночі організації частіше говорять про українок як про постраждалих, рідше – як про волонтерок і захисниць. 

Стає помітнішим критичне сприйняття всього, що обговорюють нині українські феміністки – чи всі питання актуальні для місцевого контексту? Чи є питання пріоритетніші? Чи це давно усталене уявлення про проблему наше чи запозичене з російського інфопростору? Чи є щось, що недосліджене в нас лише тому, що нашу увагу на це ще не звернули західні феміністки та донори? Тому відповідь на питання, який же він – український фемінізм – радше формується, аніж уже є вирішеним.