Власний досвід«Пологи приймали сусідки». Я народила в Бучі під час окупації

Як дізналася про початок війни

23 лютого в мене піднявся тиск і чоловік відвіз мене в пологовий у Києві. Лікарі сказали, що треба лишитися на кілька днів і спостерігатися. О 5:30 ранку в палату зайшов лікар зі словами: «Дівчата, підйом. Збирайтеся і спускайтеся в підвал, нас бомблять». Спочатку ніхто не зрозумів, що відбувається. А потім усі почали бігати в паніці палатами й запитувати одна в одної, що відомо. І тут ми почули вибухи. Я відразу подзвонила чоловіку, який був у Бучі. Він ще не знав нічого конкретного про ситуацію, але коли почув, що я піду в підвал, сказав, що зараз же приїде. Я вмовляла його не робити цього, запевняла, що тут я під наглядом лікарів, і так буде спокійніше. Звісно, він приїхав, і ми почали думати, що робити далі.

Був варіант поїхати до бабусі в Чернігівську область, але я не захотіла. Пізніше виявилося, що те село теж було під окупацією, і тільки нещодавно росіян звідти вигнали. Спочатку ми перечекали на Виноградарі в батьків, а потім переїхали додому в Бучу. Подумали, що вона не потрібна росіянам, і нічого не станеться.

Дні в Бучі

У день, коли ми повернулися, почали бомбити Гостомель. Увечері почули вибухи та вирішили спуститися в підвал. Сусіди говорили, що сидять там із самого ранку. Тож ми вирішили не ризикувати, хтозна, куди прилетить. Із собою майже нічого не взяли. Чоловік прихопив тільки воду та печиво, кілька стільців і крісло-мішок для мене. Було незручно сидіти та спати, люди бігали туди-сюди, розганяли паніку серед інших. Я не могла перебувати в таких умовах довго, тому о 6:00 ранку сказала, що час іти додому. Ми піднялися, трошки відпочили, а потім вибухи стали гучнішими та частішими. На ніч ми знову пішли в підвал.

Так жили п’ять днів: ночі проводили в підвалі, а вдень намагалися виходити на вулицю, ходити додому та готувати їсти, поки було світло. На третій день у мене почали боліти легені, було важко дихати. Це тривало кілька днів, і я не витримувала. Підвал – це не бомбосховище, він не адаптований під потреби людей, і поготів вагітних. Довкола багато пилу, бруду, відчувалася сирість. Мабуть, це стало причиною мого поганого самопочуття. І загалом я була на великому терміні, не могла зручно спати та сидіти на наших крісло-мішках. Деякі сусіди запропонували мені свої матраци, щоб я лягла та розслабилася, наскільки це можливо.

Кілька наступних днів ми спали вдома, якщо це можна назвати сном. Адже від вибухів тремтіли стіни та вікна, тому ми знову спустилися в підвал. З нами був мій старший брат, але він сказав, що не буде бігати туди-сюди. Залишився в кімнаті, у якій немає вікон, там більш-менш безпечно. Ще кілька днів ми провели в підвалі, а 7 березня я сказала, що вже не піду туди. Мабуть, буду народжувати.

Мій чоловік сильно переживав, але не стільки через війну, як через те, що я на 40 тижні вагітності. У будь-який момент могли початися пологи чи погіршитися моє самопочуття. Натомість я старалася не панікувати й усіх заспокоювати. Говорила чоловіку, значить, так треба було, щоб я народжувала в таких умовах. До останнього сподівалася, що нам усе-таки вдасться виїхати. Переконувала себе, що Буча нікому не потрібна, і я народжуватиму у своєму пологовому в Києві. Одним словом, залишалася спокійною, тому що якби я нервувала, то зробила б гірше і собі, і дитині.

Було морально складно в моменти, коли сусіди починали панікувати. Пам’ятаю, як одна жінка говорила дітям, якщо вони вийдуть із підвалу та будуть гратися на дитячих майданчиках, то помруть. Я сиділа, слухала та не могла зрозуміти, як таке можна говорити дітям. Це ж все впливає на їхню психіку. Батьки відреагували та попросили не чіпати дітей, говорили, що самі все пояснять і не потребують такої допомоги.

Варіанти евакуації

На третій день війни мої батьки планували поїхати на захід України та хотіли забрати нас. Але вже тоді було складно виїхати. Нам пропонували евакуюватися, але пішки. Дійти до Ірпеня, перейти зруйнований міст і звідти поїхати. На своєму терміні я не змогла б цього зробити. Чоловік шукав варіанти, щоб евакуюватися на своїй машині. Ми хотіли забрати із собою хоч якісь речі на перший час для немовляти, на свої було байдуже.

Потім моя знайома знайшла жінку, що може допомогти мені з пологами. Вона з родиною жила в центрі всіх подій, як ми думали на той момент (потім цей центр перемістився до нашого дому). І все-таки ми вирішили поїхати, якщо нам можуть допомогти, чому б і ні. Якраз тоді зателефонувала моя мама і сказала, що ці люди збираються виїжджати на своїй машині з трьома дітьми. Це стало ще одним аргументом приєднатися до них. Склали всі речі і поїхали через місто. Те, що ми бачили, здавалося жахіттям, але то був тільки початок.

Коли ми дісталися будинку, ці люди сказали, що не впевнені, як і куди будуть їхати. Пізніше ми дізналися, що йде колона російських військових із боку Немішаєва в нашу сторону. Ми якраз хотіли виїжджати тим шляхом, тож ухвалили рішення повертатися додому. Подумали, що зараз не час евакуюватися.

Про новини

Коли в нас був зв’язок і світло, ми могли подивитися, що відбувається в Бучі. В один із днів хтось із сусідів надіслав відео з колоною танків, яка проїжджала повз наш будинок. Ми думали, що це все рухається в бік Ірпеня, оскільки звідти можна їхати на Київ, який вони так хочуть захопити. Тому надія на те, що нас обійдуть, залишалася.

Пізніше я дізналася, що ту колону розбили не так далеко від нас, буквально за п’ять хвилин ходьби. У новинах ми також бачили, що бої йдуть на вулицях міста, що деяких людей убили. Я намагалася всіх заспокоїти, була впевнена, з нами все буде добре, до нас не дістануться. Але вибухи ставали все ближчими.

Бригада допомоги

В один із днів у нас зник телефонний зв’язок. Сигнал можна було зловити на вулиці, але це було ризиковано. За потреби я могла вийти на балкон і комусь подзвонити, щось подивитися. Бувало таке, що гудки йшли, а слухавку ніхто не піднімав.

7 березня я відчула щось схоже на перейми, але не до кінця розуміла, чи це воно, вирішила подзвонити мамі. Вона народила 9 дітей, тому сама може приймати пологи. Вийшла на балкон, зловила одну риску зв’язку, описала мамі свої симптоми. Вона сказала, щоб я готувалася та налаштовувалася на те, що сьогодні буду народжувати.

На початку війни я розглядала варіант, що не зможу виїхати з Бучі, тому хотіла знайти когось для допомоги з пологами. Так дізналася, що моя сусідка – гінекологиня, але на жаль, вона майже відразу виїхала. У домі залишилася тільки терапевтка, яка погодилася допомогти. Сказала, хоч і не пам’ятає нічого про пологи, але «нічого страшного, будемо народжувати».

Якимось дивом я додзвонилася лікарю в пологовий, де мала народжувати. Він відповів: «Заспокойся, будеш народжувати в нашій лікарні. Це ще не пологи». Я подумала, ні так ні. Однак про всяк випадок запитала, що робити, якщо це почнеться. Він пояснив також, що буде в процесі, як бути з пуповиною, куди дівати плаценту.

Додатково я ще почитала інформацію про пологи. Але одна справа читати, а інша – народжувати. Коли ти в паніці та не знаєш, що робити. Коли я зрозуміла, що перейми стають усе сильнішими, покликали сусідку, яка прийшла із ще двома жінками. У підсумку в мене була така бригада допомоги: лікарка-терапевтка, домогосподарка та дизайнерка. І ніхто нічого не знає.

Про пологи

Я народжувала в квартирі в кімнаті брата. Там багато місця на підлозі, де можна було лягти. Для мене постелили ковдру, поруч поставили люльку, щоб покласти туди дитину після народження. Підготували всі ножиці, обробили їх. У той день у нас уже не було ні світла, ні газу, ні води, тому викручувалися як могли.

Як мінімальне освітлення ми використовували свічки. Оскільки це була ніч, то всі вікна залишалися зашторені. Ми знали, що росіяни могли вистрілити в будь-який момент, якщо бачили десь вогники світла, тож поставили свічки в кутках і стежили, щоб ніде не просвічувалося. Замість води використовували вологі серветки, пелюшки. Звісно, ми завчасно набрали воду в пляшки та вирішили, що будемо її гріти. Думали так помити дитину, а решту використати для мене. Однак якраз у ніч, коли почалися перейми, зник ще й газ.

Пологи тривали три години, якщо рахувати й сильні перейми. Самі потуги зайняли пів години, усі дивувалися, як я так швидко народила. У ту ніч я не чула звуків війни, це відразу відійшло на десятий план. Я концентрувалася на пологах і думала, наче все довкола так і має бути. Сусіди казали, що були якісь перестрілки та вибухи, але вони теж не зважали. Найважливішим завданням для них залишалося допомогти мені народити.

Ми знали, що росіяни могли вистрілити в будь-який момент, якщо бачили десь вогники світла, тож стежили, щоб ніде не просвічувалося

Під час усього процесу жінки були зі мною. Одна розтирала мені спину, інша сиділа та контролювала процес, а третя намагалася жартувати. Вони були на позитиві, не панікували та робили все для того, щоб я не переживала. Нещодавно я з ними говорила, і вони говорять: «Це все завдяки тобі, ти була спокійна і так налаштувала нас. Тому все пройшло добре».

На щастя, донька народилася чистенька, і її не довелося мити. Трошки підтерли серветками й усе. У мене немає розривів чи інших травм. Однак був момент, коли всі злякалися. Коли дитина народжувалася, помітили, що головка синя та довга. Потім її поклали на мене, а та не дихає та не кричить, уся синя. Як мені сказали потім, перші кілька хвилин це нормально, адже немовля все в слизу. Треба вичистити його, і все буде добре. На щастя, я згадала про маленьку грушу, яка допомогла все висмоктати. Після цього дитина почала плакати. Усі присутні в кімнаті почали кричати, плакати та радіти за мене та дитину. Народила я рівно о 7:00 ранку 8 березня.

Зізнатися чесно, я не знаю, що би робила без сусідок. Коли почастішали перейми, чоловік сказав: «Я не можу дивитися, як тобі боляче, тому я йду». Під час процесу я чула якісь розмови брата та його друга в коридорі, але не могла розчути голос чоловіка. Тобто під час перейм я ще намагалася зрозуміти, де він є і що взагалі відбувається. Чоловік повернувся, коли я вже народила, його покликали відрізати пуповину. Я запитала, де він був і чому я його не чула. Відповів: «Чесно, я сидів у кімнаті, молився та плакав». Ніколи не бачила чоловіка зі сльозами на очах. Він довго сидів біля мене та не міг заспокоїтися. Ми назвали доньку Аліса. Чоловік цілував та обіймав її, тримав на руках і не відпускав, навіть до мене.

Про рішення евакуюватися

Я сяяла від щастя, бо нарешті народила. Сама була шокована, що це сталося в таких умовах, ніколи не могла подумати, що пологи прийматимуть сусідки, яких до війни я ще не знала. Дві години я лежала на тому ж місці, де народила. Мені сказали, що не можна зараз пересуватися. Але підлога була холодна та тверда, я вже не могла там лишатися та спробувала підвестися. Було складно, все боліло, однак я встала.

Переживала, що треба переодягнути дитину. Коли робила це, помітила, що залишився великий шматок пуповини, який приклеївся аж до спини та натягнувся, довкола було почервоніння. Подумала, ми щось не так зробили. Прийшла сусідка, я показала пуповину, вона погодилася, що щось не так. Але ми сподівалися на краще. Я вирішила вже не лягати. Ходила з донькою квартирою, сусіди заходили перевірити, як ми, і казали: «Ти божевільна, зазвичай усі не можуть підвестися, а ти на ногах». А чому мені лежати, якщо я народила в таких умовах, значить, у мене буде все по-іншому.

Газ нам так і не відновили. Із сусідами ми виходили готувати їжу на мангалах. Усі переживали, щоб я була не голодною та не втратила молоко. Ми обговорювали, що робити далі. Хтось вірив, що 10 березня буде переломний момент, і все буде добре. А ми сиділи й чекали цього дня.

На одному блокпості росіяни роздягали чоловіків і перевіряли на наявність татуювань, дивилися телефони

8 березня до нас у двір зайшов російський військовий. Його покликав наш сусід, тому що один чоловік лежав поранений уже п’ять днів, йому прострелили ноги. До нього не могли доїхати лікарі, а ніхто з будинку не міг йому допомогти та вивезти через умови окупації. Цей російський солдат почав розповідати, що «ми ж вас випускаємо, виїжджайте, повісьте біле ганчір’я на машини, а в кого діти, напишіть про це на листках і приклейте до вікон». Сусіди спробували виїхати після цих слів, але тоді їх не випустили, і вони повернулися.

Наступного дня через вікно ми побачили, як сусіди пакують речі в машину. Чоловік і брат пішли дізнаватися, що і як ті планують робити. Хоча ми вже думали не виїжджати, а залишатися в Бучі, вирішили спробувати. Сусіди сказали, що на 9–10 березня відкрили «зелений коридор» і можна евакуюватися на своїх машинах. Увечері 9 березня ми позвонили сусідам, яким вдалося виїхати вдень. Вони запевнили, що нормально дісталися, але на одному блокпості росіяни тримали їх три години, на іншому – роздягали чоловіків і перевіряли на наявність татуювань, дивилися телефони. Ми вирішили евакуюватися 10, зібралися за годину та виїхали з людьми із сусідніх будинків. Утворилася колона з 21 машини, усі вивісили білі простирадла, написали «діти».

Про виїзд із Бучі

Коли ми тільки виїхали з дому, нас зупинили двоє російських військових з автоматами. За кермом сидів брат, якого попросили відкрити багажник. Він вийшов з авто та сказав, що в нас немовля, якому два дні. Росіянин дуже різко йому відповів: «Я сказал багажник открой». Коли брат повернувся, я попросила його робити все, що скажуть військові, без зайвих слів. Боялася, бо не знала, що в них у голові та що вони можуть зробити, якщо їх розлютити.

Ми поїхали далі повз колону розбитих танків, зруйновані домівки. Бачили мирних жителів, які лежали на узбіччі мертві. На території будинків стояли російські танки, на яких сиділи військові та направляли дуло на дорогу. Це відчуття, коли ти їдеш і не знаєш, що взагалі буде далі. Виживеш ти чи ні. Дуже страшно було проїжджати повз розстріляні автівки з написами «діти». Я не знала, що буде далі та чи вдасться нам вибратися.

Тут ми під’їхали до ще одного блокпосту та побачили два танки, дула направлені в наш бік. У кожному десь 10 росіян з автоматами в руках. Коли ми почали наближатися ближче, солдати різко підняли зброю, і ми стали їхньою мішенню. Я згадувала ті знищені машини та не знала, чого чекати. Однак вони розступилися, і тут один військових махає рукою, щоб ми проїжджали. Усі в машині видихнули. До останнього не вірилося, що ми вибралися з Бучі.

Коли ми почали наближатися ближче, солдати різко підняли зброю, і ми стали їхньою мішенню

Рухалися дуже повільно й обережно, нас попередили про міни на дорогах. Коли виїхали вже на трасу, я посміхнулася. Одразу подзвонила батькам і родичам, розповіла, що ми їдемо в зоні, де немає росіян, де все добре.

На блокпості в Гореничах (село в Бучанському районі – ред.) були вже українські військові. Вони привітали нас із тим, що вдалося виїхати, і запевнили, що можна заспокоїтися, далі всі наші. Ми чули ще вибухи з боку Бучі та їхали далі від цього, у безпечне місце. До речі, того дня випустили всіх, тому всі сусіди вціліли.

Що відбувалося в місті після виїзду

Ми виїхали з міста 10 березня, за наступні кілька днів дім покинули майже всі сусіди. Як виявилося, в одній квартирі залишилися бабуся з дідусем. Їм пропонували допомогти з евакуацією, та вони відмовилися. Сказали, будуть тут і нікуди вже не тікатимуть.

13 березня до нас у двір заїхали російські солдати. Наш дім стоїть буквою П, тому їм було зручно там розміститися, поставити блокпости. Так вони жили в нас до 29–30 березня. За цей час росіяни мародерили та скоїли такого, що не вкладається в голові. Після звільнення Бучі сусіди поїхали перевірити, що з квартирами, надсилали фотографії двора. Ми побачили, що в нас на балконі відкрите вікно, мабуть, вони лазили через нього. Поруч помітили сліди танка, імовірно, підїжджали та вантажили речі, які забрали з квартири. На деяких кадрах я побачила кросівок брата, свій чобіток на землі.

Через кілька днів Дмитро Комаров додав у профіль відео з Бучі. Він знімав наш двір і показував наслідки мародерства. Потрапила в кадр і машина брата, яку військові загнали в арку, щоб перекрити проїзд і закрити себе. Ми залишили автівку в дворі, тому що там майже не було бензину, його вистачило б на 10 кілометрів. Було видно, що в машині розбиті вікна, автівки сусідів розстріляні, зламані, з порізаними шинами.

Коли я дивилася на фото, то плакала. Потім відклала телефон, подивилася на доньку та зрозуміла, що приводу для цього немає

Коли я дивилася на фото, то плакала. Потім відклала телефон, подивилася на доньку та зрозуміла, що приводу плакати немає. Вона зі мною, треба заспокоїтися. Зізнатися чесно, я дуже хочу повернутися. Якби була без дитини, то допомагала б розчищати все, відбудовувати. Але першочергово я думаю не по себе, а про доньку. У Бучі досі немає світла, газу, води, хоча намагаються відновити. Це буде не скоро, адже, наприклад, електростанція біля нашого дому згоріла. Росіяни ще з початку її підстрелили, наші люди намагалися щось лагодити, але пізніше станцію просто спалили.

Ми сподіваємося на краще, усі в місті активно працюють і розчищають наслідки війни. Багато сусідів ночують удома, займаються прибиранням території будинку. Знаю, що в однієї жінки прострелили плазму, мабуть, не змогли зняти та винести її. Один чоловік із нашого будинку позакривав усім двері, адже деякі вибило разом зі шматками стін. У когось стіни руйнували, бо не могли відкрити двері. Наші залишилися на місці, солдати лазили через вікно.

Думки про Бучу

Буча не наше рідне місто, я і чоловік – корінні кияни. Ми переїхали туди наприкінці серпня 2021 року. Батьки отримали цю квартиру як багатодітна родина й оплатили тільки половину вартості. Коли батьки дізналися, що я вагітна, подарували її нам із чоловіком і сказали, що можемо переїжджати. Ми зробили ремонт із нуля, усе облаштували. За місяць до війни купили шафу, дитяче ліжечко, телевізор. Та і взагалі, ми вкладали в наше житло всю душу, чекали на народження дитини там.

Сподіваємося, що в місті все приберуть і з’явиться можливість туди повернутися. Наш дім уцілів, стіни на місці, на щастя, є куди їхати. Будемо заново все ремонтувати, це не страшно. Найголовніше, що ми вціліли та вибралися. Спочатку ми виїхали в Рівненську область, а потім повернулися до Києва. Живемо в квартирі батьків. Вирішили, що тут нам буде легше і спокійніше.