Власний досвід«Для мене це робота». Я – сурогатна мама

«Коли я була маленькою, завжди мріяла мати багато дітей – сім чи вісім. І моя бабуся казала: «На що ти їх годувати будеш? Народжуванням дітей грошей не заробиш». Мені зараз дуже смішно згадувати про це. Я вагітна п’ятою дитиною, тому ще дві залишилося для здійснення планів», – розповідає Оля. Вона – сурогатна мама, яка виношує вже четверту дитину для інших пар.

Сурогатне материнство – це репродуктивна технологія, у процесі якої жінка погоджується виносити й народити дитину, яка є генетично чужою для неї. Для цього сурогатній мамі переносять ембріон, отриманий з яйцеклітини та сперми біологічних батьків майбутньої дитини.

У травні Уповноважений Президента з прав дитини Микола Кулеба порівняв сурогатне материнство з торгівлею дітьми й виступив за те, щоб в Україні заборонили таку практику. На його думку, надання таких послуг іноземним громадянам може призвести до порушення прав дітей. Через карантин батьки-іноземці тривалий час не могли забрати своїх дітей, народжених сурмамами в клініці репродуктивної медицини Biotex. Тоді в Мінсоцполітики заявили, що це призвело до порушення права цих дітей на батьківську турботу. Уповноважена з прав людини Людмила Денісова виступила не за заборону сурогатного материнства, а за законодавче врегулювання роботи центрів, які надають такі послуги.

«Якщо в Україні заборонять сурогатне материнство, воно однаково буде існувати, просто нелегально. Тоді найбільш вразливими будуть якраз і так незахищені люди в цій ситуації – сурогатні мами», – Оля ділиться думками щодо заборони такої репродуктивної практики та своїм досвідом участі у програмах сурогатного материнства.

Я дізналася про сурогатне материнство, коли ходила в школу. Тоді це показували в серіалах, ще дивувалася, чому з цього роблять трагедію. Зазвичай, сюжет закінчувався тим, що біомама залишається одна, батько йде до сурогатної мами й вони живуть щасливим життям з дитиною. Мене це дико злило: сурогатна мама мало того, що забрала дитину цієї жінки, а ще й чоловіка відбила.

Я – мати-одиначка, у мене є син. Коли були фінансові труднощі, згадала, що є сурогатне материнство. Почала цікавитися, чи є це в Україні, чи легально, чи реально. Погуглила й знайшла різні клініки в Києві. Я тоді жила в Донецьку, подумала, що це їхати кудись, ризикувати. Ще й не відомо, чи мені вдасться пояснити це близьким. Вирішила, що поки аж такої потреби в грошах немає. Якщо буде гірше, я знаю, що є такий варіант.

У 2014-му, коли моїй дитині було три роки, розпочалися події в Донецьку. Ми вирішили їхати в Маріуполь. Я зрозуміла, що треба швидко заробити гроші на переїзд. Відправила анкету в одну з агенцій [із сурогатного материнства], і мені зателефонували вже за два дні. Мабуть, це через те, що я була дуже молода – 21 рік. Мене відразу вибрали й запросили на обстеження.

Головна умова участі в програмі – наявність своєї дитини. Це для того, аби бути впевненими, що ти взагалі можеш народити дитину та щоб знала, на що йдеш. Також у програми є свої ризики, вони прописуються в договорі – наприклад, втрата матки. Тому навіть, якщо ти не зможеш після цього народжувати, у тебе принаймні вже є своя дитина.

Оплата за програму – 15 000 доларів. Також є щомісячні виплати – 400–500 доларів; на ці гроші я планувала жити перший час [у Маріуполі]. Я тоді ще не планувала купувати житло. Думала повернутися у своє місто в Донецькій області й відкрити магазинчик чи кафе. Цієї суми мало вистачити з головою на те, щоб відкрити там свій бізнес.

Я відчуваю відповідальність, яку несу перед іншими людьми. Від мене залежить їхній добробут. У мене не виникало відчуття прив’язаності до дитини, лише відчуття відповідальності за це життя.

Іншою є ситуація, як зараз у дівчат (через карантин батьки-іноземці тривалий час не могли забрати своїх дітей, народжених сурмамами, – ред.), коли вони повинні були сидіти з цими дітьми кілька місяців. У цьому випадку може виникати відчуття прив’язаності, коли проводиш час із дитиною. Але прив’язатися до ненародженої дитини – я цього не розумію. Я ж усвідомлюю той факт, що це не моя дитина.

 Другий раз виношувала для української пари, зрозуміла, що вони точно не захочуть спілкуватися після цього. Мама дуже приховувала все, ходила з «животом», удавала свою вагітність. Так часто роблять в Україні. Іноземці якось простіше ставляться до сурогатного материнства. Вони діляться цим, інколи навіть знайомлять дитину потім із сурмамою. Але я не хотіла б такого, щоб була наче «друга мама». Ні, я чужа тьотя, яка народила вам дитину. Максимум, чого я хотіла, – це якісь фотографії дитини, але ніхто цього не робить. І це їхнє право.