Власний досвід«Я проживаю цю війну, як й інші». Психологині про роботу під час війни
«Жахливі історії відбувалися і до війни. Зараз вражає те, наскільки їх більше»
Ми бачимо страшні історії з війни в новинах, рідше нам їх розповідають знайомі. Проте є люди, уся робота яких – це вислуховувати найглибші людські жахіття та допомогти їм розібратися з ними.
Ми поговорили з трьома психотерапевтками про те, як вони проживають війну, що допомагає їм триматися та як змінилося їхнє життя.
Текст: Анастасія Микитенко
У мене було багато причин стати психологинею. Прийшла я в професію, мені здається, як і більшість – щоб пропрацювати свій власний біль. Мені завжди були цікаві люди; друзі та знайомі піджартовували, що мені пора заробляти на тому, як класно вони себе почувають після розмов зі мною. Я почала замислюватись над навчанням, але не наважувалась. Одним із ключових моментів, чому я таки вирішила піти в психотерапію, став Майдан. Я там волонтерила і подумала, що після цих подій дуже багато людей буде з ПТСР, що на багатьох це вплине психічно. А я розуміла, що психологів в Україні не так багато та що було б добре піти вчитися. І от я працюю психотерапевткою вже п’ять років.
І 24 лютого я також була на робочому місці. Війна почалася о 5:00, а о 8:00 в мене вже була сесія. На початку я відчувала, ніби мені не вистачає знань. Досвіду і поготів, бо ми просто не стикалися з повномасштабною війною раніше. І з запитами, які вона з собою принесла і приносить.
Ти можеш працювати з травмами і знаєш в теорії, як використовувати всі інструменти, але сподіваєшся, що тобі це ніколи не знадобиться. Пам’ятаю, на початку повномасштабної війни всі репостили та цитували книжку Віктора Франкла, психотерапевта в концтаборі. Я згадала, що також читала її колись давно, подумала, що книжка хороша, і він молодець, що вижив, але як добре, що нам такого ніколи не доведеться переживати. Ну от, власне.
Отож, я була трохи розгублена – як працювати, що робити з потоком клієнтів, було відчуття паніки, що я не витримаю. На щастя, почали організовувати багато груп для навчання та підтримки психологів, я почала навчатися в Ізраїльському інституті, де окремо говорять про роботу з клієнтами під час воєнних дій. Окрім того, в мене є мій супервізор і мій терапевт, від яких я також отримую багато підтримки.
Ти можеш бути травмотерапевтом і знати в теорії, як усе використовувати, але сподіваєшся, що ніколи тобі це не знадобиться.
З’явилося доволі багато нових клієнтів, а частина клієнтів, які була раніше, обірвали терапію, бо не можуть забезпечити собі зв’язок і приватність. Помітила, що є і великий запит на терапевтичні групи та лекції. Попри те, що зараз дуже багато інформації про психічне здоров’я під час війни, деяким людям потрібно, щоб їм подали структуровану інформацію в межах однієї лекції. А в терапевтичні групи приходять, тому що хочуть відчути єдність, що вони не самі відчувають те, що вони відчувають.
Також я два місяці курувала волонтерський проєкт про саморегулювання та розуміння себе та своїх емоцій. Люди, яким це було потрібно, уже навчилися, тому проєкт закрили. Та я продовжую надавати декілька безоплатних сесій щомісяця. Я роблю це, тому що можу. Зараз важливо робити те, що ти вмієш найкраще – у цьому велика опора і це дозволяє не завалюватись у почуття провини за те, що робиш «недостатньо». Я не логістка, не вмію домовлятися з людьми через телефон, не вмію збирати гроші. Найкраще в мене виходить бути психотерапевткою, тому це був мій очевидний вибір, коли йшлося про волонтерство.
Працюючи з клієнтом, терапевт працює собою: ти співпереживаєш, торкаєшся болю. І хоча нас і вчать не нести цей біль і клієнтські історії у своє життя, відокремлювати їх і не жити ними, інколи буває важко. Я ж проживаю цю війну також, я її відчуваю.
Є така амбітна ціль, що ти хочеш допомогти всьому світу, але потім ти попускаєшся та починаєш дійсно слідкувати за собою.
На початку мені було дуже самотньо. Так вийшло, що я була за кордоном, поїхала у відпустку. Через це в мене не було досвіду із сиренами, сховищами та евакуаційними потягами. Відчувалося, ніби що далі ти від епіцентру подій, то менше в тебе запитують, як у тебе справи. Люди, які пересуваються країною або сидять у бомбосховищах, не будуть цікавитися твоїм днем, якщо ти у відносній чи повній безпеці. У людей зміщається фокус і трапляється, що він не на тобі, і це може бути боляче і неприємно. Так багато самотності я не відчувала ніколи в житті, і мені як екстравертці з таким упоратися важко.
Пізніше мене накрила невизначеність. Я звикла все планувати, а зараз горизонт планування сильно скоротився. Чіткіше стало зрозумілим те, чого насправді мені хочеться, але витримувати невизначеність я все ще вчуся. Стало важче й не вигорати на роботі. У мене є правило, що мої клієнти – це не єдині люди, з якими я за день спілкуюся. А раптом доступу до всього важливого не стало – на початку я не могла зустрічатися з близькими та займатися улюбленими справами, деякі з них досі не повернулися. Наприклад, до війни я черпала ресурс, ходячи щотижня танцювати з подругою, а тепер це неможливо.
Та у всіх, хто працює з людьми, працює правило, що ти мусиш подбати про себе, а тільки потім допомогти іншим. Є така амбітна ціль, що ти хочеш допомогти всьому світу, але потім ти попускаєшся та починаєш дійсно слідкувати за собою. Я завчасно помічаю признаки вигорання – я стаю роздратована та цинічна, у мене стає менше сил або я менше сплю. Тоді потрібно брати паузу, починати шукати нові ресурси і відновлюватися, щоб залишатися працездатною. Я, наприклад, почала більше ходити на природі, пересаджувала квіти, ходила гладити коней. А ще почала багато готувати, особливо, коли це складні страви з багатьма інгредієнтами, які займають багато часу для приготування. Так у мене з’явилася звичка готувати «тривожний борщ».
Ну і ще перестала відкладати на потім навіть найменші речі і дала собі більшу свободу бути собою. Бо відкладати більше нікуди, а свобода – найбільша цінність.
Євгенія Гогунська
психотерапевтка, волонтерка «ЇЇ Підтримки»
Перший місяць я не могла працювати взагалі.
Я в Запоріжжі, і війна тут дуже поруч. Та якщо подивитися на людей, із якими я не працюю, знайомих або незнайомих, то здається, ніби життя продовжується, і війни за 20 кілометрах немає. Та навіть якщо людина каже, що в неї все нормально, то не кожного разу це так.
Перший місяць я не могла працювати взагалі. У перший тиждень відчувала великий страх, безпомічність, тривогу. Потім зіткнулася з нерозумінням, що робити далі, як узагалі існувати. Мене вистачало лише на підтримання побуту вдома та текстову підтримку клієнтів. Це не консультація, ми просто домовилися, що якщо людям тривожно, то вони можуть мені писати. Я не могла ні читати, ні навчатися, ні робити якісь домашні завдання. Кожна моя супервізія починалася зі стабілізації мене.
Та потроху я налагодила побут і сон, зрозуміла, що можу більше працювати онлайн, а не в офісі. Потім узялася за дихальні вправи, прогресивну м’язову релаксацію та розумний фітнес. Тобто я почала робити те, що завжди радила своїм клієнтам, і це допомогло. У мене інколи були думки, що зі мною щось не так, бо ж інші психологи працюють, а я ні. Та я знала, що якщо зараз мені дуже важко надавати першу психологічну допомогу, то я за цей час накопичу ресурс для того, щоб за три місяці (тобто вже зараз) я могла працювати нормально. Так і відбулося.
Я почала консультувати з початку квітня. Пам’ятаю, як деякі клієнти плакали, коли мене вперше побачили та почули. Когось мій голос повертав до спокійних часів, інші починали почуватися в безпеці, а деякі просто були дуже раді, що я жива та зі мною все в порядку. Зараз такий час, що людські стосунки рятують.
Пам’ятаю, як деякі клієнти плакали, коли мене вперше побачили та почули.
Деякі клієнти не повернулися. Хтось намагається уникати неприємних відчуттів, з якими він неодмінно стикнеться під час терапії, для когось просто психологічне здоров’я перестало бути якимось важливим. Спочатку це мене засмучувало, але таке відбувається з багатьма моїми колегами, і це нормально. Незмінним залишається попит на просвітницьку діяльність, на техніки самодопомоги та самозаспокоєння.
Новий досвід – консультування під час авіатривог. Раніше неможливо було уявити собі онлайн-консультацію з підлоги ванної кімнати: клієнт звикає до того, що терапевт – нейтральний, з однотонною стіною за собою, наприклад. А тут неочікувано виявляється, що в терапевта рожеві стіни у ванній. Для клієнта це несподіванка. Проте зараз важливіше вислухати людину, аніж зважати на якісь етичні норми. Це також приносить нові емоції в терапевтичний контакт і сприяє більш продуктивній роботі в різних площинах. Якщо порівняти клієнта зі склянкою на кораблі, і вода у склянці з його емоціями, то що більше емоцій, то сильніше вони виплескуються у шторм.
Я пишаюся ними, бо більшість із клієнтів мають психічні розлади або розлади особистості, але вони справляються. Продовжують жити та працювати.
Відповідно, загроза авіаудару – це шторм. Тож виходить тривога, страхи, і з цим можна потім працювати. Це також стресова ситуація, під час якої важко стримувати емоції, тому це також може допомогти з клієнтами, яким висловлювати свої почуття важко.
На початку війни були запити на стабілізацію, на повернення в тут і тепер. Ми працювали з тривогою, коли людина заходить до магазину та бачить порожні полиці, або коли хтось виїхав на захід, а родичі не виїхали. Ніхто не каже, що мені погано, тому що війна, але поступово ми приходимо до більш глибокого розуміння того, що відбувається. От зараз ми перейшли з консультування до терапії. Люди емоційно регресують під час війни, починають діяти та відчувати, як підлітки або як діти. Може бути тваринний страх, невимовна туга, плач, який не зупинити. І це нормально під час війни, і за допомогою терапії люди виходять із цієї емоційної регресії до своїх звичних ролей, до позиції дорослого.
І мої клієнти та їхній прогрес мене дуже надихають. Я пишаюся ними, бо більшість із клієнтів мають психічні розлади або розлади особистості, але вони справляються. Продовжують жити та працювати, підтримують своїх родичів, навчаються та вступають до університетів у Європі, виховують дітей і стають кращими батьками, вибудовують особистісні межі. Правда, це неймовірно!
Анна Шийчук
психотерапевтка, авторка подкасту Хтознаяк
Ми створюємо безпечний простір для клієнта, а зараз ми його не можемо гарантувати із зовнішніх причин.
Після початку повномасштабної війни я відразу закрила свою практику як терапію в її звичному вигляді. Натомість почала займатися винятково кризовим консультуванням, переписувалася та зідзвонювалася з клієнтами безоплатно. Деякі люди виїжджали з-під обстрілів, хтось переїжджав, інші залишалися та волонтерили, – різні були досвіди, але з усіма я намагалася тримати зв’язок. Я вважаю, що правильно тоді зробила, бо це була моя відповідальність перед клієнтами – бути з ними на зв’язку й осмислювати разом із ними, що відбувається.
Зараз усі стабілізувалися та приходять за потребою, тож повертаюся до практики. Та психотерапія однаково змінюється. Чому вона стає цілюща? Ми створюємо безпечний простір для клієнта, а зараз ми його не можемо гарантувати із зовнішніх причин.
До того ж ми перебуваємо у хронічному стресі, тож обговорювати глибинні питання про несвідомі настанови або доусвідомлювати всі почуття, які є, узагалі шкідливо, на мою думку. Психіка захищається та щось недобачає, таке зниження чутливості є корисним.
Водночас життя триває та життєві клопоти продовжуються – люди одружуються, розлучаються, сваряться, миряться, народжують дітей, намагаються впоратися з віковими кризами дітей, люди помирають не лише від війни. Ці проблеми лишилися, і вони також потребують обговорення. Вони дають надію, що життя триває, і є можливість говорити не лише про війну.
Я знала, що жорстокість є у повсякденні, просто суспільство не знало.
Війна додала нам дуже багато роботи про осмислення горя, бо втрат дуже багато. Жахливі історії відбувалися і до війни. Люди приходили до нас зі своїм болем і до цього, тому я знала, що жорстокість є у повсякденні, просто суспільство не знало. Зараз мене вражає тільки те, наскільки цих історій більше.
Вона також дала роботи з адаптації, бо після 24 лютого життя поділилося на до та після. Навіть якщо людина на безпечній території та нікуди не переїхала і здається, що життя не змінилося, це не так: додалося постійне очікування небезпеки, нові рутини, інше планування майбутнього. Просто в когось це дуже видно, а в когось ці зміни неочевидні, та їх у будь-якому разі треба осмислювати.
Як я працюю з таким потоком і не вигораю? У мене є маніакальна частина та немає маленьких дітей.
Я також долучилася до організації «Право на захист», яка допомагає подолати наслідки війни. Вони працювали з внутрішньо переміщеними особами та біженцямиз 2014 року, а зараз розширили штат і свою цільову аудиторію. Я працюю в напрямі психічного здоров’я та психологічної підтримки – це кризове консультування онлайн і в шелтерах, онлайн-групи для батьків, які виховують дітей під час війниа також просвітницька діяльність про те, як проживати війну та як зрозуміти себе. Я вважаю, що якщо люди будуть стресообізнані, то вони краще даватимуть собі раду. Іноді достатньо просто знати, що з тобою відбувається.
Як я працюю з таким потоком і не вигораю? У мене є маніакальна частина та немає маленьких дітей. А якщо серйозно, то в мене йде постійна супервізія в багатьох місцях. Якщо я відчуваю себе не дуже, то можу взяти вихідний на цілий день, я доволі часто так роблю. На цілий день мене не вистачає, звісно, але буває, що зранку я думаю, що це кінець, треба лягти й усе. Здається, що такий стан триматиметься вічність, і треба дуже багато часу, щоб відновитися. Проте якщо вимкнути телефон і лягти, а потім піти погуляти та попити каву, то виявляється, що все це швидко проходить. Іноді я також відмовляюся від деяких тем, бо після них мені треба дуже довго відновлюватися. Якщо я візьмуся за них через силу, то це буде шкідливо і для мене, і для клієнта.
А ще в мене є команда, на яку я можу покластися, і мій чоловік, який каже, що пишається мною. Частково я зцілююся через роботу – коли ми обговорюємо з людьми, що відбувається та як вони почуваються, то доусвідомлюю й те, що проживаю сама. Психолог така сама людина, як й інші громадяни України, і я відчуваю страх, злість, суперечності, радість і натхнення. Просто трохи краще вмію описувати та розуміти свої почуття.
Коментарі
Підписатись