Власний досвід«Мене не впустили у військкомат». Це трансгендерні люди, які евакуювалися з України
«У Європі набагато легше бути Т-персоною, аніж в Україні»
Серед тих мільйонів українців, які виїхали за кордон, є кілька десятків представників ЛГБТКІ+ спільноти. Свої міста вони теж покидали з відчаєм, сльозами та надією, що зможуть колись повернутися.
Ми поговорили з трансгендерними людьми, які евакуювалися за кордон, про те, як на ЛГБТ-спільноту реагують у військкоматах і на прикордонних пунктах, а також про нове життя, яке намагаються будувати в інших державах, та тугу за Україною.
Текст: Наталя Куліді
Вікторія
м. Харків
Знайомий військовий сказав: «Ти своє відвоювала у 2016 році. І свою частку в нашу перемогу внесла»
Я маю більше шести років військового досвіду. Перший контракт підписала у 2010 році, тоді це були внутрішні війська, зараз вважаються як Національна гвардія. Увесь контрактний термін відслужила від дзвінка до дзвінка. Після працювала на різних роботах, але все ж вирішила повернутися в армію.
У 2016-му я підписала другий свій контракт. Спочатку була на авіаційних складах, а потім мене перевели в бойову частину повітряних сил на посаду стрільця-зенітника. Восени того ж року в зону бойових дій заходила 72-а ОМБР, у них не вистачало людей, тому з моєї частини відправляли на доукомплектування їхніх підрозділів, так я потрапила в зону АТО. Наприкінці листопада була в Авдіївській промисловій зоні, під час чергового обстрілу з боку орків отримала поранення в голову. Після лікування напросилася на наступну ротацію у 2017-му в більш спокійне місце. А звільнили мене за станом здоров’я через мою трансгендерність уже наприкінці 2019-го.
Під час участі в бойових діях звикла спати під вибухами, організму потрібні були сили, тож він просто вимикався. Відтоді вночі хоч гранатою гати, провалююсь у чорну діру, і все. 24 лютого мене дивом удалося розбудити подрузі, телефоном вона мені сказала, що почалася війна. Я одразу зателефонувала іншій знайомій, яка служить: «Орки полізли з усіх боків. Якщо не хочеш повернутися у 2016 рік, збирай речі і їдь».
До мене одразу навідався ПТСР. Почалася сильна панічна атака, бо я розуміла, що таке війна. Трохи отямившись, пообіді я спустилась у харківське метро. Десь перші два тижні я не виходила зовсім. Нагору підніматися боялася, сильно трусило, шарахалася від будь-якого звуку.
За якийсь час стало спокійніше, ПТСР почав відпускати. З’явилася думка піти до ТРО чи навіть повернутися до ЗСУ. Проте розуміла, що мене не візьмуть, бо добровольців вистачало, а я вже була списана через поранення. Багато міркувала й про евакуацію з Харкова. Та на мить мені здалося, що я кидаю свою рідну країну в тяжкі часи. Поділилася цими думками зі знайомими військовими. У відповідь: «Ти своє відвоювала у 2016 році. І свою частку в нашу перемогу внесла. Якщо виїдеш за кордон, тебе ніхто не вважатиме зрадницею». Мене це трохи заспокоїло.
До мене одразу навідався ПТСР. Почалася сильна панічна атака, бо я розуміла, що таке війна
Я заздалегідь готувалася до евакуації, продумувала своє подальше життя та збирала речі. Хотіла багато чого взяти, але вийшло, що багато що залишила. Не поклала собі жодної сукні, спідниці чи косметики. Більше брала одяг «унісекс» і засоби для догляду.
Щоб виїхати з України, мені не вистачало інформації про алгоритм перетину кордону. Про всі нюанси розповіли в Gender Stream. Також представники громадської організації дали прихисток спочатку на Закарпатті, а потім – уже за кордоном, а в Україні супроводжували у військкоматі.
У моїх документах значиться, що я ще чоловік, бо зміну всіх паперів планувала тільки на цей рік
Військкомат не став для мене великим випробуванням, достатньо бувала в них раніше. У моїх документах значиться, що я ще чоловік, бо зміну всіх паперів планувала тільки на цей рік. Я вже пройшла гормональну корекцію статі, за гормональним рівнем у мене статус «жінка». Медичні висновки від усіх лікарів давно зібрала, залишалося лише об’єднати їх у сімейного лікаря та запускати юридичний процес зміни документів. Через війну не встигла. Зі своїми паперами я й прийшла до військкомату. Там пройшло все гладко: мені виписали заключення ВЛК, поставили всі штампи у квитку та надали довідку для перетину кордон. Хоча робітники військкомату були трішки ошелешені моїми військовими документами – посвідченням УБД.
Я все життя йшла таким шляхом, щоб менше викликати якусь реакцію суспільства, хоча свою ідентичність розуміла із самого дитинства. Тямила, що у свідоцтві написане те, через що мені доводиться бути тим, ким не є. Заганяла себе в рамки: в одязі, стилі, манері спілкування. Була такою, якою мене хочуть бачити всі, а не такою, якою мені було б комфортно. Саме тому обирала суто чоловічі справи, наприклад, пішла служити. Я намагалася максимально відповідати тому, що від мене хочуть люди.
Напевно, мій публічний камінг-аут був вимушений, тому що про мене вже було відомо, я з’являлась у медіа із закритим обличчям. Люди, які мене знали, розуміли, що в ЗМІ описана моя історія. Мені й зараз фактично не потрібен цей розголос, але мій приклад показує, як протидіяти різним пропагандистським викидам.
На мою суб’єктивну думку, якщо порахувати: кількість Т-персон, яка відмовилися від армії, така сама, як і у звичайних хлопців
Нещодавно мер Івано-Франківська Руслан Марцінків заявив, що гей не може бути патріотом, патріотом може бути тільки християнин. Він таке говорить під час бойових дій, коли велика кількість геїв, лесбійок та інших ЛГБТ-представників захищає країну на фронті. Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова розкритикувала гомофобну позицію Руслана Марцінківа й подала на нього скаргу до поліції. Ще кілька днів тому співачка Ірина Федишин заявила, що ЛГБТ – це великий «гріх».
Насправді, на мою суб’єктивну думку, якщо порахувати: кількість Т-персон, яка відмовилися від армії, така сама, як і у звичайних хлопців. Нині є багато трансгендерних дівчат, які кажуть: «Я зараз відслужу в армії, а після розпочну перехід». Трансгендерні люди просто не акцентують увагу на тому, що борються з окупантами.
Але через такі гомофобські моменти багато транслюдей і не відкриваються суспільству. Я вже неодноразово говорила своїм друзям і соратникам по ГО (Вікторія є активісткою громадської організації «Військові ЛГБТ та наші союзники Ukrainian LGBT Soldiers and our Allies» і бореться за права Т-військових – ред.), що не виключаю того факту, що прийде час, коли житиму як звичайна жінка та ніяк не зараховуватиму себе до Т-спільноти.
Зараз я перебуваю в Словаччині, у шелтері від Gender Stream. Для мене це тимчасова точка між переправами. Я думала, а куди їхати та де буде адекватне ставлення до Т-людей. Так, Європа толерантна, але толерантність не дорівнює підтримці. І так трапилося, що Канада створила для українців спеціальну гостьову візу на три роки з можливістю працювати. Кілька днів тому прийшло підтвердження про мою участь у цій програмі. Зараз я шукаю кошти, щоб купити квитки на літак. Документи всі готові, у Канаді є люди, які хочуть мене прийняти. Але все ж я сподіваюся колись повернутися до рідної країни.
Європа толерантна, але толерантність не дорівнює підтримці
Ким я буду далі? Не знаю. Дуже хочеться вивчитися на перукарку. Але після поранення зір упав. Довго тримати ножиці теж не можу, бо є пошкодження нервової системи. Руки вже не працюють так, як працювали до участі в бойових діях. Довгий час через поранення намагалася добитися групу інвалідності, щоб мати хоч грошову подушку та займатися тим, що подобається. Медико-соціальна експертиза визначила втрату моєї працездатності на 25% та оцінила четверть мого здоров’я у 29 000 гривень одноразово. Також двічі на рік мені виплачують по кілька тисяч гривень. А загалом у майбутньому хочеться займатися чимось творчим, бо мені це найближче.
Георгій
м. Дніпро
За законодавством України, я маю діагноз, який забороняє мені служити, – транссексуалізм
Виїхали ми з Дніпра 24 лютого, до Ужгорода діставалися чотири дні. Відпочивати зупинялись у людей, які були згодні нас прийняти. Перша наша ночівля була в селі на Кіровоградщині. Ми приїхали туди, коли вже було темно, зупинилися біля церкви. Оля (Оля Полякова – засновниця Gender Sream – ред.) запропонували звернутись у храм. Ми знайшли номер священника, який виявився дуже чуйним, прийшов і показав, де можемо оселитися. Для нас, а їхали ми вчотирьох, виділили цілу кімнату.
Нам дуже щастило з людьми, у яких ми зупинялися на ночівлі. Це були знайомі знайомих. Зараз навіть не простежу зв’язок, як ми їх знаходили. Одна родина, у якої ми відпочивали, спитала: «Уявіть, а якби ми їхали на схід, ви б теж нас прихистили?» Чого б ні? В іншій родині ми завітали просто на день народження дитини, нас за стіл запросили абсолютно незнайомі люди!
Трохи неприємна ситуація сталася в іншому селі. Коли приїхали, пішли до сільської адміністрації, щоб зареєструватися як переселенці. Але там стикнулись із дивним ставленням. Староста вела себе так, начебто їй неприємно з нами спілкуватися. Коли наша дівчина попросилась у вбиральню, її прохання просто проігнорували. Наступного дня перед поїздкою далі ми зайшли попрощатися, на що староста сказала: «А ви й досі тут?»
За поведінку старости потім вибачалася дівчина, яка позвала нас у це село: «Ви ж знаєте, що на Закарпатті люди такі консервативні. Ми ставимося до ЛГБТ-спільноти добре, але є ось такі старші люди». Як з’ясувалося, староста побачила наші сторінки у фейсбуці та зрозуміла, що ми з ЛГБТКІ+.
Після закінчення нашої чотириденної поїздки я думав, що залишуся в Ужгороді. Але там пробув пів дня. Бо вирішили, що хтось має їхати за кордон і допомагати звідти. Закарпатський шелтер уже був переповнений, а незабаром туди мали приїхати активісти з Києва (столицю тоді сильно обстрілювали). Мене як першопрохідця разом і іншою дівчиною відправили на прикордонний пункт.
Коли підійшов, прикордонник сказав: «Даю 80%, що тебе не пропустять». Я почав діставати папери з лікарськими діагнозами, але мені сказали забрати їх, бо не розбираються в медичних довідках, а їм необхідні військові документи. Я показав тимчасове посвідчення військовозобов’язаного, де написано, що я знятий з обліку. За законодавством України, я маю діагноз, який забороняє мені служити, – транссексуалізм.
Мені здається, вони до кінця так не зрозуміли, що я трансгендер, тому що в довідці це написано не було, а я давно маю чоловічі документи. Так мене в метушні й пропустили. Пізніше розповіли, що наступним Т-персонам для того, щоб виїхати за кордон, довелося вже проходити через військкомат. Тож мені пощастило.
Здається, прикодонники до кінця так не зрозуміли, що я трансгендер, тому що в довідці це написано не було, а я давно маю чоловічі документи
У Словаччині ми з подругою зрозуміли, що нам слід якнайшвидше шукати гуманітарку та житло. Ми зупинилися на ночівлю в готелі, а наступного дня почали шукати зв’язки з іншими ЛГБТ-організаціями та місцевою владою.
Нам дозволили створити шелтер у приватному дитячому садочку. Із побоюванням директорці закладу зізнався, що ми з ЛГБТ-спільноти. Вона відповіла: «Окей». У дитячий садок поселити ЛГБТ… Уявляєте, який скандал був би в Україні?
У перші дні ми з подругою займалися логістикою за кордоном, розподіляли гуманітарку, щось залишали в Кошице для переселенців, інше відправляли в Україну. До нас почали приїжджати люди та заселятися. Нині притулок, який ми створили в Кошице, є транзитним. Там люди зупиняються на кілька ночей, щоб потім поїхати далі в Європу.
Узагалі-то я думав, що пішов з активізму. Вважав, що з нового 2022 року почав нове життя. Наприкінці січня звільнився з каналу, бо втомився від журналістики. Став на біржу зайнятості та почав вивчати мови програмування. Але потім все вирішилося без мене. Ніхто не питав, що я собі там запланував на цей рік.
Зараз ми займаємося питаннями біженців, але коли закінчиться війна, готовий налагоджувати зв’язок між закордонними ЛГБТ-спільнотами
Зараз я в Словаччині. Отримав документ, який дозволяє тут жити, працювати, звертатися за медичною допомогою. Часто не вистачає часу відпочити, але підтримує те, що ми робимо добру справу. Займаюся допомогою Gender Stream, наприклад, із пошуком препаратів. Для Т-чоловіків потрібен тестостерон, знайти його аналог тут не так і важко. Хоча є свої нюанси. Щоб отримати рецепт, слід поїхати в центр для переселенців, де випишуть папірець на певний термін. В аптеці рецепт забирають і видають препарат. Тобто за іншою пачкою доведеться їхати ще раз.
Для Т-жінок необхідно більше препаратів, ніж Т-чоловікам. Активістка з Франції зібрала гуманітарку з ліками, але серед них немає ін’єкційного естрадіолу, який вживають наші дівчата. Його не виробляють у Європі, тому ми зараз намагаємося вирішити це питання. Комунікуємо з активістами із різних країн, які зможуть допомогти.
Зараз ми займаємося питаннями біженців, але коли закінчиться війна, готовий налагоджувати зв’язок між закордонними ЛГБТ-спільнотами. Звісно, я дуже сумую за Україною й хочу повернутись і подбати про своїх батьків, які нині залишаються в Запоріжжі. Україна – дім, я відчуваю велику спорідненість із нею. Хочу, щоб наша держава була й у НАТО, і в ЄС. І я готовий щось для цього робити.
Єва
м. Київ
Мене не хотіли пропускати до військкомату, бо дівчатам усередину не можна
Найстрашніший момент, коли ти з вікна своєї квартири бачиш вибух. Життя проноситься перед очима, а ти готуєшся зустріти смерть. Це потім я вже розібралася, що спрацювало ППО, хоча в той момент було лячно. Перші два тижні не знала, що в нас під будинком обладнане сховище. Коли обстріли стали інтенсивніші, почала питати, чи є в нас, де ховатися? Дізналася про підвал. Спускалася туди під час кожної тривоги: деякі люди спали, а я просто сиділа.
Дуже хотіла встигнути евакуюватися до початку війни. У мене хлопець живе в Ізраїлі. Ми непокоїлися, що почнуться бойові дії, а я не зможу виїхати. Так і сталося. Я шукала хоч якийсь спосіб вибратися зі столиці, але попадалися лише нелегальні варіанти. Опинилась у кутку, з якого сама не могла вийти.
Моя подруга, яка на той момент була в Берліні, розповіла про Gender Stream і поділилася контактами активістів. У громадській організації мені допомогли інформаційно та фінансово, поселили в шелтер і довезли до кордону.
За два місяці війни завдяки ГО я виїхала з Києва. Мені пощастило: у купе я була з двома літніми жінками та хлопцем. У нас були зашторені всі вікна, просили їх не відкривати, навіть трішечки. В один момент вагон у мить став червоним. Я зазирнула у шпаринку: за вікном горіли 3 кілометри лісу. Це була найбільша пожежа, яку я колись бачила. Не спала всю ніч, а ті кадри й досі стоять перед очима.
У Закарпаття я приїхала в п’ятницю, а за кордон виїхала вже у вівторок. Хотілося все зробити дуже швидко, тому до військкомату я пішла вже в суботу. В установі мене розвернули та сказали, що за мій виїзд слід вирішувати через Київ.
Удруге я вирушила до військкомату з представницею громадської організації. Так смішно вийшло: мене не хотіли пропускати, бо дівчатам усередину не можна. Довелося показувати документи, що я призовник. Вояка, коли побачив папери, був у шоці. Мене пропустили, але за спиною чула шепіт обговорення.
Комісію у військкоматі я пройшла без проблем, мала всі потрібні документи. Мене зняли з військового обліку та дозволили виїхати з України. На прикордонному пункті була купа людей. Правоохоронці у всіх зібрали документи, потім зачитували прізвища, а люди забирали свої папери. У прикордонника залишився єдиний стіс – мої відомості. Я підходжу й кажу: «Це моє». Він: «Ні, не твоє». Я більше грубим голосом кажу: «Ні, це точно моє». Чоловік думав, що я дівчина, а в руках він тримав чоловічі документи (Єва не встигла змінити свої папери до війни – ред.).
У Братиславі жила в готелі, де дуже гучно закривалися двері. Я підскакувала щоразу. У мене це асоціювалося з падінням снарядів
Спочатку я поїхала до Словаччини, потім – у Берлін, а вже звідти рушила до свого хлопця в Ізраїль. Ще довгий час лякалася звуків. У Братиславі жила в готелі, де дуже гучно закривалися двері. Я підскакувала щоразу. У мене це асоціювалося з падінням снарядів і тим, що слід бігти в укриття. Попри це, покидати Україну було дуже важко: поїхала зі сльозами й істериками. І жодне закордонне місто мені не полюбилося так, як наша столиця.
Узагалі народилася я в Одесі, але жила в невеликому місті неподалік неї. Із чотирьох років розуміла, що я трансперсона. Мене багато хто знав у рідному місті, бо батько – пастор церкви, дідусь – колишній депутат. Коли я почала себе сприймати як трансперсону, мені потрібно було поїхати, тому рушила до Одеси. Я рік навчалася в коледжі, але зрозуміла, що це місто замале для мене, бо зустрічала багатьох знайомих. Тому відправилася до Києва. Мені навіть зараз не вистачає цього столичного двіжу в Ізраїлі. Подобається, коли виходиш на вулицю, там кипить життя, багато людей гуляє, але вони про тебе зовсім нічого не знають.
Рідні продовжують мене сприймати за хлопця. Бо в них же «народилась сина» – «сина і залишається»
Нині мої батьки залишаються жити в містечку під Одесою. Вони не хочуть їхати з України, кажуть: «Ми на своїй землі. Як зможемо полишити батька та брата?» Я дуже люблю своїх рідних і непокоюся за їхню безпеку. Вони продовжують мене сприймати за хлопця. Бо в них же «народилась сина» – «сина і залишається». Ані батько, ані мама не називають мене Євою. Я просто роблю вигляд, що не чую іншого звертання до себе.
За свою поїздку я зрозуміла, що в Європі набагато легше бути Т-персоною, аніж в Україні. Там до нас толерантніше ставляться. В Ізраїлі теж із цим спокійніше, хоч держава й дуже релігійна. Проте мені пощастило: я не виглядаю як Т-людина. Під час зустрічей мало хто про це здогадується.
Нині я продовжую оплачувати квартиру в Києві. Бо якщо доведеться повертатися, я не зможу жити з батьками. У майбутньому планую ще побути в столиці, бо, як мінімум, слід доробити особисті документи. Нині дистанційно працюю перекладачем, але своє життя пов’язую з більш творчими сферами. Я малюю, співаю, граю на музикальних інструментах, пишу вірші та книги. Далі хотілося б займатися чимось із цього.
Коментарі
Підписатись