Рівність«Важливо відстоювати власне місце й голос». Українські феміністки про виклики та стереотипи

Сучасний український фемінізм – це не просто боротьба за рівність, а комплексний рух, що охоплює політичні, соціальні та культурні аспекти життя. Він розвивається в умовах війни, глибоких трансформацій суспільства та зміни уявлень про жіночу роль. Українські феміністки не лише відстоюють права жінок, а й кидають виклик усталеним патріархальним нормам, працюючи над створенням інклюзивного та справедливого майбутнього.

Ми поговорили з українськими фем-активістками про те, чому вони вирішили приєднатися до активізму та з якими стереотипами й викликами стикалися на своєму шляху. 

Анна Повх 

Комунікаційна менеджерка ГО «Дівчата», авторка книжки «Це дівчача справа» про гендерні стереотипи для дівчат-підліток

На власному досвіді відчула стереотип про те, що від дівчат і жінок очікують бути зручними, завжди милими й неконфліктними

У мене немає особливої історії чи конкретного моменту, після якого я зрозуміла, що феміністка. Я зростала в маленькому місті, і в мої шкільні роки нічого про це не чула. Однак із переїздом до Києва мій світогляд розширився. Особливо мене зацікавила тема дискримінації та стереотипів – та того, як це впливає на життя жінок навколо. Я й у своєму житті знаходила відображення цього. Потім приєдналася до феміністичного книжкового клубу, спробувала й сама писати про феміністичну літературу – і далі вже не припиняла цікавитися й працювати з цією темою. А чому взагалі мені стала близька тема дискримінації? Бо я чутлива до несправедливості, і дізнавшись про гендерну нерівність, зрозумівши, що це прямо торкається всіх жінок і дівчат – відчула, що це та несправедливість, з якою я можу боротися власними силами у своєму щоденному житті. 

Знову ж таки конкретного моменту не було. Це було поступове усвідомлення – я не відразу наважилася назвати себе феміністкою, бо здавалося, що це звучить надто гучно. Однак що більше читала, що більше спілкувалася з жінками й дівчатами з такими самими поглядами – то більше розуміла: те, що для мене важливо говорити про гендерну рівність – уже означає, що я феміністка.

Звісно ж, я стикалася зі стереотипами про те, хто такі феміністки і як вони виглядають. Дуже люблю спростовувати стереотип про 8 березня як «свято весни й краси» й можу говорити на цю тему дуже довго. Також на власному досвіді відчула стереотип про те, що від дівчат і жінок очікують бути зручними, завжди милими й неконфліктними – і від цього в собі насправді дуже складно позбутися, навіть якщо усвідомлюєш, що так не має бути. Загалом тема гендерних стереотипів – одна з тих, з якими я найтісніше працюю. Тож навіть якщо не стикалася з певним стереотипом у власному житті, то помічаю їх навколо.

Ольга Полякова

Голова громадської організації Gender Stream, правозахисниця

Фемінізм допоміг мені не лише знайти силу всередині себе, а й побудувати середовище, де кожна може бути почутою

Фемінізм для мене – це не боротьба проти, а інструмент боротьби за рівні можливості, безпеку та гідність для всіх.

Я усвідомила, що це стосується й мене, ще на початку кар’єри, коли почала працювати в міжнародному фонді, який підтримує громадський сектор. Тоді я зіткнулася з тим, як часто жінок знецінюють, а їхні досягнення приписують комусь іншому. Пам’ятаю момент, коли мене – керівницю проєкту – представляли не як лідерку, а як «дівчину, яка допомагає». Саме тоді я зрозуміла, наскільки важливо не лише працювати, а й відстоювати власне місце та голос.

Фемінізм допоміг мені не лише знайти силу всередині себе, а й побудувати середовище, де кожна може бути почутою. Сьогодні я працюю над тим, щоб жінки та ЛГБТКІ+ люди в Україні мали рівні можливості, почувалися в безпеці та могли реалізовувати свій потенціал. Я вірю, що рівність – це не загроза, а шлях до сильнішого й справедливішого суспільства.

Хочу скористатися можливістю і висловити безмежну вдячність усім жінкам, які боролися ще до того, як я ступила на цей шлях.

Дякую за право на освіту – за можливість читати, досліджувати, мислити вільно. Дякую, що можу керувати авто, обирати власний шлях – не лише на дорозі, а й у житті. Дякую, що можу працювати з політиками та сектором безпеки, ухвалювати рішення, впливати, змінювати. Дякую, що маю право обирати – кого любити, як будувати кар’єру, за що боротися, а інколи просто не виходити за межі, які мені нав’язують.

Цей шлях вимощений вашими голосами, вашою відвагою, вашою любов’ю до свободи. І я несу цю спадщину далі.

Марія Тучка ака ТУЧА

Музична продюсерка, артистка, ведуча «Слей шоу»

Мені не раз доводилося чути, що я не можу сама писати музику, бо «обов’язково за цим стоїть якийсь чоловік»

Для мене фемінізм – це про вибір, про можливість бути будь-якою, головне – собою. На мою позицію вплинули різні люди й досвіди: моя мама, яка є для мене взірцем сили, мої подруги, що безстрашно сприймають цей світ і роблять те, що іншим здається «не жіночою» справою. Книги та фільми про жінок – і про сильних, і про слабких, адже я вважаю, що визнати свою слабкість – це теж сила.

Навколо мене – різні жінки: і бізнесвумен, і ті, хто свідомо обирає не працювати, а займатися родиною. І я поважаю вибір кожної.

Фемінізм – це шлях. Спершу ти просто живеш, а потім починаєш стикатися з несправедливістю та стереотипами щодо себе. І саме тут фемінізм стає для тебе домом – місцем, де можна знайти підтримку та безпеку. Він роздупляє тебе, пояснює, що так поводитися з тобою не можна, що ти не зобов’язана терпіти чи миритися з роллю, яку тобі нав’язали – сім’я, оточення, чоловік тощо.

А потім, звісно, фемінізм починають демонізувати, бо він відкриває очі на проблему, яку багато хто воліє не бачити.

Мені не раз доводилося чути, що я не можу сама писати музику, бо «обов’язково за цим стоїть якийсь чоловік» (кум, сват, брат, хлопець). Були й ситуації, коли на чек-звуку звукорежисери навіть не намагалися говорити зі мною про технічні питання, бо я апріорі не зрозумію цих складних чоловічих термінів.

Зараз це мене радше смішить, і я часто іронізую з таких моментів. Бо, чесно, не завжди є сенс щось комусь доводити – можна просто втомитись, враховуючи кількість упереджених людей. Токсік-сміх і пі*йо*ка в таких ситуаціях зайвою не буде.

Євгенія Дишлева 

Журналістка, феміністка, авторка колонок для «Гендеру в деталях»

Наш фемінізм має своє коріння – Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші діячки

Вважаю себе феміністкою ще з підліткових років. Якщо казати про активізм, то я зайнялася ним тоді, коли шукала роботу у сфері журналістики, і тоді отримала можливість бути модераторкою експертного ресурсу «Гендер в деталях». Це якраз збіглося з періодом, коли в Україні ввели рецепти на багато видів ліків, зокрема й на екстрену контрацепцію, яка раніше була безрецептурною.

Я запропонувала написати статтю на цю тему, і це призвело до того, що ми з «Гендером в деталях» зробили масштабну кампанію на підтримку петиції про скасування рецептів на ЕК. Тоді МОЗ погодилися співпрацювати з виробниками, які забажали продавати ці пігулки без рецепта. Це було великим досягненням!

Я стикалася з гендерними упередженнями з дитинства. Наприклад, була змушена пояснювати, що ім’я Женя та стрижка – це не тільки для хлопців. Коли малою мріяла бути пілоткинею, хоча це не для дівчат. Коли не захотіла мінятися зі знайомим хлопчиком іграшками з кіндера, які були поділені за гендером.

Але про поняття фемінізму я вперше прочитала в українському Cosmopolitan у 2014 році. Я не знала цього терміну, дивувалася, про яку нерівність йдеться. Але коли я прочитала ту статтю, то не могла не погодитися, що стереотипи існують. 

Я досі стикаюся з хейтом та ідейними стереотипами щодо фемінізму. Наприклад, що всі феміністки підтримують комунізм і постаті на кшталт Клари Цеткін, яка заперечувала існування України. Насправді ж наш фемінізм має своє коріння – Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші. Є й непорозуміння із частиною західних феміністок, які, закликають до єднання всіх жінок світу заради «миру» за будь-яку ціну, навіть якщо це означає роззброєння України. Вони не враховують, що росіянки – це не жінки-жертви війни, а громадянки держави-агресорки. Тому важливо доносити українську феміністичну оптику англійською.

Не всі українські жінки сприймають фемінізм як захист їхніх прав. Людям може не подобатися діяльність конкретної активістки, і, на жаль, нею можете бути саме ви. Усередині самої ж феміністичної спільноти є різні погляди. І це нормально, адже плюралізм є невіддільною частиною суспільної дискусії.

Олена Шевченко

Голова ГО «Інсайт»

Багато хто досі вірить у кліше, що феміністки – це агресивні жінки, які ненавидять чоловіків

Феміністкою я стала в той момент, коли усвідомила: жінки не повинні жити у приниженні та постійному страху за свою безпеку. Це не норма – боятися повертатися додому пізно ввечері, терпіти дискримінацію на роботі чи чути, що твоє місце визначене кимось іншим. Я зрозуміла, що суспільство живе за правилами, які роблять жінку об’єктом, і ці правила потрібно змінювати.

Я почала займатися активізмом тоді, коли побачила, наскільки глибоко в нашій культурі укорінені сексизм, насильство та стереотипи. Жінки мають такі ж права та можливості, як і чоловіки, і вони не повинні їх випрошувати чи відвойовувати. Але реальність показує, що ми досі змушені доводити очевидне. Саме тоді я усвідомила, що фемінізм – це не просто ідея, а реальна боротьба за рівність, у якій я хочу брати участь.

Найбільший виклик – суспільний опір. Нам постійно нав’язують стереотипи про «справжню жінку», яка має бути скромною, слухняною, жити заради інших. Багато хто досі вірить у кліше, що феміністки – це агресивні жінки, які ненавидять чоловіків.

Насправді ж феміністки – це сміливі люди, які борються за права інших жінок. Феміністка – це жінка, яка не вважає жінок гіршими за чоловіків. Це людина, яка готова протистояти упередженням та дискримінації, яка хоче справедливості та рівних можливостей для всіх. І цей шлях непростий. Але він вартий того.

Вайн

Мисткиня, активістка

Жінки та ЛГБТКІ+ люди теж борються за нашу свободу зі зброєю в руках і потребують нашої підтримки

У дитинстві я відчувала дискомфорт, коли чула фрази на кшталт: «Ти ж маленька хазяєчка», «Ти ж майбутня мама», «Дівчатка мають бути охайними» тощо. Мені не подобалося готувати, я не знаходила спільної мови з молодшими дітьми, а з охайністю завжди були проблеми – бо я обожнювала малювати й ліпити. Я відчувала, що мушу докладати надзусиль, щоб довести, що маю право називатися дівчинкою.

Тому, ставши підліткою, я вирішила бунтувати. Приєдналася до табору «не таких» дівчат. Цьому посприяло й усвідомлення моєї романтичного потягу до жінок. Я слухала рок, навчилася грати на гітарі, коротко постриглася, а на випускний принципово не вдягла сукню. Тоді мені здавалося, що виглядати жіночно – це принизливо (попри те, що мене приваблювали дівчата). Це відчуття посилювалося ще й тим, що я перебувала в російському інфопросторі.

Однак після Революції Гідності, незадовго після якої я вступила до університету, мій світогляд почав змінюватися. Я й раніше помічала суперечності та подвійні стандарти у вимогах до чоловіків і жінок, але справжнім проривом для мене став курс із фемінізму та квір-студій у Могилянці. Саме там я отримала інструменти для критичного осмислення дійсності. Я усвідомила, що проблема була не у жіночності, а в тому, що суспільство насаджує ненависть до всього жіночого.

Тож я почала створювати активістські наліпки й листівки про квірність і фемінізм, брати участь у маршах 8 березня, формувати своє коло небайдужих однодумиць. Згодом я усвідомила свою небінарну ідентичність, а водночас перевідкрила для себе фемінність. І тепер я бачу, наскільки нерозривно пов’язані український фемінізм і боротьба за незалежність. Ми відновлюємо традицію комплексного відстоювання свободи, яку перервала радянська окупація.

Я захоплююся темпами трансформації нашого суспільства та країни. І попри всі труднощі, вірю в чудове майбутнє. Головне – підтримувати наше військо. Адже жінки та ЛГБТКІ+ люди теж борються за нашу свободу зі зброєю в руках і потребують нашої підтримки.

Ангеліна Рожець 

Правозахисниця ГО «Інсайт», відкрита лесбійка, феміністка, майбутня військова

Завдяки активізму я тепер у процесі долучення до війська. Бо, борючись за права, я борюся і за обов’язки

Так склалося, що я не лише жінка – я ще й лесбійка. У дитинстві мене нестерпно дратували дорослі, які намагалися «звести» мене з хлопчиками й довести, що головна мета мого життя – вийти заміж. Тоді я не розуміла, чому це так мене бісить, і мовчала. Просто терпіла, бо не знала, як себе захистити.

У підлітковому віці я почала натрапляти на інформаційні ресурси феміністичних організацій, зокрема «Маршу Жінок». Вони стали для мене рятівним ковтком повітря. Це були єдині – наче незнайомі, але водночас такі рідні люди, які, здавалося, говорили мені: «Ти маєш рацію. Це треш. З тобою не мають так поводитися».

Моїй сім’ї не сподобалося, що в мене з’явилася власна думка. Ми з батьком могли годинами сперечатися до піни з рота, чи є Марш Жінок, який проводять 8 березня «парадом невдах, які чоловіка не можуть знайти».

Зараз я працюю правозахисницею в громадській організації «Інсайт» – партнерській організації «Маршу Жінок». І коли думаю, що нині є частиною команди, яка колись «врятувала» мене від патріархату, – на очі навертаються сльози.

Завдяки активізму я тепер у процесі долучення до війська. Бо, борючись за права, я борюся і за обов’язки. Це безліч викликів, про які можу розповідати годинами. Від того, що на ВЛК замість питань про здоров’я питають: «А що хлопець думає?», до ситуацій на вишколах, коли можуть сказати: «Відійди від нього, ти забираєш його увагу». Багато огидних речей. Але я зроблю все, щоб їх було менше.

Ярина Вишенська

Керівниця nudge agency – агенції соціальних змін, засновниця благодійного фонду «Сильні»

Я феміністка, бо потребую безпеки й свободи, можливості бути цілісною та самодостатньою. На менше я не згодна

Формування феміністки в мені було випадковим процесом. Думаю, так для більшості жінок мого віку: ніхто нічого прямо не пояснював, але знаки з’являлися. А якщо є чутливість до несправедливості, то в українському суспільстві її неважко помітити (поки що).

Слово «емансипація» я дізналася раніше, ніж «фемінізм» – десь у 3-4 класі. Моє бідне дитинство проходило серед книжок у старих приміщеннях. І серед них була Кобилянська. Саме її історії та переживання формували мою реальність, наскільки це дозволяв дитячий інтелект.

Довгий час я не усвідомлювала проблеми, не аналізувала того, що відбувається навколо. Це нормально для дитини, а потім – і для підлітка.

Але вже на другому курсі біофаку я гостро відчула несправедливість на власному досвіді. Дивлячись на однокурсників, я зрозуміла, що теж хочу реалізувати свої мрії про науку на практиці (безоплатно, звісно) в Інституті молекулярної біології та медицини. Для таких, як я, це був шанс навчитися правильно мити пробірки, розширити кругозір і зрозуміти, куди рухатися далі.

Я зайшла в кабінет завідувача лабораторії, яку собі обрала. Наступні 15 хвилин я слухала, чому «не підходжу, бо дівчина». Коли згадую, як я щиро божилася, що мене цікавить наука, а не хлопці чи народження дітей, хочеться повернутися в той момент і підтримати себе. Бо нічого з цього я не мала доводити. Пан Потопальський, який розповідав мені цей сексистський треш, був не лише примітивним мізогіном. Але це вже інша історія.

Після біофаку я довго займалася популяризацією сексуальної освіти через призму біології. Дехто, мабуть, ще пам’ятає мої лекції «Біологія сексуальності». У 2018 році я провела 12 лекцій у 12 містах за 12 днів. Це було весело, дуже виснажливо й водночас неймовірно з погляду «Як залучити тисячу людей без жодної гривні на рекламу». Це був також унікальний досвід, адже я почула безліч наративів і міфів про сексуальність та жінок зокрема.

Сьогодні я працюю в комунікаціях соціальних проєктів, використовуючи поведінкові науки. Ми називаємо це nudge-комунікаціями. Фемінізм для мене – центральна тема і в особистому житті, і в роботі. Наприклад, у 2023 році моя команда реалізувала освітній проєкт – Всеукраїнський урок із прав дівчат та жінок, у якому взяли участь понад 10 тисяч школярів.

Українські дівчата ростуть у маскулінізованому суспільстві, збирають вершки неповаги, бачать пригнічених матерів і потерпають від сексуального насильства

До речі, за результатами проєкту ми отримали масив даних, від яких вас би не потішили: українські дівчата ростуть у маскулінізованому суспільстві, збирають вершки неповаги, бачать пригнічених матерів і потерпають від сексуального насильства – зокрема з боку рідних.

У 2022 році я заснувала Фонд «Сильні», що надає допомогу потерпілим від сексуального насильства. Вгадайте, хто наша основна аудиторія? Тіло, психіка й життя жінки стали ціллю для знищення українського суспільства росіянами. Поштовхом до створення фонду стали не лише злочини окупантів, але й українська реальність: гендерно зумовлене насильство з присмаком «вона сама винна».

Я феміністка, бо потребую безпеки й свободи, можливості бути цілісною та самодостатньою. На менше я не згодна. Менше я не толерую – ані від чоловіків, ані від жінок.

І в нас не буде майбутнього, якщо жінки України не розкриють свій потенціал, особливо в умовах війни. Закінчилися часи, коли керівник метрополітену міг гратися у «вижени дівчинку». Тепер це не лише питання цінностей здорового суспільства, а й питання виживання.

Яна Радченко

журналістка і редакторка стрічки новин у Центрі прав людини ZMINA, авторка у виданні «Гендер у деталях»

Кожна жінка має право обирати свій шлях, реалізувати себе у різних сферах, а не лише в ролі матері чи дружини

Я завжди жартую, що я феміністка з дитинства – мене так виховували. Моя мама виховувала мене сама, тому я бачила, як важливо бути самостійною, вміти відстоювати себе, працювати, заробляти гроші і не залежати від інших. Звісно, в дитинстві я не усвідомлювала цього так глибоко, як зараз, але якесь уявлення про самодостатність і незалежність сформувалося саме тоді.

У школі, в середніх та старших класах, я почала помічати різницю у ставленні до дівчат і хлопців. Наприклад, на спільних уроках трудового навчання, коли хлопці робили якісь завдання наспіх, їх хвалили, а якщо дівчата не могли зробити все ідеально, нас постійно критикували. Я навіть один раз отримала від вчительки удар по голові, бо моя вишивка хрестом мала невеликий дефект. Це стало для мене першим серйозним сигналом того, що ставлення до дівчат не повинно бути таким. Іноді вчителі намагалися «підколоти» нас за нашу зовнішність: колись вчителька фізики сказала мені: «У тебе гарний манікюр, але шкода, що в голові нічого нема». Ці слова тоді мене не образили, а радше здивували і підштовхнули до глибшого розуміння важливості боротьби за рівні права.

Коли я вступила до університету в 2017 році, я почала активно цікавитися феміністичними темами, гендерною рівністю. Я проходила практики, стажувалася в різних феміністичних медіа, і досі співпрацюю з деякими з них, зокрема з «Гендер в деталях». Я відчувала, що ці теми – мої, і вивчала їх із великим задоволенням. Закінчила бакалаврат і магістратуру з відзнакою, і всі мої наукові роботи повʼязані з правами жінок, зокрема тих, хто належить до вразливих груп населення. Однак, не зважаючи на все досягнуте, я досі іноді згадую ті слова про «нічого в голові». Вони стали для мене сигналом того, що важливо розвивати критичне мислення і не здаватися під тиском стереотипів.

Тепер я вже не звертаю уваги на стереотипи – зазвичай мовчки закочую очі. Проте деякі побажання, як-от «простого жіночого щастя» чи «діточок, як на небі зірочок», мене досі жахливо дратують. Я переконана, що кожна жінка має право обирати свій шлях, реалізувати себе у різних сферах, а не лише в ролі матері чи дружини.