Власний досвід«Багато людей просто зникло». Я виїхала з Чорнобаївки

Початок війни: 5 ракетних ударів

Я народилася в Чорнобаївці, там жила і, сподіваюсь, буду жити після війни.

24 лютого о 5:00 ранку росіяни завдали 5 ракетних ударів по аеропорту «Херсон», знищили склад паливно-мастильних матеріалів. Ми прокинулися від вибухів, бо мешкаємо в центрі селища. Я відразу побігла на двір, дивитися, що сталося, фотографувала для історії. Ми зрозуміли, що це – війна. Стежили за новинами, вмить на нас посипалося дуже багато інформації. Було страшно споглядати, як росіяни закріплюються на нашій землі. Я зібрала в сумку якісь медикаменти, джгути, бинти, усе, що мала вдома, і прихопила свої фотографії.

Перший день війни був дуже незрозумілим і стресовим для всіх: люди згрібали продукти з полиць магазинів, а працівники просто не встигали викладати їжу на полиці. Аналогічно було в аптеках і на заправках. Усюди величезні черги, дехто виїжджав у Херсон, щоби купити бензин та обміняти валюту. 27 лютого ворожі війська вже окупували Чорнобаївку. Виїжджати через Снігурівку (Миколаївська область) чи Кривий Ріг було страшно, ті шляхи обстрілювали, це здавалося російською рулеткою. Мої знайомі підірвалися на міні.

Окрім того, я вчуся на журналістку, мені було цікаво суто з професійної точки зору лишитися в окупації та переказати свій досвід.

Я думала, коли нас будуть обстрілювати?

Ще 24 лютого ми чули канонади, бої у Великих Копанях і за Антонівський міст (Херсонський автомобільний міст через Дніпро, що з’єднує Херсон із лівобережжям, зокрема з Олешками та Голою Пристанню – ред.). Того ж дня ми зібрали свої речі та приїхали до бабусі з дідусем. Вони живуть далі від аеропорту, ніж ми. Уночі 25-го росіяни атакували його. Я побачила зоряво в небі, почула вибух і пішла з родиною до сусідського підвалу, де ховалися ще кілька родин. Усього нас було 17 осіб із малими дітьми, ми спали вчотирьох на одному ліжку, у чоботах і куртках. Я несла варту до 8:00 ранку, спостерігала, дивилася в небо, бачила сигнальні ракети, і все думала, коли нас будуть обстрілювати?

26 лютого нас було п’ятеро в підвалі, тим сім’ям вдалося виїхати. У нас стріляли градами приблизно о 12:00 дня, тоді вперше звучала сирена і, до речі, востаннє. Потім ми вже орієнтувалися за вибухами, навіть за реакціями птахів і домашніх тварин. Ми заскочили в підвал, і почався обстріл. Встали в коло, узялися за руки та почали молитися. І ще довгий час ми повторювали цей «ритуал» під час небезпеки.

Ми тут надовго

27 лютого російські війська були й у полях, і на об’їзній дорозі, там де в нас АЗС. Я зрозуміла, що треба окопати місце підвалу на випадок пожежі. Насипати пісок, цеглу й обладнати спальні місця. 13 березня Чорнобаївку знову обстріляли з градів, і я зробила висновок, що ми тут надовго. Ми спали на дошках, зробили собі імпровізовані ліжка, наносили туди теплих речей, приєднали світло з хати. Я усвідомлювала, що ми маємо це зробити, бо довго будемо сидіти в підвалі, і нас іще будуть обстрілювати. Так і сталося.

Коли слухаєш довготривалі вибухи, не розумієш, де це відбувається. Здавалося, що зараз прилетить по тобі. Уже потім ми читали новини та розуміли ситуацію, спостерігали за ходом війни. Наприклад, якщо це бік аеропорту, то, значить, б’ють точково байрактарами, і для місцевих мешканців немає ніякої загрози. Ми довіряємо українським військовим і розуміємо, що вони дбають про те, щоб не було жертв серед місцевих. Якби не провокації з боку російської федерації, ми б узагалі в підвалах не ночували. Натомість за три місяці війни ми спали вдома лише 11 днів, як і більшість мешканців селища. Не пам’ятаю такого, щоб усі розслабилися. Відчували постійний страх.

Відкат у СРСР

На початку війни було складно з продуктами. Росіяни заблокували виїзд до міста, тож ми залишилися з тим, що маємо на складах. Не було ніяких сумішей чи молока для дітей, їх годували овочевим пюре. Не мали й підгузок, із малечею в підвалах дуже складно, холодно.

Пізніше нас уже почали випускати з Чорнобаївки. Місцеві продавці завозили необхідні продукти. Бувало так, що видавали десяток яєць на сім’ю, а потім ціни сягали 60–90 гривень за лоток. Відчувався дефіцит усього: одній людині дозволяли брати буханку хліба та коробку сірників. Щоб заспокоїти дітей після обстрілів, доводилося палити цукор у ложці над газовою плитою та готувати так льодяники. Це ніби відкат у СРСР. Ми знову повернулися до того, що чергу потрібно займати о 5:00 ранку, хоча магазин відкривається о 9:00. Працював тільки один із 30. Інші окупанти розграбували, особливо понівечили АТБ. Напередодні голова сільради з помічниками приїхали забрати хоч щось із супермаркету та встигли завантажити в машину мізерну частину продуктів. Однак підійшли росіяни та наставили на них автомати. Чоловіки мусили рятуватися самі, не говорячи вже за їжу.

За деякий час Херсон перетворився на осередок стихійної торгівлі, там можна було знайти буквально все. Люди почали їздити до міста та могли купити собі продукти.

1 травня перебили лінію магістрального оптоволоконного зв’язку, тому в деяких не було інтернету. Уже 2 травня «Скайнет» приєднався до провайдера «Міранда-медіа», який створив ростєлєком, і люди користувалися інтернетом через VPN. Перше, що я зробила, коли отримала доступ до мережі, це завантажила VPN, бо знала, що мене можуть ідентифікувати, декодувати листування в месенджерах, мої пошукові запити, місцеперебування. І вже 30 травня знову росіяни відключили зв’язок у Херсонській області. Пройшов рівно місяць від першого разу, що був нібито репетицією перед реалізацією плану. Через гучномовці почали передавати російську пропаганду.

Зараз я не можу зв’язатися зі своїми близькими та друзями, що лишилися в Чорнобаївці та не мають російських сімкарт. Тільки нещодавно в них з’явився інтернет, дізналася, що вони живі, і в них все добре. Це найважливіше.

Я б така, що залишилася до останнього, якби не моя родина. Я була досить медійною і я розуміла, що за мною прийдуть. Рано чи пізно це станеться. І якщо будуть шантажувати, то я цього не витримаю. Окрім цього, почалися касетні обстріли, гинули мої сусіди, люди, яких я знала особисто. Я побоялася за свою сім’ю. І усвідомила, що ми маємо виїжджати.

У Криму я не бачила жодної машини з українськими номерами. На звичайних автомобілях мирних мешканців, які взагалі не мають стосунку до війни, намальовані букви Z. Тобто я роблю висновок, що вони підтримують усі ці звірства. Нас тримали 8 годин у Сімферополі, бо ми чекали людей із допитів. Далі наш шлях пролягав через росію. Завдяки тому, що ми пересіли на автобуси з їхніми номерами, то не було якихось проблем. Плюсом стало те, що ми прямували автобаном і проїхали майже непоміченими. Уся дорога зайняла 4 дні.

4 години ми стояли на кордоні в псковській області. Там у нас теж забирали паспорти та тримали на вулиці. Стояв поліграф, але мене так не перевіряли. Можливо, з огляду на те, що в мене в паспорті є польські візи та прямую я до університету на навчання.

Перетин кордону

Ми проїхали багато кілометрів, аж до литовського кордону, і вже звідти вирушили до Польщі. Коли я перетнула кордон із Литвою, була щаслива, що покинула територію росії. По-перше, перебувати там було огидно. По-друге, я розуміла, що всі ті люди винні у смертях українців. Неможливо почуватися в безпеці поруч із ними.

Я вже в Польщі та намагаюся адаптуватися, хоча мені дуже складно. Тут літають гелікоптери, я щоразу згадую, як це було в Чорнобаївці. Вони літали над хатами, і ми знали, що буде наступна серія обстрілів. У мене є страх від своєї діяльності. Наприклад, коли виходить якась стаття або я щось транслюю в соцмережах, то я все-таки зважаю на те, що в мене там лишилися друзі. Водночас розумію, що немає в цьому нічого такого, до них не мають прийти. Сподіваюся, росіяни не дізнаються, з ким я пов’язана.

Відчуваю великий сум і дуже хочу додому. Коли слухаю українські пісні, особливо «Додому» KALUSH і Skofka, навертаються сльози на очі, я переглядаю старі фотографії, читаю звістки про Чорнобаївку. За відчуттями, мало що змінилося. Що там я читала новини та переживала за наших захисників, що тут я роблю те ж саме. Просто в Польщі я маю більше можливостей донатити та допомагати з волонтерами нашим бійцям. Тут у мене розв’язані руки, щоб не тільки переживати, а ще й діяти.

Але тоді в мене з’явився інший страх. Це страх, коли до тебе можуть прийти. Окупанти вільно себе відчували в Чорнобаївці, ходили по домівках, перекидали через паркан драбину та заходили, обшукували, могли забрати місцевих мешканців, перевіряли телефони, комп’ютери. Було страшно від того, що ми беззахисні, як малі комашки, яких можна розчавити. Коли відчувалася небезпека ми розуміли, що треба бігти, лягати на підлогу, закривати руками голову з відкритим ротом. Рахували хвилини, знаючи, що маємо 5–7 хвилин на те, щоб перебігти. Уже згодом люди якось адаптувалися до війни. Але адаптуватися можна, а от звикнути – ніколи.