Рівність Хто заслуговує нашого співчуття? Міф про «ідеальну жертву» у справах пов'язаних з насильством

Хто вона – «ідеальна жертва»?

«Ідеальна жертва» – це соціальний стереотип про те, якою повинна бути постраждала від сексуального або домашнього насильства, щоб заслуговувати на співчуття, довіру та підтримку. 

Суспільство схильне приймати та захищати лише тих, хто вписується в цю уявну модель, і відкидати або звинувачувати тих, хто не відповідає його очікуванням.

Наприклад, «ідеальна жертва» сексуального насильства виглядає так:

• може точно розповісти, що сталося, її історія не має жодних розбіжностей – водночас не дуже детально, інакше це вже схоже на вигадку;
• заявила про насильство впродовж 24 годин, максимум – тиждень після того, як це сталося;
• не була під впливом речовин;
• має докази;
• намагалася відбиватися;
• не знає свого ґвалтівника або ж у поганих стосунках із ним із його провини;
• має хорошу репутацію – з хорошої сім’ї, має поважну професію, не мала до цього справ із поліцією, не залучена до проституції та не має сексуальних зв’язків узагалі або ж має постійного партнера. 

Якщо ж говорити про постраждалих від домашнього насильства, то «ідеальні жертви» ніколи не кричали й не відбивалися у відповідь, не зверталися до алкоголю як до копінгового механізму, намагалися попередньо виправити стосунки, і звернення до поліції – їхній останній прихисток або ж спроба захистити дітей. 

Постраждалу аналізують в усьому – її бекграунд, те, як вона заявляє про те, що з нею сталося, і як реагує й живе своє життя після такого досвіду. Так, наприклад, якщо постраждала сміється поза стінами поліції, то її історія здається малоймовірною, бо ж усі постраждалі мають сумувати. Якщо вона продовжує говорити про пережите «довше, аніж потрібно», то вона намагається пропіаритися на своїй історії. Якщо вступає в стосунки незадовго після пережитого насильства, то значить її досвід не був уже таким травматичним. 

У той час, коли в історії кривдників шукають щось, що може покращити їхню репутацію, в історіях постраждалих шукають «неідеальність», яка може поставити під сумнів їхні свідчення. 

Наприклад, у ЗМІ можна зустріти заголовки про «хороших батьків» або «хоробрих пожежників», які виявилися ґвалтівниками. Зараз ідуть репортажі про побиття Ендрю Тейтом його колишньої дівчини – The Sun акцентують увагу на тому, що Тейт писав їй «крінжові любовні поеми», а не на тому, що він її систематично принижував і бив. 

Водночас у кейсах із постраждалими пишуть про те, що думають про постраждалу друзі або однокласники, як часто вони випивають або мають сексуальні зв’язки. Навіть у справі Оксани Макар, яка стала знаковою в українській історії, однаково з’являлися заголовки про те, що дівчина начебто займалася проституцією. «Українська правда» опублікувала свідчення бармена про те, що Оксана начебто часто відвідувала бар і поводилася непристойно, і що на секс зі своїми вбивцями вона погодилася.

Як пошуки «ідеальної жертви» впливають на постраждалих у пошуку правосуддя?

Уявлення про «ідеальну жертву» завжди шкодять самим постраждалим і часто допомагають тим, хто скоїв злочин. 

Наталія Радіонова, адвокатка, членкиня ГО «Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», зазначає, що на ставлення до постраждалих можуть вплинути багато чинників. Їхня кількість прямо залежить від упереджень, які подекуди ще притаманні й суспільству, і спеціалістам, які контактують із потерпілими. 

До найпоширеніших чинників адвокатка відносить такі:

• вік постраждалих (покази та повідомлення дітей про злочини щодо них, особливо щодо сексуального або домашнього насильства, сприймають із недовірою, бо вважається, що діти можуть робити це через помсту, багату фантазію або намовляння інших дорослих);
• соціальний статус потерпілої особи або її родини (щодо постраждалих із родин, які опинилися в складних життєвих обставинах, відчувається ставлення: «чого ще й було чекати, добре, що хоч не вбив… »);
• приналежність до національних меншин чи релігійних груп, яким характерні патріархальні практики;
• наявність попередніх звернень із тих самих питань до поліції;
• наявність попереднього притягнення до відповідальності.

Адвокатка також поділилася випадком зі своєї практики. У поліції потерпілу переконали відмовитися від власної заяви про сексуальне насильство через те, що правопорушення скоїв кривдник, із яким потерпіла познайомилася на сайті знайомств, і пішла з ним на побачення. Цей факт поліцією сприйняла з осудом – вони вважали, що потерпіла сама шукала собі пригод. Справу таки відкрили, але згодом, коли дівчина вже звернулася за правничою допомогою.

«Це створює перепони при зверненні постраждалих і сприяє їхній недовірі системі правосуддя, – вважає Наталія. – Якщо брати до уваги правничі й етичні стандарти потерпіло-орієнтованих підходів, то попередній досвід чи спосіб життя, «погана репутація» потерпілих не мають впливати на розгляд справи у правоохоронних і в судових органах. Усі ці чинники ніяк не виправдовують протиправну поведінку кривдника та вчинене насильство щодо потерпілої особи».

Самозахист також може бути викликом для пошуку правосуддя. Хоча він є нормальним і природним у випадку реальних загроз, деякі заходи можуть визнати такими, що перевищували необхідність. Усі випадки розглядають індивідуально, проте іноді кривдники намагаються доводити, що це постраждала заподіювала їм тілесну шкоду, і так намагатися зняти із себе звинувачення або применшити їх. 

У діяльності Наталії був випадок, коли потерпіла від фізичного та психологічного домашнього насильства звернулася до суду із заявою про винесення обмежувального припису. Як виявилося, кривдник зареєстрував заяву на неї щодо начебто вчиненого нею домашнього насильства – він мав укус на руці. 

На потерпілу дійсно склали протокол, який згодом розглядали в суді. Підтвердили, що укус на руці потерпіла нанесла під час самооборони, коли кривдник почав її душити.

«Кривдник поніс адміністративну відповідальність, проте це яскравий приклад того, як кривдники з метою виправдання себе або затягування розгляду справи можуть використати наслідки самооборони потерпілої особи на власну користь», – коментує Наталія. 

Вона впевнена, що представники правоохоронної та судової системи мають завжди пам’ятати – потерпілі від домашнього та сексуального насильства, гендерно зумовленого насильства, сексуального насильства під час конфлікту – ніколи не винні в тому, що з ними сталося. Винен лише кривдник, який учинив такий злочин. Це запорука розуміння стану потерпілих, врахування їхніх потреб, а отже й можливість проведення ефективного та справедливого слідства.

Міф про «ідеальних жертв» і психічне здоров’я постраждалих

Марина Банделюк, психологиня платформи «ЇЇ підтримка», зазначає, що очікування від того, як постраждалі реагуватимуть на травматичний досвід, може заважати проживанню такого досвіду. 

«Немає „правильної“ або „неправильної“ реакції на насильство – будь-яка реакція є нормальною та природною», – пояснює психологиня. 

Постраждалі від насильства можуть уникати місць, які нагадують про травму, ізолюватися від рідних і друзів, а також вдаватися до саморуйнівних дій: зловживання алкоголем і наркотиками, самопошкодження. 

Нерідко зовнішньо людина може виглядати спокійною та врівноваженою, але внутрішньо переживати сильний стрес. 

Ще однією нетиповою реакцією є применшення значення пережитого насильства або ствердження, що «все не так і погано». Це захисний механізм, який допомагає людині впоратися з нестерпними емоціями. Іноді постраждалі від насильства можуть виправдовувати кривдника, звинувачуючи себе в тому, що сталося.

«Сексуальне насильство – це травматичний досвід. Однак, окрім самої травми, постраждалі часто стикаються з додатковим тиском – очікуваннями суспільства щодо їхньої поведінки. Ці очікування можуть мати руйнівний вплив на процес одужання, змушуючи постраждалих відчувати сором, провину та потребу ізолюватися», – розповідає Марина. 

Якщо людина не відповідає цим очікуванням, то може відчувати себе «неправильною». Наприклад, якщо вона не плаче, а намагається зберігати спокій, люди можуть подумати, що її досвід був «недостатньо травматичним». Це може призвести до того, що людина почне сумніватися у власних почуттях і переживаннях, що лише посилить її переживання.

Щоб відповідати очікуванням інших, постраждалі від насильства можуть намагатися придушити свої справжні емоції. Вони можуть вдавати, що все гаразд, відволікатися на щось інше. Це може призвести до відкладеної травми, коли емоції та переживання, які не були опрацьовані, накопичуються й згодом виявляються у вигляді психологічних проблем. Також відволікання може призвести до емоційного виснаження, оскільки постраждала витрачає багато енергії на приховування своїх справжніх почуттів.

Неправильні очікування можуть призвести до вторинної віктимізації, коли постраждала відчуває себе знову знеціненою або незрозумілою.  

Пошук «ідеальних жертв» лише заважає постраждалим упоратися з пережитим досвідом. Деякі з них боятимуться ділитися своїм досвідом. Інші ніколи не подадуть заяву в поліцію, бо вірять, що їм однаково ніхто не повірить, і кривдники неодмінно скористаються недовірою, яку ми висловлюємо тим, кого не вважаємо гідними справедливості й уваги. 

Усі постраждалі можуть бути такими, якими вони є, і це не має впливати на судження про те, чи заслуговують вони на підтримку та прийняття.