Власний досвід«Чоловік мене відкопав і відніс додому». Це жінка з Маріуполя, яка пережила авіаудар у Драмтеатрі

Життя в Маріуполі

До 24 лютого в нас було легке та добре життя. А в той самий ранок нам подзвонила мама чоловіка і сказала, що все почалося. Ми думали, що треба би виїхати, але потім поговорили з батьками і вирішили залишитися – у нас тут було все життя, квартири, кошеня. Ми не могли тоді й подумати, що все буде так страшно.

Ми жили в центрі та вірили, що там буде нормально. Та потім цей район перетворився на один із найнебезпечніших. У нас були перебої зі світлом, а 2 березня воно пропало зовсім. Наступного дня уже не було води, потім не стало і газу. Коли вимкнули газ, було найстрашніше: ми топили квартиру духовкою та конфорками на той момент, і так у нас настав шалений холод, який я ненавиджу. З 9 березня почалися активні обстріли нашого району, майже всі будинки навколо нас розбомбили.

З 11 чи 12 березня ми вже жили в бомбосховищі та постійно прокидалися о 4:00 ранку від звуків вибухів, увесь будинок трусився. Ми спали в укриттях, готували їсти на вулиці на вогні, але піднімалися до себе в квартири, щоб поїсти. 15 березня потрапило в наш будинок, ми тоді були вдома. Я побачила щось дуже яскраве, чоловік виштовхнув нас у коридор, і я бачила, як наші вікна та балкон сипляться від вибухової хвилі. Нам просто тоді пощастило, що залишилися живі. Там усе залежало від того, пощастить тобі чи ні. Та такого немає бути у 21 столітті, усе має залежати від тебе, а не від фортуни, яка вирішує, кому загинути, а кому продовжувати жити.

На подвір’ях лежали накриті тіла. Я спочатку навіть не зрозуміла, що це таке – думала, лежить щось собі, накрите пакетом або ковдрою. Я просто не хотіла ці нові реалії усвідомлювати.

Їжі в нас було достатньо, а воду тоді ще підвозили, та й можна було топити сніг. До цистерн із водою були черги по 5–6 годин, вона була не дуже питна, але це було краще, аніж залишитися без нічого. Було дуже холодно, то ми з чоловіком ходили та змінювали одне одного що дві години. За час чекання часто прилітало поруч – тоді всі розбігалися, а потім знову збиралися так, як хто за ким стояв, ніхто не бився в чергах.

У мене тоді були гінекологічні проблеми, була потрібна операція, і ніхто не міг мені її зробити – були польові умови, та й пораненим людям була потрібна допомога більше, аніж мені. Тож ми шукали, як виїхати – уже не було сенсу залишатися після того, як прилетіло в наш дім. Машини в нас не було, тому ходили до друзів, запитували в людей. Поки шукали, то мусили висовуватися з дому, а відходити далеко було страшно. Літаки літали постійно, щось десь гепало. Тож кожні 3–5 хвилин мусили ховатися в якийсь під’їзд, щоби не зачепило.

У подвір’ях лежали накриті тіла. Я спочатку навіть не зрозуміла, що це таке – думала, лежить щось собі просто, накрите пакетом або ковдрою. Для мене це наскільки дико у 21 столітті, що я просто не хотіла ці нові реалії усвідомлювати. Потім мені сусід почав пояснювати, що це вчора осколками вбило, а ще двоє-троє поранених у лікарні. А мені досі не вірилося, що це відбувається з нами.

Про Драмтеатр

Ми жили біля Драмтеатру та ходили туди кілька разів, бо там була лікарка, яка колола знеболювальне. У театрі знайшли укриття багато жінок із дітьми, з немовлятами, літні люди, чоловіки. Усім допомагали волонтери, які були як велика спільнота підтримки.

У той день чоловік пішов сам шукати машину, де були б вільні місця на самоорганізовану евакуацію. Я ж лишился в самому Драмтеатрі, чекала на лікарку. Чоловіка довго не було, тому я вийшла його виглядати, почула літак, побігла назад. Я була в коридорі, тримала кошеня на руках, а воно щось почало ворушитися, вискочило та побігло до кімнати, і я за ним.

Це було останнє, що я пам’ятаю – я прийшла до тями тільки через півтори доби. Тому далі все зі слів мого чоловіка. Він бачив, як прилетіло, побіг мене шукати, знайшов лише тому, що я скиглила, потім відкопав мене і відніс додому. У театрі багато кого придавило, навіть не було можливості їх розкопати. Багато людей лежали без кінцівок, жінка плакала над хлопчиком. Наш котик також помер. Урятував мене та помер. Якби я залишилася в коридорі, то не вижила б. А так лише отримала поранення: у мене була роздроблена кістка руки, фіолетове обличчя, не розплющувалося одне око, а зуби вибило всередину, у слизову.

Якби я залишилася в коридорі, то не вижила б. А так лише отримала поранення: у мене була роздроблена кістка руки, фіолетове обличчя, не розплющувалося одне око, а зуби вибило всередину, у слизову.

Про виїзд на росію

На наступний день ми вже виїжджали з Маріуполя з двома паспортами й одним телефоном на двох. Сусід побачив мої поранення та вирішив нас підкинути, з ним ми доїхали до Мангуша під обстрілами. Жодного вцілілого будинку я не пам’ятаю на шляху, на дорозі лежали дерева, скло, проводи, цегла. ДНРівці легко випустили нас на блокпостах, імовірно, через мої поранення. У Мангуші мені наклали гіпс і відправили до Донецька санавіацією. Там повидаляли частку зубів зі слизової, мінімально прокапали. Я почала просити лікарку, щоб нас виписали – ситуація в Донецьку щодня погіршувалася, чоловіків забирали прямо з вулиць, і я боялася за свого. Так ми купили квитки з Донецька до ростова та виїхали. Гроші нам дала дівчина, яка лежала зі мною – сказала, що вона дасть готівку, а ми можемо потім перекинути їй на картку.

В автобусі на блокпості нас зупинили та запитали, чи ми з Маріуполя. Ми відповіли, що так і що в нас є медичні документи, які підтверджують, що нам потрібно виїхати терміново. Вони забрали чоловіка – сказали, що може брати ті документи, може не брати, це йому однаково не допоможе. У той момент у мене все впало. Його на 30 хвилин вивезли до лісу поряд, почали шукати татуювання, запитували, чи воював, чи хтось служить із його знайомих. На щастя, відпустили, але за той час я встигла помолитися, мабуть, усім богам.

росіяни жаліли мене, бо я так постраждала, але говорили, щоб я не переживала, бо нас нарешті звільнили.

Далі нам допомагали мої батьки – вони виїхали в росію декілька років тому. Вони купили нам квитки з ростова до москви, а потім і до брянська, до них додому. У лікарні мені зробили операцію, поставили спицю, щоб правильно зрослася кістка в руці, видалили залишки зубів і зробили протези. росіяни жаліли мене, бо я так постраждала, але говорили, щоб я не переживала, бо нас нарешті звільнили. А я не могла нічого й заперечити – це було надто небезпечно. Ми не могли говорити українською мовою, не могли казати правду, зокрема про авіабомбу на Драмтеатр. У них була інша версія – що це азовці замінували та підірвали театр. Проте там не було ніяких азовців, узагалі військових ми там не зустрічали. Через телевізор показували жахливі новини, усі вмовляли мене лишитися в росії, навіть маму просили вплинути на мене, але ж мені вже не 10 років.

Тато нейтральний, ми з ним не сперечалися про війну, а мама вірить новинам, на жаль. Я намагалася з нею говорити, але це ні до чого не призвело. Це болісне для мене питання – вона мене любить, я її також, але в нас проблеми зараз у стосунках. Дуже боляче навіть не через її погляди, але через те, що телевізору вона вірить більше, ніж мені.

Про арешт чоловіка

Усього в росії ми провели місяць, дочекалися протезів і в піднесеному настрої почали збирати речі – за цей час нам багато що назбирали батьки. Ми поїхали до санкт-петербурга, а звідти до кордону з Естонією, нам порадили виїжджати волонтери через Нарву.

Прикордонники спочатку причепилися, що в нас не було печаток про перетин кордону, але їх тоді багато в кого не було, ми дізнавалися. Та потім вони не повірили, що телефону в чоловіка немає, і подумали, що це азовець, який щось приховує. Нас розвели в різні кімнати та 11 чи 12 годин допитували.

На мене кричали, погрожували, що зараз будуть бити, і чоловіка вивезуть у ліс. ФСБшники казали, що все про нас знають – що в мене всі служать, а чоловік то айдаровець, то азовець, і вони вже знайшли його посвідчення. Потім повністю роздягали, щоб знайти патріотичні тату, сліди від берців або ще щось, що підтвердило б, що я якось залучена у воєнні дії. На щастя, мене оглядали жінки, але це було однаково дуже принизливо.

Вони змусили мене показувати фото нашого спільного життя: ти сидиш і мусиш якимось ФСБшникам довести, що ти реально кохаєш свого чоловіка.

Після цього вони почали казати, що ми не пара, а просто співробітники, які одне одному допомагають неофіційно перетнути кордон. Вони змусили мене показувати фото нашого спільного життя: ти сидиш і мусиш якимось ФСБшникам довести, що ти реально кохаєш свого чоловіка.

Потім вони почали казати, що мене пропустять, а чоловіка – ні. Його збиралися депортувати в Україну, і я вже зраділа, але потім вони сказали, що віддадуть у ДНР. Я почала сваритися, що депортувати можуть тільки в країну, паспорти якої в нас є. Та мені далі погрожували за ДНР: що з ним будуть розбиратися на території, де беззаконня навіть більше, аніж на росії. Через певний час вони знайшли таки фотку, де ми стояли на кордоні з Донецька до ростова – сказали, що мене впізнали, а чоловікові завили, що то не він.

Його відправили до відділку, а мені сказали перетинати кордон. Я відмовилася, бо мого чоловіка везли незрозуміло куди, і я не знала, що з ним будуть робити. Отож, я взяла таксі, і ми поїхали за поліцейською машиною. Його протримали у відділку ніч і пришили статтю, начебто він кричав на прикордонників і ліз із ними в бійку, хоча такого не було. За певний час йому назначили суд, а я за цей час підняла на вуха всіх адвокатів-волонтерів із росії, які займаються схожими справами українців. Усі вони говорили, що має бути тільки штраф, але чоловіка посадили на шість діб.

Мені було страшно, що вони щось знайдуть, якусь справу приплетуть так само, як вони з попередньою статтею зробили. Його знову там допитували на арешті, не дозволили з ним побачення. Та я однаково приносила щодня його улюблену їжу, книжки. Він сказав, що об’ївся за цей час, але для мене це була змога щось зробити та показати свою любов у часи, коли не було прямого зв’язку. Я розмовляла з усіма, хто бував у таких випадках, дізнавалася якісь новини, запитувала, що можна зробити. Тільки тоді, коли я вже зв’язалася з безліччю російських волонтерів, і вони всі почали тиснути, чоловіка відпустили та дозволили перетнути кордон. Я дуже боялася, що цей арешт його зламає. Він зазвичай постійно жартує, голосно щось розповідає, і я боялася бачити його не таким. І яка я була рада бачити, що нічого не змінилося, він втримався.

Було зрозуміло, що вони нам не вірять, але й погоджуватися щодо «спецоперації» я не могла.

Про життя в Європі та свій психологічний стан

На наступний день ми вже були в Естонії. Ми розповіли прикордонникам, що з нами сталося, бо вони збирають воєнні злочини росії. І це було так добре – нарешті говорити правду, яка вона є, а не плести якусь маячню, як у росії. Там ми були вимушені казати, що нам усе одно, хто кого бомбив, нам просто важливо, щоб було спокійне життя та щоб була квартира. Було зрозуміло, що вони нам не вірять, але й погоджуватися щодо «спєцапєрациї» я не могла.

Ми спочатку повинні були їхати до Швеції, але вони збиралися вступати в НАТО, і росія вже приготувала свою зброю на кордоні. Я попросила чоловіка туди не їхати, бо другий Маріуполь я уже не переживу. Така от тепер у мене параноя, дуже страшно опинитися знову в стані війни.

Отож, ми вирішили їхати в Хорватію. Зараз ми живемо в готелі, нам скоро дадуть картки, щоб можна було починати працювати, виділили ваучер на житло, щоб ми могли не платити за квартиру. А коли почнемо працювати, то вже самі будемо орендувати. Тут дуже тепло, уже ходимо в сукнях.

Потім була ненависть, що росіяни прийшли та відняли все – дім, рідне місто, котика, мало не відняли чоловіка.

Я сама психотерапевтка, прохожу терапію постійно, тому якось більш-менш усе проживаю. Звісно, я вмію себе тримати, але це не означає, що в мене все добре.

Помітила, що важко отримувати задоволення від приємних розмов, сміху, прогулянок, якихось мінімальних задоволень нормального життя. Я відразу думаю про те, що сталося в Маріуполі, про те, що мого хорошого друга вбило осколками на його ж подвір’ї, для мене це важка втрата.

Перший час я передивлялася фото та відео з Маріуполя та постійно плакала. Потім була якась ненависть, що росіяни прийшли та відняли все – дім, рідне місто, котика, мало не відняли чоловіка. Я б хотіла повернутися до України, але просто нікуди вертатися – не бачила в Маріуполі жодного вцілілого будинку. Це вже не місто, а один великий жах. Сподіваюся тільки, що Маріуполь залишиться Україною, і саме Україна його відбудує. Ми були в Донецьку, то там росія нічого не зробила, усе просто гниє. Не хочу такої долі для свого міста.