Власний досвід«У селах старенькі годують покинутих тварин». Історія фотографки Вікторії, яка волонтерить

З початку війни багато хто змінив професію або залишився без звичної роботи, проте люди не складають руки, а знаходять можливості й заняття, щоб допомагати іншим та бути корисними і потрібними. Ми поговорили з фешн-фотографкою Вікторією Болькіною, яка разом зі своїм чоловіком Сергієм допомагають людям, які доглядають за тваринами й мініпритулкам.

 До війни я і мій чоловік Сергій працювали фотографами, знімали кампейни та лукбуки для українських дизайнерів. У нас троє собак: двоє ірландських вовкодавів і басет. Зараз уже четверо, бо ми поки взяли на перетримку цуценя, від якого відмовилися нові власники. Заводчиці на той момент привезли 14 собак з Ірпеня, яких витягнули з підвалу розбомбленого будинку. Вона вирішила віддати його хоча б за мішок корму, але ми відмовили її від такого поспішного кроку та взяли до себе поки не знайдемо нормальних власників. Хоча мішок корму однаково до неї привезли.

Ми живемо недалеко від Василькова, у каркасному будинку, який побудували власноруч, поруч майже нікого немає. 24 лютого я прокинулася від вибухів, виглянула у вікно, усе небо було червоним. Я одразу зрозуміла, що це війна.

Ми вирішили не виїздити за кордон, бо це наш дім і вся наша сім’я тут, до того ж знайшли чим займатися й відчуваємо себе потрібними. Ну, і поки що тут відносно спокійно. Якщо собакам тут буде вже небезпечно, то я поїду до Польщі, бо звідти є можливість допомагати та займатися волонтерством. Але це лише в тому разі, якщо в нашому будинку вже неможливо буде залишатися й це лише заради собак.

У перший же день війни я зробила пост у фейсбуці, щоб залучити донаторів на допомогу українським військам. У нас дуже багато контактів у Європі: власники ірландських вовкодавів тримаються великою сім’єю, тому в нас була можливість залучити допомогу.

За перші дні війни ми побачили, що важко просто взяти та купити корм, як це було до війни. Багато хто не був готовий до вторгнення й не купив прозапас. Магазини зачинилися, у людей не вистачало грошей, бо не виплатили зарплати, якісь тварини знаходилися та продовжують знаходитися в гарячих точках і туди взагалі проблематично щось доставити. А оскільки ми знали, де знаходяться склади й узагалі в нас була машина, то вирішили допомагати, чим можемо.

Спочатку ми допомагали власними силами, за свій кошт купували корм, організовували доставку. А потім сім’я, де є цуценя від наших собак, у Німеччині, зібрала цілу фуру гуманітарної допомоги: ліки, крапельниці, корм. На жаль, доїхала не вся машина. Зараз на митницях розподіляють гуманітарну допомогу за потребами, тому до нас доїхала лише чверть. Сподіваємося, що інше потрапило туди, де дійсно необхідне.

Оскільки раніше я ніколи не займалася волонтерством і не знала, як це правильно робити, то спочатку у фейсбуці просто написала оголошення, що в нас є корм і можемо його привезти тим, хто має необхідність. У перші дві доби наш телефон розривався з 6 ранку до 12 ночі. Найскладніше було відсіяти людей, які справді потребували допомоги. Бо 90% було тих, хто міг сам сісти в машину й купити. Але їм було зручніше, щоб привезли. Таких випадків багато є й досі. Зараз магазини в Києві вже відчинилися й купити корм, якщо в тебе є авто та гроші, уже не є великою проблемою. Тому в таких випадках ми пояснюємо, де можна поїхати й купити. Реагують по-різному, одні дякують, що ми сказали, де є продукція, інші сваряться. Ми вже звикли.

Найбільша проблема в тих, хто підібрав покинутих собак або котів. Вони не всі знають, чим годувати, як доглядати, тому їм також дуже потрібна допомога.

(У цей момент стає чути сильне гудіння – і Віка та Сергій кажуть, що це ракети. Віка рахує: «Перша, друга, третя. О, а ось це ПВО вже». Мені через зум чути вибухи, камера телефона починає здригатися від ударів. «Вибач, ми маємо вимкнутися», – каже Віка, і ми перериваємо зв’язок. За кілька хвилин зв’язок відновлюємо та продовжуємо розмову).

В Україну зараз надійшло багато гуманітарної допомоги, та передусім вона буде розподілятися по великих притулках, але є дуже багато самотніх людей або покинутих тварин, які також потребують допомоги. Нам також телефонували з Держспоживслужби й просили забезпечити кормом кілька мініпритулків у нашому районі, поки вони везуть гуманітарну допомогу. На жаль, уже трапляються випадки перепродажу гуманітарної допомоги. Це бридко, ми сподіваємося, що знайдуться якісь шляхи, щоб це зупинити.

Після роботи я пишу англійською пости у фейсбуці, щоб за кордоном бачили, що в нас відбувається. Веду такий щоденник того, що трапилося. Ще ми помітили, що пости про події мають менший фідбек, ніж пости про наше життя під час війни. Бо новини вони дивляться й по телевізору, й у фейсбуці. Але ми однаково публікуємо свої історії в контексті новин. Завдяки цим постам нам і допомагають європейці. Тому, коли кажуть, що для того, щоб допомогти потрібне бажання й інтернет, це правда.

Фото: Сергій Болькін, Вікторія Болькіна