Власний досвід«Не спринт, а марафон». Я відкрила волонтерський центр і керую юридичною фірмою
«Раніше я тримала бенгальський вогонь, а зараз мені дали «байрактар»
До повномасштабної війни Інга Кординовська керувала юридичною компанією та допомагала українцям розв’язувати нагальні проблеми. 24 лютого вона вирішила не виїздити за кордон, а залишатися в Одесі та використовувати свої компетенції на користь країни. Подзвонила в ТРО, пішла допомагати та побачила, що процес треба менеджерити.
Уже 28 лютого Інга відкрила гуманітарний центр, до якого доєдналися 300 волонтерів. Запитуємо, як усе починалося, чи вдається поєднувати дві справи та мати час для себе. А також цікавимося, які були кризові ситуації в центрі та як він працює зараз.
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Інга Кординовська
адвокатка , голова NGO Urban Advocacy Group, кофаундерка та головна координаторка проєкту Гуманітарний волонтерський центр
Початок війни, перукарня та дзвінок у ТРО
Я розуміла, що повномасштабна війна можлива, усе про це свідчило: вивезення посольств, накопичення військ, новини. Та сам її початок однаково став несподіванкою. Я дуже міцно сплю й мене майже неможливо розбудити. Тому прокинулася, як і планувала, о 7:00 ранку, побачила мільйон пропущених дзвінків від батьків, команди. До речі, тоді був такий світлий сонячний ранок, що не вірилося, що це може співіснувати з війною.
Працівники почали казати, що будуть виїжджати з міста та паралельно подавали клопотання про відкладення судового засідання. Тоді подумала, яка в мене свідома команда [усміхається]. Я ж ходила квартирою та не знала, що робити, схопила валізу, а тоді подумала, що спочатку потрібно поснідати, а потім усе решта. Після години метушні сіла проаналізувати та зрозуміла, що я не хочу нікуди їхати, тому що мої професійні компетенції дуже релевантні до всього, що відбувається. До того ж у мене вже був досвід волонтерства у 2014 році.
Як юристка я звикла жити в постійному стресі, мати справу з проблемами інших і знаходити, на перший погляд, неможливі рішення. Таке масштабне завдання, як-от війна, мені ще ніколи не траплялося, зрозуміла, що це буде найбільший виклик для мене.
О 12:00 я написала перукареві та запитала, чи зможе він мене підстригти й коли. Майстер був шокований, тому що не думав, що ці стрижки взагалі будуть комусь потрібні. А я ж не знала, коли зможу підстригти волосся наступного разу. Опісля я поїхала на базар, купила паливо, дрова, сокири, каністри та воду. Готувалася до будь-якого розвитку подій. Написала в тероборону та домовилася, що приїду до них волонтерити.
Я готувалася до будь-якого розвитку подій. Написала в тероборону та домовилася, що приїду до них волонтерити
«Дівчата, є ідея відкривати волонтерський центр»
25 лютого я вже була на кухні в ТРО. За робочою звичкою без паніки готова розрулювати форс-мажори та допомагати наводити порядки на складах. Довкола був пекельний хаос. Узагалі цей штаб ТРО мав бути секретним, але за день усі знали, куди нести продовольства. У підсумку була гора продуктів, яка тільки накопичувалася, військовим узагалі було не до цього, тож я зрозуміла, що хтось має менеджерити процес.
Я стояла на кухні, розливала борщ ТРО та подумала, що це, звісно, добре, але маючи дві освіти та багато досвіду, я можу робити більше
Отак я стояла на кухні, розливала борщ ТРО та подумала, що це, звісно, добре, але, маючи дві освіти (менеджерську і юридичну) та багато досвіду, я можу робити більше. Коли я приїхала додому, написала подругам, що є ідея відкривати волонтерський центр. Я не знаю, чому жодна з них не сказала: «Боже, Інго, ти колись робила щось подібне?» [сміється] Натомість вони мене дуже підтримали. Довелося їздити під вибухи Одесою, бо решта дівчат працювали дистанційно з дому чи з-за кордону. Моя юридична стресостійкість давала про себе знати. Пізніше я написала подругам, що мені потрібна їхня допомога, щоб зібрати людей, знайти локацію та ресурси працювати.
Вони запитали, де теоретично я хочу відкривати центр, я і сказала, що можна на «Ринку їжі» [Odessa Food Market – ред.] Він ідеально підходить, бо розташований у центрі, його всі знають, там велика територія й, відповідно, можна складати багато товарів. Однак до цього я не знала власників простору, ми домовилися про зустріч і за п’ять хвилин про все домовилися. Уже через кілька місяців після відкриття центру я запитала, чому вони так швидко зголосилися та запитала: «Ви бачили мене вперше в житті, чому ви повірили?» На що мені відказали: «Ну, мабуть, ми дещо вміємо розбиратися в людях».
З подругами ми створили спеціальну форму для волонтерів і на наступний день прийшли аж 300 людей. Це була якась фантастика і єдина проблема, яку ми думали, як розв’язати [усміхається]. Потрібно було знайти для всіх завдання та налагодити процес. До команди доєдналося дуже багато знайомих, з якими я познайомилася у 2014 році під час волонтерства. Це такі приємні зустрічі через роки.
Уже в понеділок, 28 лютого, ми відкрили волонтерський центр. Я подзвонила в ТРО та сказала, що вони можуть перенаправляти допомогу на центр, залишати заявки на нас, а ми вже будемо займатися закупами та доставленнями.
Перший тиждень я ночувала в центрі
У перші дні роботи все було хаотично: купа людей, гори гуманітарної допомоги, містяни все несли та несли, це був жах. А проте нам вдалося впоратися з усім, залучивши багато людей із крутими компетенціями. Перший тиждень я принесла ковдру та майже ночувала на «Ринку», тому що потрібно було організувати роботу волонтерів, розібратися з прийманням товару та видачею замовлень тощо. Це все відбувалося під російське «Візьмемо Україну за 3 дні», і ми просто не розуміли, що буде далі.
Проблемою було те, що хтось із волонтерів, на яких я розраховувала, щоночі ухвалював рішення поїхати за кордон і не приходив уранці. Саме це було найважче – щодня втрачати людей. Водночас намагалася не тільки допомогти ТРО і захисникам, але й дати волонтерам, які залишилися, нові сенси, щоб вони могли зачепитися за щось. Адже попереднє життя та стабільність були втрачені, їхні близькі поїхали з міста чи країни, новини не тішили, відчувалася паніка. Потрібно було знайти, заради чого можна жити. У цьому була одна з великих цілей центру. Наприкінці дня мені писали: «Слухай, дякую, я цілий день не думав про новини, працював, і мене це дуже перемикало». Для багатьох волонтерство стало способом справлятися зі стресом. Одна з моїх подруг організувала терапевтичні групи для підтримки волонтерів, також у нас були курси першої медичної допомоги.
Найбільша допомога йшла від бізнесу. Будь-що ми знаходили за п’ять хвилин: машини, фури, гроші. Треба десять тонн курки? Окей, буде десять тонн курки. Коли через декілька днів до нас приїхали із CNN і Economist, довелося швидко сформувати пресслужбу, комунікаційний відділ і давати пояснення, що ж тут робиться. Те, наскільки всі включалися заради допомоги країні та своїм земляками, вражало. Цей досвід я не забуду ніколи.
Для багатьох волонтерство стало способом справлятися зі стресом
Чесно кажучи, якби не допомога всіх друзів, бізнесу та незнайомців, створити так швидко великий волонтерський центр було б неможливо. Та я щаслива, що така синергія привела до фантастичних результатів. Це тисячі заявок, які були виконані, це сотні тонн відданої гуманітарної допомоги, це підтримка різних верств населення. Спочатку ми закривали переважно потреби військових, а тоді побачили, які звірства чинить російська армія, тож вирішили максимально допомогти цивільним. Почали готувати їжу, забезпечувати їх одягом, необхідними речами.
Спочатку ми закривали переважно потреби військових, а тоді побачили, які звірства чинить російська армія, тож вирішили максимально допомогти цивільним
Про команду й організацію роботи
Ми створили два пункти верифікації на вході, бо дуже переживали, щоб не підкинули якусь вибухівку чи щось типу того. В Одесі були диверсійні групи, відчувалася жахлива небезпека, я не знала, що може статися. У нас була охорона, відділ приймання товару та сортування, відділ медицини, гігієни і їжі. Ми оформлювали замовлення, шукали транспорт і спосіб доставлення, а також почали перевіряти, чи точно все забирає та людина, яка зверталася за допомогою.
Після першого місяця роботи центру майже вся команда оновилася, відсотків 20 людей, які починали з нами, залишилися. З часом потік волонтерів, звісно, зменшився, хтось перейшов в інші ініціативи, хтось відкрив свої проєкти, хтось випускає мерч, як-от моя подруга, що зібрала в такий спосіб кілька мільйонів на допомогу ЗСУ. Дехто був змушений поїхати за кордон, тому що втратив роботу. Ми так зріднилися за цей час, що під час прощання обіймалися та плакали, як із рідними, яких втрачаємо. У підсумку, зараз команда складається з 30–50 людей.
Наприкінці березня ми скооперувалися з міською владою та відкрили чотири центри в різних районах Одеси для допомоги внутрішньо переміщеним особам. Також задля зручності та більшої ефективності розробили CRM-систему для обліку завдяки одному з волонтерів, Петру Обухову, і його команді. За останні два місяці ми видали гумдопомогу понад 30 000 людям.
Довкола багато болю
Найбільше переселенців приїжджає до Одеси з Миколаєва, Харкова, а також із Краматорська, Лисичанська, Сіверськодонецька, Херсонської області, Бердянська тощо.
Я сильний емпат, тому мені важко слухати історії людей, у кожного стільки болю. Усі вони переживають втрату, не розуміють, що робити далі. Я часто приходила додому та ревіла, тому що всередині була якась зашкальна концентрація болю. Мене розривало зсередини. У моменти напруги починала бити посуд, тому що мала якось розрядитися. Коли дивишся новини, коли слухаєш людей, особливо дітей, важко осягнути таку пекельну реальність.
Плануємо інтегрувати переселенців у життя міста
Зараз ми хочемо виходити на новий рівень і повертати людей до нормального життя. Спочатку наша команда працювала як реанімаційна допомога, коли до нас приїжджали люди буквально без нічого. Тепер ми зміщуємо фокус із лише видання гумдопомоги на проєкт «Виручай-кімната», куди можна прийти та дізнатися, як влаштуватися на роботу, який дитячий садочок обрати, де знайти хорошого майстра манікюру, рієлтора, ветеринара чи лікаря. Також працюємо над проєктом «Пісочниця». Це дитяча кімната для дозвілля та навчання малечі, де сьогодні можна лишити доглядати своїх дітей, а завтра самій можна побути в ролі няні та допомогти іншій мамі.
Я вважаю, що ми маємо допомогти переселенцям почуватися своїми в чужому місті, надати певні знання для комфортного перебування тут. Коли я переїхала в Одесу 14 років тому, мені дуже не вистачало такої інформації. Було б добре, щоб вимушені переселенці якомога швидше отримали відчуття дому, яке вони втратили. Адже дім – це місце, де ти знаєш кожен куточок і можеш робити звичні речі, маєш улюблені ритуали. Ми хочемо допомогти їм швидше адаптуватися та соціалізуватися в новому середовищі, організувати комфортний побут. Якщо людина залишатиметься розгубленою, самотньою та не знатиме, що робити та куди звертатися, це лишень іще раз нагадуватиме їй про втрати, які вона пережила.
Окрім того, така допомога зніме навантаження з гуманітарних центрів. Дійсно, все що залишаються люди, які приїжджають без нічого і їм треба ця допомога, але інші, які вже адаптувалися, мають рухатися далі та повертатися до нормального життя
На цей проєкт я отримала грант $20 000, тож планую видавати членам команди зарплату. Для мене це було принципове питання, адже я розумію, що люди не можуть постійно працювати безоплатно, я маю про них подбати. Так, працевлаштувати відразу 50 людей непросто, але ми робимо все від нас можливе, шукаємо гранти. Я зібрала інформацію про компетенції волонтерів, так можу розповідати, чому вони класні, рекомендувати їх.
Кризові ситуації в центрі
Певний час у нас було «на два козаки три гетьмани». Я сміялася, що в нашому волонтерському центрі на один квадратний метр більше людей із дипломом MBA, чим у закладах освіти. Подекуди нам було важко домовлятися, усі звикли до лідерства, але мусили визначати спільні правила роботи.
Як жінка я часто відчувала сексизм. Особливо, коли приходили керівники великих компаній, а це переважно чоловіки, які дивувалися, що головна я. Говорили: «Хто ви, скільки вам років? Покличте того, з ким можна поговорити», і це обов’язково мав бути саме чоловік. І я стою, згадую, як багато працюю та вкладаюся в роботу, а він однаково не забуває нагадати: «Ну ти же дєвочка, Інго».
Коли приходили керівники великих компаній, а це переважно чоловіки, вони дивувалися, що головна я
Ці люди надавали величезну допомогу для нашого центру, але їхні упередження… Мене це зачепило, тож я вирішила, що буду «дєвочкой на максималках». Дістала всі сукні, які були в мене в гардеробі, і щодня в розпалі війни приходила в новій, фарбувала губи. Тоді я усвідомила, що в моїй жіночності – сила, і я можу бути різною.
Кризові ситуації виникали через те, що ми самоорганізація. Тут немає керівника, який буде стояти та контролювати тебе. Для багатьох це був дуже незвичний формат роботи, вони хотіли, щоб хтось їм чітко сказав оце роби, а оце не роби. Наприклад, я бачила, що якесь замовлення досі не видане, бо людина оформила заявку, але не перевірила, чи відправили її. Мене запитували: «А це я маю простежити?! Я ж своє завдання вже зробив» Декому доводилося виходити зі звичного для них ієрархічного режиму. Ми працювали та працюємо на результат, тож це вимагає дорослості та самостійності. Країною ми претендуємо якраз на те, що нам не мають вказувати, як жити. Це реальність росії, а не наша.
Бували різні складні моменти в центрі, коли я вимушено брала відповідальність за чиїсь учинки на себе, але ніколи не б скасовувала цей досвід. Попри все, це дуже сильно мене змінило. Наступного разу, якщо буде страшно, я вже не зможу сказати: «Я не вмію». Часто є таке відчуття, що раніше я керувала бенгальським вогнем, а зараз мені дали «байрактар» або «джавелін» [сміється]. Це внутрішні опори, які додають сил і наснаги робити наступний ривок.
Бували різні складні моменти в центрі, але я ніколи не б скасовувала цей досвід
Стан справ у юридичній компанії
Окрім волонтерського центру, я керую власною юридичною компанією. Тому я маю думати й про свою команду, і наш заробіток. Щоразу, коли наприкінці місяця ми з бухгалтером і підбиваємо підсумки, я сиджу в такому жахливому очікуванні. А потім розумію, ми протрималися, усі отримають зарплату.
Компанія стала юридичним відділом волонтерського центру, і це справді дало нам величезну перевагу. Ще зі старту я розуміла, як влаштовані всі законодавчі процеси, тому ми почали подаватися на гранти, адже було очевидно, що через кілька місяців ресурси українського бізнесу будуть сильно виснажені, щоб готувати всі документи, звітності. Мені часто казали: «Та це неважливо, Інго», а я, навпаки, наполягала, що треба, бо війна закінчиться і треба відзвітувати перед нашим донорами та показати, що ми те все не вкрали [усміхається]. До того ж юридичне розуміння нам дуже допомогло, оскільки наш центр, зокрема, почав займатися доставленням гумдопомоги з-за кордону. Поки всі шукали спосіб, як везти гуманітарку, ми з моєю командою юристів уже розібралися в нових правилах. Це відчутно пришвидшило процес, ми оперативно готували документи. Щоправда, довелося дуже швидко розбиратися ще й у логістиці, але тепер я можу відкрити бізнес, пов’язаний із цим [сміється].
Через юридичну грамотність із нами охочіше працювали бізнеси. Ми дзвонили та пояснювали, що нам треба терміново, але ми маємо всі акти та договори. З нами спілкувалися на іншому рівні, а всі завдання закривалися оперативніше.
Паралельно ми з юристами намагалися заробляти гроші в компанії. На початку війни відверто сказала команді, що не уявляю, як усе має бути, але особисто я зроблю все можливе, щоб ми пройшли складнощі. Ми переорієнтувалися на ходу: частина нашої роботи, як-от консультування з інвестицій, уже була неактуальна. Та щось, навпаки, стало потрібнішим, наприклад, допомога з розмитненням. Перші два місяці ми закривали запити безоплатно.
Побільшало справ, пов’язаних із війною. А ще багато людей на диво почали розлучатися, ця сімейна практика теж підтримала нашу команду фінансово. Ми розв’язували питання організації роботи покинутих бізнесів, адже були ситуації, коли хтось евакуювався, і треба ставити на паузу власну справу. Тримаємося ми також завдяки клієнтам із заходу України та Львова, які досі користуються нашими послугами.
Поки всі шукали спосіб, як везти гуманітарку, ми з моєю командою юристів уже розібралися в нових правилах
У такому потоку завдань я не пам’ятаю, як проминув березень і квітень. Нещодавно я сказала команді, що в цей час була дуже жорстка, хоч це не властиво мені як керівниці. А я стала трошки Мегерою [усміхається]. Та це пішло на користь, тому що колег дуже вибило з колії, усі були розгублені та розфокусовані. Старалася всіх пушити, ставила чіткі дедлайни. Коли все стабілізувалося, я визнала, що була не надто лагідною та пояснила свою мотивацію. Це був свідомий крок, такий підхід спрацював як дефібриляція. Водночас команда, певно, думала, що я «злетіла з котушок».
Також ми були в стресі через те, що наша колега жила в окупаційному Херсоні та працювала дистанційно. Я сильно переживала за неї, часто зникав зв’язок і ми не могли дізнатися, чи все з нею добре. Пізніше нам вдалося її вивезти, і це полегшило життя. Зараз майже вся моя команда в Європі. Вони наче повертаються до того ресурсного стану та виходять на довоєнний рівень продуктивності.
Для мене керувати двома проєктами – великий виклик. Я ніколи не працювала так багато, як зараз. Тримаюся завдяки командам і людям, які дякують за нашу роботу. Мій моральний кодекс не дає мені зачинити центр і спокійно займатися тільки юридичними справами.
Робочий графік: 6,5 днів на тиждень
З початку повномасштабної війни в мене не було жодного дня, щоб я не виконувала робочі завдання. Наразі вихідний – це коли я працюю 5–6 годин на день. Зазвичай це неділя, першу половину дня я спокійно ходжу на базар, повільно гуляю містом, буваю на морі [на незамінованих ділянках], хоч це і заборонено. Але я не можу туди не ходити, бо маю відчувати, що я жива. За цей період я трошки відновлююся, встигаю сповільнитися та нагадати собі, що зі мною та близькими все добре, у мене є робота та дім.
Наразі вихідний – це коли я працюю 5–6 годин на день
Наприкінці квітня в мене була істерика, я зрозуміла, що моя зайнятість не просто спринт, а марафон. І омріяний відпочинок настане нескоро. Тож вирішила вирватися на кілька днів до батьків на дачу, до Львова. Там було так тихо, нічого не стріляло, не вибухало. Я озиралася довкола та подумала, що, по суті, могла б жити в цих умовах з перших днів і ні про що не думати. Мама пропонувала лишитися, але, звісно, я повернулася до Одеси.
За ті дні я вирішила, що час усе переорганізувати настільки, щоб я могла стягувати й роботу в компанії, і в центрі. Почала шукати шляхи, щоб волонтери отримували заробітну плату, будувала бізнес-модель, яка покривала хоча б нашу собівартість, вирішила допомагати переселенцям не тільки за принципом реанімаційної палати [видати гумдопомогу], а повноцінного «одужання» – інтегрувати в життя міста.
Такий ритм життя – великий виклик, але я його прийняла. На щастя, стала собі дозволяти робити улюблені речі. Наприклад, коли я закінчую роботу о 2:00 годині ночі, набираю ванну та на 30 хвилин лягаю з книжкою. У такі моменти думаю, яке життя неймовірно прекрасне.
За час повномасштабної війни я зрозуміла, що можу абсолютно все. Мені здається, для кожної жінки це дуже важливий інсайт
Речі, які надають сил
Треба знайти речі, які тобі морально допомагають. Одна з таких у мене – бальні танці. Коли я була дитиною, батьки не могли оплатити мені заняття, тому я пообіцяла собі, що дорослою знайду на це гроші. Так і сталося [усміхається].
Мені дуже пощастило з партнером і тренером за сумісництвом, він підтримав мою ідею не просто займатися, а отримати чемпіонство на Blackpool Dance Festival, одному з найтоповіших фестивалів із бальних танців. У це було вкладено дуже багато праці. А вже в лютому я сиділа в коридорі, двигтіли шибки від вибухів, було, на перший погляд, не до танців. Проте я подумала, що не можу втратити цю мрію вдруге. Написала своєму партнеру та запропонувала знову тренуватися. Це був такий контраст війни та мирного життя: світла немає, вікна трусяться, бахкає так, що ти молишся за свій дім, а я домовляюся про бальні танці. Однак я відчувала, якщо я не повернуся до занять, то не витягну того жахіття навколо.
Тренувальні зали були зачинені, місто перекрите, усюди блокпости, введена комендантська година, у мене напружений графік. Залишався маленький простір на «Ринку їжі», де ми й танцювали. Ці тренування робили мене щасливішою, дали змогу перемикнутися хоч на секунду від війни та подумати про щось інше. Це була соломинка, за яку я ментально трималася та потрохи думала про те, що моє життя – це не тільки війна. Що в мене є ще щось своє, незмінне.
У березні я написала своїй швачці, яка шила мені конкурсну сукню, із запитанням, чи вона виїхала. На що вона мені відказала: «Уся команда поїхала, а я ні». Подумала, що це знак, і попросила дошити мені бальну сукню. Швачка сказала, що це найдивніше, що можна зробити зараз. Вона не думала, що таке замовлення в часи війни взагалі можливе [сміється]. Тільки зараз я розумію фразу Ремарка з книжки «Життя в позику». Натрапила там колись на діалог «Ви закохані? Так, у сукню» та розмірковувала, які сукні, якщо в них війна надворі?! А зараз стала сама, як та героїня. Коли я прийшла в студію, здалося, це сюрреалізм. З одного боку, воєнні броніки, каски, аптечки, а з іншого – красиві сукні. Я міряла свою та відчувала, як хочеться жити, мені легшало, я жартувала, що буду ходити з платтям на побачення.
Тренування робили мене щасливішою, дали змогу перемикнутися хоч на секунду від війни та подумати про щось інше
Я почала шукати моменти, які надають сил, і поступово повертала їх у своє життя. Навіть зараз їх дуже мало, але вони є. Мені здається правильним знайти заняття до душі та не відкладати його на «після перемоги». Наше завдання – не вигоріти. Я вже сказала собі, коли закінчиться війна, на місяць вимкну телефон і поїду до батьків на дачу. А ще не буду нікому писати та відповідати, бо цей гарячий телефон просто неможливо витримати. Та поки це лише мрія, у нас багато роботи.
Ситуація в Одесі
Мене так дратувало, коли я давала інтерв’ю міжнародним ЗМІ, і мені казали: «Ну, в Одесі ж нічого не відбувається». Але я постійно чула вибухи, десь зруйновані будинки й ТЦ, десь захистила ППО. Це все заслуга українських захисників, що наше місто не розбомбили повністю, але це не можна назвати «нічого не відбувається».
Інколи вікна трусилися так, що я думала, їх повністю виб’є. Спала в коридорі, тільки ото кицька дивилася на мене поглядом «із тобою все добре, чого ти там лежиш?» [усміхається]. Якщо обстріли були вдень, у місті зависала тиша та напруга. Люди наче робили те, що й мали, однак мовчки. З одного боку, ти наче щасливий, що живий, а з іншого – ти читаєш новини про загиблих і йде мороз шкірою. Не хотіла, щоб ми всі переживали такий стан, це дуже страшно та складно витримати.
Зміни за час війни
За час повномасштабної війни я зрозуміла, що можу абсолютно все. Мені здається, для кожної жінки це дуже важливий інсайт, тому що в нашому суспільстві досі чути «ти ж дівчинка». Але я сильна у своїй жіночності та можу все. Це було важливо усвідомити для подолання синдрому самозванця та зрозуміти принцип «Хочеш? Бери й роби». Під час тимбілдингу в нас часто звучить фраза, що кожен може значно більше. Я постійно кажу командам, що вони просто не уявляють, наскільки вони круті та наскільки кожен із нас може докласти ще й ще більше зусиль. Завдяки волонтерству на десять помножилися фантастичні люди в моєму житті, з якими можна робити дивовижні речі. Тепер нема ніяких обмежень, страх, який обмежував, зник узагалі. Думаю, через декілька років у нас буде зовсім інша країна.
Я постійно кажу командам, що вони просто не уявляють, наскільки вони круті та наскільки кожен із нас може докласти ще більше зусиль
Що далі?
Мені здається, що зараз мантра кожного українця – це жити тут і зараз. Але з іншого боку, тактика важлива, але стратегію будувати треба. Я мрію, планую і водночас програю алгоритм дій на випадки бомбардування, окупації тощо. Приймаю всі ситуації та готуюся до різного перебігу подій. Напевно, стільки, скільки я зараз думаю про майбутнє, я ще не думала ніколи.
Я відчуваю відповідальність перед людьми, будую кризові стратегії, дуже багато пишу, думаю, креативлю. Підсвідомо я розумію, що попереду ще економічна війна, деокупація, розборки про «вкрадену» гуманітарку тощо. Ми переможемо, але проблем для розв’язання залишиться багато. Якщо після революції у 2004 році 10% людей прокинулися та зрозуміли, що вони хочуть жити в іншій Україні, після Революції Гідності таких було 25%, то зараз це буде, сподіваюся, 60%. У світі завжди буде зло, у ньому буде брехня та буде страждання. Але я і ви можемо зробити так, щоби добро переважило.
Я не врятую всю економіку. Якщо вона рухне, то і я рухну, але я можу подбати про свої команди. Мені здається, немає однієї людини, яка прийшла б і все врятувала. Але кожен може стати корисним у своїй сфері, поставити собі вищу планку та знайти кризове рішення на своєму рівні.
Текст:
Катерина Янченко
фото:
Катя і Денис Сакелари
Юлія Ступак
Розшифровка:
Вікторія Веркалець
Коментарі
Підписатись