Власний досвід«Терміново потрібна моя група крові». Це жінки, які робили донації під час війни

До війни я не була доноркою, узагалі боялася цього, не знала, як відреагую на маніпуляцію. Якось здавала кров із вени, у мене відразу закрутилася голова. Та наважилася на донацію легко і безсумнівно, коли побачила, що донор моєї групи крові потрібен терміново. Якраз тоді я заїжджала до Києва на кілька днів і пішла у військовий госпіталь.

Людей прийшло небагато, у лікарні була дружня атмосфера, пам’ятаю, там стояв стіл із солодощами, медсестри наливали чай. До мене взагалі ставилися, як до маленької, бо здавала перший раз і запитувала, чи я не помру (усміхається). Під час переливання крові зі мною говорили, щоб я не втратила свідомість. Мабуть, на моєму обличчі було написано, що мені страшно, тому всі намагалися підтримати словом. Та все пройшло чудово. Після донації я почувалася нормально, у мене не закрутилася голова. Хоча з боку мала втомлений вигляд, як сказав мені хлопець: «Ти просто випливла з лікарні». Пізніше я відчула слабкість, було важко функціонувати.

Наважилася на донацію легко і безсумнівно, коли побачила, що донор моєї групи крові потрібен терміново

Я донорка вже понад 5 років. Через кілька днів після повернення з окупації на Чернігівщині я сходила в центр донації та здала кров. Це був мій внесок і допомога країні в стані війни. Адже в окупації, на жаль, я не мала змоги перераховувати гроші чи займатися волонтерством.

Ця донація була достатньо важкою для мене, але якщо говорити про моральний стан, то я відчувала піднесення, що зробила добру справу. Коли здавала кров, у лікарні було ще три людини. Я запитувала, чому немає охочих, і мені пояснили, що активність здання впала. Якщо в лютому та березні були черги, то у квітні людей приходило мало.

Через кілька днів після повернення з окупації на Чернігівщині я сходила в центр донації та здала кров

Я вважаю, що робити донації крові важливо не тільки під час війни. Тому що кров і її компоненти потрібні багатьом людям для підтримки життя. Для мене ця справа стала звичною і необхідною, як сходити на роботу чи сплатити за проїзд. З мого оточення людей 15 почали регулярно здавати кров.

Знаю, що дехто боїться голок чи вигляду крові, тому першого разу можна просто прийти в центр, ознайомитися. У Чернігові, дуже добрі медсестри, що турбуються про донорів і з радістю розкажуть усе про процедуру. Наступного разу ви підготуєтеся фізично і морально налаштуєтеся. Окрім цього, не завжди здання крові походить легко, до цього також варто бути готовим. Я розумію, для чого це роблю, тому побічні ефекти я сприймаю, неначе «так треба».

Перший раз я здавала кров у лютому. Тоді мій друг запросив мене долучитися до донації, яку організувала волонтерська ініціатива. Після початку війни я активно волонтерила і не мала часу здати кров повторно, однак коли в мене з’явився вихідний день, знову пішла. Це було вмотивовано і необхідністю крові під час війни, а також тим, що в той день я правильно харчувалася та мала час це зробити.

Того дня я здавала кров не для конкретної людини, але для військових, у волонтерській організації казали, що багато поранених її потребують. Було багато людей, але оскільки ми прийшли рано, то не потрапили в чергу. Декому казали, що їхня група крові не потрібна, її вдосталь. Я здивувалася, тому що відмовили й моєму другу з 4 групою, що доволі рідкісна.

Обидві мої донації пройшли досить добре, трошки відчувалася втома і все. Я розповідала своєму оточенню про те, що здаю кров, і кілька друзів після цього писали, що хотіли б також долучитися або вже зробили це. Загалом серед моїх знайомих багато донорів.

Я здавала кров для військових, у волонтерській організації казали, що багато поранених її потребують

У своїх соцмережах я поширювала інформацію про донорські акції, кликала друзів, дехто приходив і здавав, інші цікавилися і ставили запитання.Тим, хто йде вперше, раджу не хвилюватися. Особисто я дуже боюся моменту, коли голка входить у шкіру, але все буде добре. Головне правильно харчуватися, після донації поїсти щось солодке та випити чаю. Також буде добре, якщо ви поспите і до, і після маніпуляції. Ви можете і не відчувати втоми, однак ваш організм, навпаки, дещо виснажений. Щоб прийти в себе, потрібен відпочинок.

Багатьом здається, що ставати донором не так важливо, адже є банки крові, до лікарні точно хтось прийде з моєю групою крові. Але важливо не забувати, що навіть маленька дія робить великий внесок. Ми можемо не помітити результату, це навіть не займе багато часу, та комусь це може врятувати життя. Людина може потребувати крові, і використають саме вашу.

Деякий час із чоловіком ми допомагали київському фонду «Краб», який бореться з онкологією в дітей, і вже тоді зіткнулися з тим, що кров потрібна. Потім, коли приїхала до Львова, чула оголошення по радіо із закликом робити донації. Я дослідила це питання і зрозуміла, що резерви крові зменшуються. Велика кількість донорів була серед військових, які зараз захищають нас, тому треба долучатися й іншим людям.

Я не була доноркою до війни, але зрозуміла, позаяк веду здоровий спосіб життя і фізично міцна, то чому б не поділитися кров’ю з тими, кому це дійсно потрібно. Знайшла інформацію в інтернеті та зателефонувала у Львівський обласний центр крові, де мені додатково розповіли, як підготуватися. Сама атмосфера в центрі були дуже приємною, про кожного донора дуже піклувалися. Коли я приїхала, почалася повітряна тривога, тому чекала деякий час в укритті.

Велика кількість донорів була серед військових, які зараз захищають нас, тому треба долучатися й іншим людям

Коли я повернулася додому після процедури, сказала своїм близьким, що це можна робити хоча б заради їжі (усміхається) Спочатку тебе годують печивом із чаєм, а після здання крові дають талончик на обід. Однак потім я поїхала на роботу і, мабуть, цього не варто робити. Часом крутилася голова, треба було дозволити відпочити.

На рішення про донорство моє оточення відреагувало двояко. Близьке коло радянського «загартування» поставилося до мого рішення скептично, на що я коротко відповіла: «Моє тіло – моє діло». А мої однолітки ніби починали виправдовуватися, чому вони не здають кров. Це мене здивувало, тому що я не запитувала причин і не повчала їх.

До війни ми із сестрою регулярно були донорами плазми. Уперше цільну кров ми здавали 24 лютого, попередньо спланувавши цю дату. Ми знали, що вона буде потрібна. Зранку ми не сприйняли серйозно, що почалася саме повномасштабна війна, вирішили все-таки їхати. О 9:00 ранку вже були в лікарні, зібралося небагато людей, але всі спокійні, ніхто ще не розумів, що відбувається.

Пізніше ми були в Рівненській області та хотіли повторно здати там, однак нам сказали, що необхідності поки немає. Навіть у батьковій 4 негативній. Зараз ми із сестрою за кордоном, але плануємо донації після повернення.

Донорство в Україні ще не настільки звичне, як у західних країнах. Ми довго жили за кордоном, моя сестра вперше пішла на донацію 16-річною. Здавати кров і плазму важливо, якщо в такий спосіб можна допомогти комусь, то чому ні?

Уперше цільну кров ми здавали 24 лютого, знали, що вона буде потрібна

Ми постійно показуємо в сторіз донорське життя, нас часто запитують про процедуру, центри, підготовку. У людей можуть бути певні побоювання щодо маніпуляції. Я ось не люблю проникнення голки в шкіру, тому щоразу прошу чимось накривати місце збору. Ще одним плюсом є здання аналізів перед процедурою. Коли здаєш плазму, тобі видруковують результати й ти бачиш, що в нормі, а що ні. Тоді вже із запитаннями йдеш до лікаря.

У центрі, де ми здаємо плазму, усе організовано на рівні, тебе ніби заохочують робити це регулярно, показують, що твої дії – це круто. Якщо робити це трендом, ніхто не буде думати, що це страшно.