Власний досвід«Моє рідне місто стає чужим». Я живу в окупованому Херсоні з початку війни

Ілюстрації: Анастасія Граб

Текст: Катерина Янченко

Початок війни

Мені соромно зізнаватися, але 24 лютого я всю ніч грала в «Сімс-4» й заснула о 5 ранку. О 7-й мене розбудив батько зі словами: «Прокидайся, по нас стріляють». Узагалі батько часто жартує, тому я подумала, що цього разу теж. Однак потім почула вибухи на вулиці. До останнього не вірила, що це війна. Думала, можливо, якесь будівництво шумить, поки не зайшла в інтернет і не почала читати новини.

Ні я, ні моя родина не були готові до такого. До війни я не дивилася новин, які ще за кілька місяців поширювали інформацію про можливе вторгнення та тривожні валізки, тому дуже про це шкодую. Я була з тих людей, які казали, що у 21 столітті повномасштабне вторгнення ніколи не станеться. Але вже як є.

Моя сім’я не планувала нікуди виїжджати. Ми залишилися у квартирі й чекали інформації щодо подальшої ситуації. Херсон став одним із перших  міст, до яких зайшли російські війська.

Спочатку я не розуміла, що сталося. Це сприймалося як тимчасова сутичка, було складно усвідомити весь масштаб того, що відбувається. Так, я панікувала, було дуже страшно, як і всім нам, але сподівалася на швидкий кінець війни. Зараз, після двох місяців такого життя, моральний стан дуже погіршився. Раніше в мене був депресивний стан, що дається взнаки зараз: тепер знову часто плачу, не знаю, що робити й відчувати. У голові крутиться питання: треба виїжджати чи ні? Тут страшно. Можливо, ця невідомість і незнання того, куди і як евакуюватися та що чекає на мене в майбутньому, жахає більше всього.

Шляхи евакуації

На початку війни ми були налякані й 4–5 днів не виходили з дому. Якраз у той час почалася окупація міста. Спочатку люди могли виїжджати, але вже тоді були великі черги на заправки, зовсім скоро зникло пальне й відчувся дефіцит продуктів. Надалі було просто небезпечно кудись їхати, адже росіяни окупували й місто, й область. За цей час не було жодного зеленого коридору, тому херсонці якщо й виїжджають, то тільки неофіційними шляхами. Люди шукають у чатах міста тих, хто планує евакуюватися, збираються машинами та прямують разом до Миколаєва й Одеси. Але це небезпечно, є велика ймовірність того, що вас можуть обстріляти.

До того ж потрібно проходити багато російських блокпостів, де будуть обшукувати, перевіряти автівку, телефони, читати переписки, дізнаватися всю інформацію про пасажирів. На одну машину витрачають близько 30–40 хвилин. І якщо ти цивільний і ніяких підозрілих ознак не маєш, то пропускають.

Як змінилося місто

У Херсоні дуже багато російської техніки і, відповідно, військових. Через кожні 3–4 вулиці в місті стоять блокпости, де перевіряють речі, документи. Якщо ти їдеш на машині чи в громадському транспорті, солдати можуть влаштувати обшук. Або взагалі забрати автівку й поїхати кудись, сказавши водночас, що повернуть її за 3 дні. Одного разу мого друга вивели з автобуса, змусили роздягатися, щоб перевірити на наявність татуювань. Жінок не так сильно чіпають, як чоловіків, але дивляться телефони.

Я працюю в кав’ярні в центрі міста й за день можу побачити до 20 військових машин із Z-символами, які проїжджають повз. Російські солдати всюди. Вони ходять на ринки й у магазини, щоб забирати (іноді купити) їжу, цигарки, багато горілки й українських сімкарт. Вони бувають у кав’ярнях, стрижуться в перукарнях, куди не подивишся, кругом військові зі зброєю.

У перші дні війни було багато мародерства. Як би не було прикро про це говорити, але не тільки росіяни вдавалися до такого, але й мешканці міста. Обкрадали квартири, магазини, кав’ярні, залізли навіть у квітковий, підпалили центральний ринок у місті. Спочатку херсонці були обурені такою поведінкою, ловили мародерів, зараз це все притихло. У місті вже давно немає поліції. Є охорона, яка просто фіксує злочини, але не виїжджає на виклики. Були випадки, коли чиїсь сусіди дуже шуміли й довелося телефонувати 102. У підсумку приїхали російські військові.

Щодо гуманітарної ситуації, то в перші дні війни продуктів не було. Окупанти спеціально заблокували проїзд для українських гумконвоїв, щоб люди брали їжу в них. Пізніше почали пропускати деякі машини з Херсонської області, які везли продукти. Близько двох тижнів люди стояли в довжелезних чергах за їжею, на купівлю хліба йшло 3–4 години.Багато товару в магазинах з’явилося саме з Криму, а ціни підскочили у 2–4 рази. Цигарки коштують 150 гривень, стільки ж треба віддати за кілограм бананів і цитрусових. Ковбаси можна купити за 200–300 гривень. Не знаю, чи це правда, але говорять що навіть в АТБ продають російські цигарки. І десь на заправках у Херсонській області розплачуються рублями. Продукції з рф багато, і люди вимушені її купувати, тому що інших продуктів майже немає.

Раніше, коли привозили російську гуманітарку, за нею ніхто не йшов. Херсонці дуже обурювалися, якщо звідти хтось щось брав. Але зараз, за 2 місяці окупації, у людей закінчилися гроші, тому черги туди великі. Не знаю, як ставитися до цього. З одного боку, я розумію людей, у яких немає можливості купити їжу, а з іншого боку, це все роздають окупанти. Однак дуже засуджую людей, які беруть продукти в російській гуманітарці й продають їх на базарі. Уже були такі випадки, і, коли таке бачать, відбувається «народний суд». Мій батько присоромлював одного чоловіка на ринку й просив забратися звідти якомога швидше.

Також росіяни ходять по домівках, знаходять літніх людей, які не можуть подбати про себе самостійно, і питають, що їм потрібно. А потім приносять їжу. Знаю, що одна бабуся просила в них ліки для серця, але їй дали якісь вітаміни на кшталт аскорбінки. Якщо зараз з їжею більш-менш проблем немає й торгівля налагодилася, то з медикаментами ситуація інакша. У місті їх майже немає, усі аптеки розпродали свій асортимент ще 24–25 лютого, а після нічого не завозили. Ліки можна знайти в російській гуманітарній допомозі, але там тільки базові таблетки, як-от від головного болю. Тому містянам допомагають волонтери, які організовують доставку замовлень з Одеси чи Миколаєва або забирають усе самостійно.

Я теж волонтерю, і, коли замовляла з Одеси певний перелік, то мене одразу попереджали: готуйся до того, що може приїхати лише частина, наприклад, знеболювальних не буде. На щастя, доставили все необхідне, і ми роздали ліки людям. Відчувається дефіцит засобів гігієни: прокладок, памперсів. Намагаємося десь знаходити чи замовляти.

Багато людей втратило роботу через війну, як і мій тато. Мама продовжує працювати бухгалтеркою, а я відновила роботу в кав’ярні. У Херсоні все потрошку починає відкриватися, але ні в кого немає достатньо грошей, щоб жити так, як раніше.

Спосіб відволіктися

Щоб якось відволіктися, я граю в антистресові ігри на телефоні, ігри, де треба багато клікати й думати. Дуже допомагає робота та волонтерство. Під час останнього взагалі немає часу про щось думати. Є завдання бігти з однієї черги в іншу, щоб купити овочі, пофасувати їх за три години, а потім це все рознести людям. Наприкінці дня я засинаю міцним сном. Але якщо в тебе немає інтернету, роботи, ти постійно сидиш у квартирі, то це сильно позначається на моральному стані. Моя подружка живе в таких умовах і зізнається, що вже більше не може, багато спить, постійно втомлена й безсила.

Волонтерство

Я активно волонтерила й до війни, тож для мене не поставало питання, допомагати цього разу чи ні, просто знала, що буду робити, що можу. Одного дня мені зателефонувала подруга й сказала, що планує збирати гроші й допомагати літнім людям, самотнім мамам, багатодітним родинам. Тоді в мене не було роботи, тому зголосилася купувати й розносити їжу, стояти в чергах. Так і працюємо: вона надсилає мені на карту кошти, я десь знаходжу готівку (з цим є проблеми, бо її ніде не можна зняти), а потім купую їжу тощо.

Бабусі іноді говорять, що в них немає продуктів і вони не їли два дні. Одна літня жінка подарувала мені в’язану ляльку, а інша – пробники шампуню. Це дуже мило та приємно. У такі моменти я відчуваю, що недаремно допомагаю.

У перші дні було дуже багато волонтерів, чимало малого та середнього бізнесу відвозили все необхідне до лікарень, тероборони тощо. Допомагали всі, коли була така можливість. Водночас росіяни викрадали багатьох волонтерів або залякували, щоб містяни брали саме продукти від них. Тому ми не розповідаємо на широкий загал, хто саме допомагає, де працюємо й кому допомагаємо. Боїмося, що до нас прийдуть «гості». Що тихіше ти поводишся в Херсоні, то все буде краще для тебе. Зараз основна мета щодо Херсона й області – це тиха окупація, а не войовничі дії.

Протести та пропаганда

На початку війни ми масово виходили на акції проти окупантів. Я ніколи не бачила так багато людей на площі міста, усі дуже згуртувалися. Але останні мітинги почали розганяти, кидали сльозоточиві й шумові гранати, навіть стріляли й поранили одного дідуся. Потім росіяни сказали, що центр міста їхній, тому там завжди діє комендантська година. А якщо хтось хоче вийти на мітинг, то будуть відкривати вогонь. Місце проведення протестів перенесли трошки далі, але збирається вже не так багато людей. Ми зрозуміли, що це нічого не дає й багатьох викрадають.

Чому в принципі Херсон зараз не бомблять як інші міста й чому ми не супротивимося, як інші міста? По-перше, російські військові вже в місті. Були спроби партизанства, що не закінчилися нічим хорошим. Наприклад, у моєму районі з будинку стріляли по їхній машині й техніці. Незабаром прилетіла відповідь від росіян: вони обстріляли будинок, де були люди, потрапили між 6 і 7 поверхом. Ті квартири знищені, одна людина померла, багато поранених. На сьомому поверсі жила родина з маленькою дитиною, якій було 2 тижні. На щастя, вони врятувалися, ми допомагаємо їм як волонтери. Загалом у тому районі десь 3–4 будинки, де немає вікон, де люди залишилися без домівки і їм потрібна допомога. Не знаю, чи попереджали про це росіяни чи ми вже самі зрозуміли: якщо ми будемо давати опір, будуть страждати мирні люди.

Російські військові хочуть провести референдум. Вони роздають всілякі пропагандистські листвіки й дуже схиляють до колаборанства. Не хочу багато говорити на цю тему, але в місті є люди, які співпрацюють з ними, і це не поодинокі випадки, на жаль. Нещодавно я відновила роботу в кав’ярні, до нас зайшов чоловік, замовив каву й сказав, що залишиться посидіти якийсь час. Потім почав питати, яке становище в Херсоні, бо нібито нещодавно приїхав із Миколаєва й не знає, що тут відбувається. Водночас багато окупантів переодягаються в цивільне та гуляють містом, запитують людей про щось, підслуховують розмови. Тож я зрозуміла: тут щось не так. Відповіла, що в місті все добре, є тільки невеликі проблеми з їжею. Через кілька годин у кав’ярню прийшли троє військових з автоматами, цікавилися, як у нас справи, чи нам щось потрібно.

У Херсоні треба бути дуже обережним і пильним. Коли виходиш у місто, обов’язково чистити телефони, бо окупанти шукають якісь указівки, що ти проти їхньої влади. А також уважно стежити, що ти говориш, де й з ким. Єдине безпечне місце, де ти можеш вільно спілкуватися, – це твоя квартира, і то не факт.

Думаю, зараз ніхто не вмикає телевізор, оскільки телебачення повністю російське. Радіо протрималося довше, близько місяця ми ловили українські хвилі, але їх теж відключили. Ми з сім’єю читаємо новини в інтернеті. Нам пощастило: у нас гарна мережа й ми можемо спілкуватися й бути на зв’язку з близькими. У деяких районах Херсона такої можливості немає, десь у третини будинків дуже повільний вай-фай, тому щоб подивитися відео, треба довго чекати.

Були дні, коли ми з батьками сиділи у квартирі, нічого не знаючи. Тимчасом мої бабуся й тітка перебували в окупованому селі в Миколаївській області. Їхній будинок розбомбили, вони декілька тижнів жили без води, газу, світла, майже без їжі в підвалах. Це село дуже бомблять, але їм удалося евакуюватися. Ми спілкувалися з ними що 4 дні. Знайомий моєї мами їхав на велосипеді до них, дізнався, як вони живуть, потім залазив на якийсь поверх будинку, ловив мережу й передавав усе нам, а ми йому відповіді. Так ми спілкувалися протягом місяця. Зараз вони в селищі, підконтрольному Україні, і ми говоримо по телефону прямо.

На жаль, ми не маємо змоги поїхати туди, оцінити ситуацію, дізнатися, чи можна його відновити. У тому селі знесли ще кілька вулиць. Один із чоловіків пішов до росіян і сказав, що вони зруйнували йому будинок, попросив зробити з цим щось. Вони дали йому шифер, який змародерили з магазину. Це жалюгідно.

Про набуті страхи

Ми не знаходимося в зоні бойових дій, у нас «тиха» окупація, тому, можливо, мої страхи відрізняються від страхів інших людей, які перебувають під постійними обстрілами.

Передусім я відчуваю страшенну небезпеку, боюся говорити щось на вулиці й спілкуватися з незнайомими людьми, завжди насторожі. Коли до мене звертаються, відходжу, стараюся не починати діалог. Я боюся гучних звуків, особливо великих машин, як-от: молоковозів чи сміттєвозів – бо вони нагадують російську військову техніку. Завжди, коли чую щось подібне, обертаюся, шукаю поглядом, щоб перевірити, їде хтось чи ні.

З’явився також сильний страх порожніх полиць у магазині. Завжди хочу купити всього про запас, навіть якщо ця їжа буде псуватися в мене в холодильнику і я не буду її їсти. Купую, бо мені важливо знати, що в мене щось є. І якщо знову не буде продуктів, я зможу прожити. На цьому фоні почалися серйозні переїдання, у багатьох людей у місті така ж проблема. Стан, за якого ти їси й не можеш зупинитися, бо думаєш, що це останній прийом їжі.

Я не знаю, як планувати майбутнє, чи створять ХНР чи ні. За попередніми даними, виїхала майже третина містян, але я думаю, що набагато більше. Моя родина зараз вагається, евакуюватися чи залишатися. По-перше, це небезпечно, а по-друге, ми можемо не повернутися сюди знову. Отак твоє рідне місто, яке стає чужим. Якби ми знали, що треба потерпіти годину, день чи тиждень, було б легше. Але ця невідомість жахає більше, ніж російські війська в місті.

У Херсоні ніхто не хоче російської влади. Місто переважно російськомовне, але тут не треба нікого рятувати. Ніхто не чекав росіян, ми чудово жили з українською владою, ми й зараз українське місто, але знаходимося в тимчасовій окупації. Люди проти створення ХНР, і це одна з причин, чому вони виїжджають. Якщо це станеться, життя в Херсоні не буде нормальним.

З родиною ми боїмося наслідків звільнення міста й області. Росіяни так просто нас не віддадуть, це буде переломний момент у цій війні. Вони все ще в області в різних селищах чи біля них. Російська техніка виїжджає в поле, стріляє в Миколаїв чи Одесу, через кілька хвилин наші дають відповідь, а ті повертаються назад. Визволення не буде мирним. Якщо окупанти з області почнуть збиратися в Херсоні, це стане першим знаком, що нас будуть звільняти ЗСУ. Ми налаштовуємося на жорстокі бої. Я живу на 9 поверсі, тож перша на черзі під обстріл.

Зважуючи всі ці факти, моя сім’я думає, як краще вчинити. Нам запропонували житло в Одесі, але там не можна бути з тваринами. До речі, їх незавжди беруть і на неофіційну евакуацію з Херсона. Думають, що це додаткові проблеми: треба переноску, заспокійливі ліки тощо. Тому інколи херсонці передають улюбленців своїм друзям і родичам. Багато хто віддає їх притулкам, які зараз переповнені й самі потребують допомоги, тому це безвідповідально. Якщо ми будемо виїжджати, то котів забере бабуся. Я сварюся з батьками, тому що хочу забрати їх із собою. Вони також моя родина, я готова тримати їх на руках.

У Херсоні в нас квартира, машина, усе життя в цьому місті. Я ніколи не хотіла виїжджати звідси. Тому ми тягнемо до останнього, але, мабуть, треба йти далі.