Власний досвід«Хоч би Україною залишилися». Жінки про життя в окупованому Енергодарі

Зранку 24 лютого я була в хлопця в Запоріжжі. Нас розбудила його мама та сказала, що почалася війна, ідуть активні бойові дії. Я була шокована, адже неочікувала такого. У магазинах, банкоматах, аптеках усі панікували, у місті звучали сирени. Окрім цього, я хвилювалася за батьків, які залишилися в Енергодарі, тому вирішила повернутися додому. Страху додавала велика кількість військової техніки, яку зустрічала на шляху.

У перші дні війни й мови про евакуацію не було, усі вважали, що бойові дії до нас не дійдуть, що Енергодар побояться обстрілювати через небезпечні наслідки. Тому, допоки росіяни не зайшли в місто, сильних переживань не було. Хіба що пригнічували новини й відео з фронту. Я ж була впевнена, що знаходжуся поки що в найбезпечнішому місті.

Після окупації Енергодара перша евакуація була за 5 днів. Люди масово виїжджали на автобусах, а дехто – на своїх машинах. Після цього евакуація проводилася ще кілька разів, а далі містяни виїжджали самостійно (але незавжди росіяни дозволяли проїхати до Запоріжжя). Я вирішила не ризикувати й не залишати батьків, оскільки їх не відпускали з роботи. Вони працюють на АЕС.

З 1 березня росіяни почали збиратися біля Енергодара. Люди намагалися показати, що їм не вдасться взяти місто штурмом, хотіли відмовити робити це, адже раптом що наслідки будуть співставні з десятьма Чорнобилями. Три дні вони приїжджали і їхали ні з чим, але, мабуть, отримали наказ брати місто. Майже всі люди вийшли на виїзну дорогу, перегородили її, почали палити автомобільні шини, звезли биті машини, зробили «живий щит», за що потім подякував у зверненні Володимир Зеленський. Та на жаль, «добрі» люди підказали росіянам, що на атомну станцію є об’їзні шляхи. У ніч з 3 на 4 березня почалися обстріли поблизу реакторів. У місті була паніка, усі переживали, що до ранку Енергодар і Запорізька область може стати великою зоною відчуження. Протягом місяця люди виходили на масові протести, однак останнього разу мітинг жорстоко придушили й використали світло-шумові гранати.

Наразі АЕС працює в холостому режимі. Багато людей працюють дистанційно, адже виїхали на захід України чи за кордон. Росіяни намагаються створити красиву картинку для свого телебачення й показати, що в Енергодарі всі щасливі, хоча це не так. Значній частині людей навіть не дозволяють виїхати. Окупанти змусили керівників АЕС тримати в курсі «нових начальників», а в деяких питаннях – радитися з ними.

З початку окупації росіяни почали активно знищувати українську символіку, вішати свій триколор, де тільки можна. У кольори свого прапора перефарбували монумент з написом міста на в’їзді. Вимкнули українське телебачення й радіо, натомість нав’язують свої лінії. Зазвичай мобільний зв’язок дуже поганий, як й інтернет. Окрім цього всього, окупанти створили групу в Telegram з абсурдними новинами міста, наприклад «Русская гуманитарная и медицинская помощь нуждающимся жителям Энергодара» або «Искоренение нацисткой агитации в городской библиотеке». Ці новини не вкладаються в голові, суцільна брехня.

Спочатку було дуже складно з продуктами й ліками, за кілька днів магазини спорожніли й закрилися. Усі аптеки звезли залишки медикаментів у кілька аптек, і тільки там можна купити те, що є. Зараз із їжею дещо простіше, оскільки на міському ринку дозволили торгувати людям з інших міст. Але перші тижні ми стояли у величезних чергах, щоб придбати хліб чи крупи за космічними цінами. Інколи із Запоріжжя приїжджають волонтери, але їх не часто пускають. Тоді я можу попросити хлопця передати ліки чи продукти. Ціни на будь-що взлетіли в 3–4 рази, більшість товарів з Криму чи підконтрольних окупантами територій. Магазини й аптеки закриті, ТЕС тимчасово не працює, людям віддали трудові книжки й відпустили. Роботи в місті немає, але всі намагаються жити.

Загалом ситуація в Енергодарі погіршилася. На початку окупації військову техніку часто можна було зустріти на вулиці, але потім її залишили на території АЕС. Росіяни пересіли на крадені автівки місцевих (без номерів і з позначкою Z). По місту окупантів не так багато, але можна зустріти біля захопленої мерії, біля готелю, де вони оселилися й на ринку. Також створили народну міліцію, так звану «казачью дружину», до якої ввійшли їхні однодумці та місцеві жителі. Вони патрулюють місто.

Одного дня на головній площі роздавали гумдопомогу, а як «покарання» в місті звучав гурт «Любэ» кілька днів. Щодня я живу з думкою, хоч би нічого поганого не сталося, щоб не придерлися до чогось чи не нашкодили. У мене почався суцільний «день бабака», адже майже весь час я вдома. Намагаюся відволіктися від поганих думок різними доступними методами, дивлюся зарання завантажені фільми й серіали, вирішую судоку й кросворди, читаю книги. Якщо спочатку було страшно й відчувала пригнічення, то зараз, як і в усіх українців, це змінилося на злість і ненависть до «асвабадітєлєй».

Маю сильне бажання, щоб це все швидше й менш болісно закінчилося. Останнім часом у кожного з’явився страх, щоб цей день не став для тебе останнім і щоб саме до тебе в дім не прилетіла російська ракета. Дуже сподіваюся, що обставини не змусять мене залишити рідне місто. У крайньому разі я буду шукати безпечніше місце. Але чому я маю це робити? Хай окупанти їдуть до себе додому, готова віддати їм трофейний унітаз.

Я впевнена, що перемога буде за добром, ми ні на кого не нападали, навпаки, захищаємо свою землю, ми вистоїмо. Усе буде добре, в усіх нас зараз більше надії, що війна незабаром закінчиться.

У мене рідкісне генетичне захворювання, я періодично лягаю в обласну лікарню і 23 лютого лежала там. Ще пам’ятаю, як раділа, що одна в палаті. Було комфортно, спокійно, нічого не вказувало на майбутню біду, однак чомусь не могла заснути. Коли під ранок почула вибухи, одразу зателефонувала батьку, щоб забрав мене, бо почалася війна. Він відповів: «Не сміши, ти чого», – але все-таки приїхав.

Я сприймаю цю війну набагато болісніше й серйозніше, аніж мої батьки. Вони добровільно обрали іншу сторону й аж надто відкриті до всього російського. Удома завжди лунає російське телебачення, а тато ледь не дослівно цитує скабєєву.

Коли ми їхали з лікарні в Енергодар, то вже бачили колони машин на заправках, був шалений ажіотаж у магазинах. До останнього не вірилося, що почалася повномасштабна війна. Батько переконував, що все в порядку, «що ми тут як у Бога за пазухою; тут же найбільша АЕС у Європі, хто нас зачіпатиме, це ядерна енергетика».Тоді навіть не було усвідомлення подій і думок про можливий виїзд. Тільки за 2–3 дні, коли мої друзі по відеозв’язку розповідали про бомбардування їхнього міста, я зрозуміла, що це точно війна.

Десь з тиждень деякі містяни виходили на протести, робили «живий щит», щоб не пропустити росіян у місто. Я теж хотіла доєднатися, але в мене 14-річний син, який просив залишитися вдома. Однак я пишаюся людьми, які вийшли, це близько 1,5–2 тисячі енергодарців, які не побоялися висловити свою позицію. Вони вселили віру в те, що окупанти точно не заїдуть до нас. Але на жаль, сталося інакше. Наше місто розташоване наче в кишеньці, вхід і вихід з нього один. Завжди казали, що це не продумано…

Мій батько працює на АЕС і говорить, що в місті десь 100 одиниць техніки, що переважно зосереджена на території станції, між блоками. Раніше була міліція, але міліція зараз – це росіяни. Вони можуть їздити на військових машинах вулицями, наче так і треба. Усюди ходять, слухають розмови. В Енергодарі не так сильно мародерять, як в інших містах, але можуть відбирати машини. Знаю, що директор ринку віддав окупантам ключі від квартири, свої гроші. Окрім цього, можуть зникати люди, але «не прості», а якісь бізнесмени.

В Енергодарі дуже часто бувають проблеми з мобільним та інтернет-зв’язком. Складно дотелефонуватися до когось і дізнатися інформацію. Одного разу зв’язок різко обірвався після мітингу, на якому росіяни кидали шумові гранати й сльозоточиві гази. Тоді ще деякі люди казали: «Ну що, доходилися? Нас тепер карають».

Мабуть, у місті навіть не треба проводити особливу пропаганду. Я часто брала участь у політичних виборах у ролі члена комісії. Завжди вигравала «ОПЗЖ». Здається, що місто «тих» настроїв. Деякі навіть не переживають за війну, кажуть «а що ж робити, зато в нас не стріляють; ну так, ціни стали більшими». Я не можу дивитися на таких людей і слухати їх. Моя знайома ходить, радіє весні й квітам, хоче купити нові джинси, але хоч би 100 гривень відправила на ЗСУ. Зі своєю позицією я стала як міська божевільна.

Серед мешканців Енергодара багато колаборантів, росіяни ставлять своїх людей на певні посади, як-от директора школи. Окупанти ходять на АЕС озброєні, беруть участь в усіх процесах. Нещодавно батько складав іспити з техніки безпеки, то в комісії сиділи як українці, так і росіяни. Найбезглуздіше те, що тато вчив і розповідав усе українською, а окупанти нічого не розуміли. Вийшла суцільна плутанина.

Підлітки, переважно з неблагополучних родин, ходять з росіянами, спілкуються, залазять у танки. Окупанти дають їм гроші: хлопцям 30 гривень, а дівчатам – 100.

У місті немає ніяких ліків, люди шукають необхідне в спільних чатах, але це дуже дорого. Ніхто нічого не віддає безкоштовно, навіть звичайні жарознижувальні. Із продуктами ситуація теж погана. В один момент на полицях магазинів стало порожньо, супермаркети закрили. Однією з перших потім відкрилася крамничка від заводу, де продавали молочні продукти. Тому ми вже так наїлися сиру й домашнього сиру, що просто не можемо на них дивитися. Ціни теж піднялися, для порівняння: десяток яєць тепер коштує 80 гривень.

Я доклала багато зусиль, щоб виїхати в Запоріжжя. З кожним днем мені ставало все гірше, треба було продовжувати лікування.

(На цьому моменті розмова телефоном перервалася) Я вже звикла, що нас постійно переривають. Як тільки заводиш подібні розмови, одразу зникає зв’язок.

Коли інші чули про мої плани виїхати, то запитували, навіщо я це роблю, кому буду потрібна. Я відповідала, що хочу виїхати хоча б не в Європу, а в наше українське місто. Отож у нас із сином було кілька спроб евакуюватися з Енергодара. Ми приєдналися до людей, які погодилися нам допомогти. Їхали довго, а біля Василівки нас розвернули назад. Загалом російських блокпостів дуже багато, військові кошмарять своїми ліхтариками, перевіряють телефони, звертаються до жінок якось іронічно-гидко: «Ну что вы, девочки-красавицы? Ага, айфончик, наверное, надо забрать». Вони морально давлять, перевіряють навіть пакети з їжею. Ще ця форма їхня не красива, не можу дивитися на ті білі стрічки. Оскільки того разу нас не пропустили, ми вирішили спробувати виїхати наступного дня, хоч і були втомлені. Але знову не вдалося, повернулися додому.

За три тижні я все-таки дісталася Запоріжжя, але сама. Син відмовився їхати та залишився з моїми батьками. Я поїхала без нього, бо погано почувалася й мені конче було потрібно в лікарню. У сині я не сумніваюся, він молодець, не слухає діда, має проукраїнську позицію та вірить у ЗСУ. Передав їм усі свої збереження.

Цей виїзд мені допомогли організувати волонтери, 120 кілометрів я їхала 5 днів. Росіяни на блокпостах запитували, чому ми їдемо, у нас же не стріляють, вмовляли залишитися в місті. О 14 годині проїхали Василівку, а о 15 там уже були обстріли. Коли ми побачили перший український блокпост, я випригувала з машини, обіймала військових, це була щира радість.

Я досі боюся за долю міста й телефоную рідним щодня, питаю, чи хоч не ввели рублі. Думаю, якби залишилася в Енергодарі надовше, психіка б не витримала. Там усе змінюється дуже швидко, не встигну зателефонувати, як там уже якийсь новий директор школи, а на площі крутять Газманова. В Енергодарі було страшно розмовляти навіть з людьми, яких ти знаєш. Зникло бажання будь-куди виходити. З’явився страх дефіциту їжі, особливо боюся, що не буде чим годувати сина. Не розумію також, що росіяни хочуть зробити з АЕС, тому що чутки ходять різні. Боюся, щоб у нас не було такого, як у Бучі, коли російські військові дізнаються, що нас будуть звільняти. Хоч би Україною залишилися.

Протягом війни я спостерігала за своїми психологічними станами. Була злість, обурення, були періоди, коли я не могла виплакатися. Тільки й робила, що мало спала й читала новини. Потім не витримувала та плакала, тому що було шкода місто, чому всі довкола такі зрадники? Мені казали не публікувати правдиві історії в Instagram, бо «можуть знайти». Коли роздавали російську гуманітарку, у черзі стояло людей 300, а я ходила та кричала «що ви робите?! це ж на крові все». Знаєте, що мені відповідали? «Иди отсюда, девушка, тебя найдут, изнасилуют». Мовчи, мовчи, мовчи.

Батьки відмовилися від мене. Ми не спілкуємося, не допомагаємо одне одному. Коли не було хліба, ми з друзями пекли коржики. Тато хоч і працює на атомній станції і має хорошу зарплату, принципово нічим не допомагав. Від онука, звісно, не відмовився, коли я поїхала лікуватися. Тому відчуваю, що опинилася одна проти всіх просто через те, що за Україну. Вони «злили» місто. Поки на протести виходили кілька сотень людей, тисячі розбирали гуманітарку.

Найбільше я прагну забрати сина з Енергодара, але поки не знаю, як це зробити. Він у своїх думках, з ним важко встановити контакт. Але я не хочу повертатися додому.

До 24 лютого ми не були впевнені, що почнеться війна. Особливо в нашому місті, оскільки тут атомна станція й це все-таки загроза для всієї Європи. За офіційними домовленостями, ядерні об’єкти не можуть зазнавати військової агресії. Тому надіялися на краще та переконували себе, що цього не станеться.

По окрузі Енергодара росіяни зосереджувалися тривалий період. Дислокувалися десь за кілометрів 20 від міста. Коли наблизилися, люди почали чинити опір. Виставляли розбиті машини, масово виходили на протести. Так і зустрічали росіян три дні: вони приїжджали та розверталися, але потім усе-таки в’їхали. Тоді при в’їзді в Енергодар почалися вибухи, окупанти розчищали собі ділянки для зручності. Вони думали, що зайдуть просто так, але з нашої сторони почалася оборона. Їм довелося відкривати вогонь. На щастя, нічого серйозного не загорілося, пожежа зайнялася в технічній будівлі, де зазвичай перебувають інженери, бухгалтери.

Наразі військової техніки саме в місті майже немає. Окупанти знаходяться в готелі, приміщенні СБУ, і то їх не багато. Атомна станція розташована в 7 кілометрах від міста, мабуть, вони всі там. У місто приїжджають на «віджатих», як я кажу, машинах. Забрали те, що їм сподобалося, спочатку малювали знаки Z, а зараз і цього не роблять, навіть номери українські не знімають.

На в’їзді в місто є блокпост, де треба проходити паспортний контроль у разі в’їзду-виїзду. Але там немає техніки, просто стоять люди з ОРДЛО чи звідки вони там приїхали. Видно, що не вояки. Енергодар майже не змінився, хіба що з’явилися ворожі прапори, білборди до Дня перемоги, це ж для них свято. Але сьогодні (розмова відбулася 9 травня – ред.) я помітила, що це свято навіть для деяких енергодарців. З огляду на те, скільки сьогодні побачила людей на параді, то, мабуть, колаборантів дуже багато. Я щодня їжджу на дачу й повертаюся назад і, поки доїду, наслухаюся всякого. Люди з різними поглядами. Не тільки старші, але й молоді радіють, що прийшла нова влада, що все тепер буде добре. Це той випадок, коли ти живеш у відносній тиші й мирі, і починають казати, яка різниця, хто буде.

Декого радує, що тут наводять свої порядки. Дерева пофарбували, бордюри. Радянський союз любить таке, а мені не подобається. Перед 9 травня зробили вічний вогонь там, де його ніколи не було, перекрасили в «колорадську лєнту». Хтось узяв і скрутив його так, що росіяни кілька днів відновлювали, а потім стерегли навіть уночі. Білборди вішали під наглядом, щоб ніхто не знімав і не замальовував. Розвісили червоні прапори, на базарі, куди не подивишся, майорять. Спочатку реагували на них як бик на ганчірку, а зараз думаємо, хай трошки побуде, прийде час і заберуть окупанти їх із собою.

Дочка казала, що планується навіть салют (це дійсно відбулося о 21:00 – ред.). Але я не знала про це, у нас немає нормального зв’язку й телебачення. Провайдерів достатньо, але, наприклад, окупанти зайшли в приміщення «Укртелекому», забрали все, що їм треба. По телевізору йдуть якісь фільми-драми, а в батьків на трьох каналах крутять «росія24». Те, що потрібно, ми дізнаємося в інтернеті за допомогою мобільного підключення.

Гуманітарної допомоги зараз немає ніякої, до нас не доїжджають, бо в Василівці все забирають. Окупанти роздавали їжу перший час, інколи це були російські продукти, а інколи наші, українські. Наразі дефіциту наче й нема, але ціни не реальні. Спочатку це було великим шоком, ніяк не могли примиритися, але живемо якось. Це тільки спочатку все здається страшним, а потім звикаєш, інших варіантів немає.

Я працюю у відділі освіти, і попри те, що 24 лютого все закрили, українська держава продовжує платити середню заробітну плату. Не знаю, як бути тим, хто живе на один оклад, це дуже важко. З усіх банків працює тільки один, і той з величезними чергами й лімітом на видачу готівки. Люди пристосувалися до того, що міняють під відсотки, бо інакше ніяк. Коли є зв’язок, ми можемо перекидати з карти на карту й так купувати необхідне.

З боку росіян було намагання відкрити школу, але немає сенсу, адже навчальний рік майже закінчився, усі пішли у відпустку. Відкрили дитячий садок, але там 2–4 дитини. З персоналу дехто погодився працювати, але керівництво не наше. Начальника відділу освіти та мера теж змінили. Ми не впевнені, що садок довго протримається. Окупанти надішлють фото- й відеозвіт та й по всьому. Десь двічі на тиждень я ходжу в дитячий садок чи школу на три години на чергування. Це зроблено задля того, щоб запобігти мародерству. Навіть не від росіян, а від своїх.

Коли я бачу окупантів на вулицях свого міста, мене тіпає. Страшно буває ввечері: не знаєш, що буде вночі, будуть стріляти по нас чи ні. Але я вже звикла до російських військових. Їх видно з мого балкона, їх можна зустріти на базарі. Дещо боязко це все, хоч у нас і не було ніяких інцидентів чи насильства, усе спокійно. Чуток теж нема, що окупанти щось роблять. Знаю, що підприємцям дали час до 20 травня: або вони укладають договори з ними й платять їм податки, або просто закінчують свою діяльність.

Я не думала про виїзд. Чоловік працює на підприємстві, з якого доведеться тільки звільнятися, назад потім ніхто не візьме. По-друге, у чоловіка є батьки-пенсіонери, яких ми не можемо залишити. Сама я теж нікуди не поїду, хоча діти нас просили виїхати, але ні, не хочемо. Будемо тут.

Перший час війни я боялася за дітей, які знаходяться в інших містах. Страшно було, що вони можуть потрапити під обстріли чи бомбардування. Щодо ситуації в Енергодарі, дуже пригнічували моменти, коли росіяни вводили свою поліцію, каталися туди-сюди на техніці. Тоді було невідомо, що на нас чекає. Наразі є страх, що буде після того, як вони будуть іти. Коли була оприлюднена інформація про звільнення Чернігівської та Київської області, було важко дивитися на наслідки. Що більше населених пунктів звільнить українська армія, то більше росіяни почнуть панікувати. Цікаво, як вони будуть реагувати. Не розвернуть вони гради на наші голови? Не будуть стирати наше місто, як і всі інші?