Власний досвід«В обстрілів є розклад». Історії жінок, які повернулися в Харків і які не виїжджали

У мене колишній чоловік – військовий, у родині є військові, я сама закінчила академію Національної гвардії України. Проте ми й гадки не мали, що буде повномасштабна війна. Того ранку ми о 5:00 почули вибухи, і ще хвилин 40 не знали, що робити. Ми з чоловіком бігали квартирою, думали, чи збиратися, чи будити дітей, чи минеться, чи вже потрібно кудись їхати. Поки ми вирішували, то вже всюди були новини про вторгнення, на виїзді з міста були затори, багато людей панікували. АЗС через годину були забиті, до банкоматів були величезні черги цілу добу, люди просто не відходили від них. І ми зрозуміли, що зараз виїхати – це більше собі нашкодити, бо люди в паніці багато чого страшного можуть зробити.

Лише через тиждень ми вивезли дітей із Харкова, а самі залишилися. Мені було дуже страшно, навіть до панічних атак. Та ми розуміли з чоловіком, що це наше місце, що тікати немає сенсу їхати, якщо ти можеш зробити щось корисне тут. Якщо тили не будуть міцними, то і наша армія не впорається. Якщо ми зараз проявимо слабкість, то через 5 років усе повториться, а Україна ніколи не стане суверенною та незалежною.

Отож, ми залишилися тут допомагати людям, бо відчували, що це наша відповідальність. У перші місяці тут не було ні Червоного Хреста, ні організованої допомоги від органів влади. Коли ми вперше потрапили на станцію метро «23 серпня», там було півтори тисячі осіб, а їм ні на чому було навіть спати. Ми викупили в супермаркетах дерев’яні піддони й організували спальні місця, годували гарячими обідами майже місяць, бо люди просто боялися виходити назовні. На всіх там була лише одна людина, яка могла надати якусь медичну допомогу, і це був інтерн п’ятого курсу нашого медичного ВНЗ, який самотужки лікував усіх, – завезли йому медикаментів.

Від початку війни не було жодного дня, щоб по Харкову не вдарили, щоб не прилетіло хоча б одного снаряда. Коли їх відтиснули до кордону, то реально зменшилися мінометні обстріли та рідше прилітало в центр міста. Проте Салтівка, наприклад, і селища біля кордону страждали повсякденно. Зараз почало частіше прилітати й удень, і вночі по всьому місту, місто живе із завмиранням серця. Та якби ми реагували на кожне шарудіння, на кожний вибух і сприймали це близько до серця, то просто зійшли б із розуму.

У Харкові є локальний мем про те, що все починається о 23:00. Ми з чоловіком переставили собі ліжко далі від вікон, і якщо біля нас буде приліт, ми можемо просто сховатися за ним, бо воно дуже високе, і скло в нас не полетить. Отож, коли ми бачимо 23:00 на годиннику, то трохи матюкаємося та вмикаємо режим готовності, знаємо, що робити в разі чого. А так продовжуємо буденні справи – дивимося кіно або новини, читаємо, спілкуємося між собою. Не лягаємо спати лише тому, що однаково розбудять. Учора, наприклад, нам прилетіло так, що вікна затрусилися, то до цього треба бути готовим. Трошки тремтіли руки, бо ти ж людина й можеш переживати, але це не було сюрпризом.

На початку повномасштабного вторгнення працювала в Німеччині. Коли ти за кордоном просто на роботі, то ти знаєш дату повернення, і взагалі все відбувається за твоїм бажанням. А коли у твоїй країні війна, і ти не знаєш, коли повернешся, що з твоїми батьками, друзями та містом, то це дуже важко та страшно. Отож, у травні, коли стало трішечки спокійніше, я повернулася. Батьки відмовляли, казали, що ще рано їхати, але мені вже дуже хотілося додому.

Якщо чесно, я не очікувала побачити Харків таким. Як тільки заїхала, то відразу побачила розбитий ринок і квартири поряд, більшість вікон будинків і магазинів забиті дерев’яними щитами, людей немає. У нас було, наприклад, безліч кіосків із сигаретами, то більшість із них зачинені, розбиті або й розкрадені. Я дивилася на це та плакала.

Мабуть, найважливіше місцем для мене, як і для кожного харків’янина – це центр, і на нього мені було особливо боляче дивитися. Здавалося, що я взагалі потрапила в зону відчуження. Водночас я навіть його повністю не побачила: була проїздом, бо мені не дозволяють туди ходити знайомі. Там постійні обстріли, і ти не знаєш, коли почнеться наступний.

Спочатку, як тільки я приїхала додому, було більш-менш спокійно, а потім почалися обстріли навіть удень. Перші дні було страшно та незрозуміло, але потім до цього звикаєш. Коли ти читаєш ці новини в Німеччині, то воно якось страшніше, бо там з усіма подробицями, що і де, або, навпаки, можуть не давати ніяких подробиць, тоді ще гірше. Проте коли ти вже в місті, то воно досі страшне, але не настільки.

Усі вірять, що Харків лишиться Україною, але водночас у місті багато втоми та страху. Якщо війна буде ще рік, то Харкова вже не буде. Вони кожен день запускають від трьох до семи ракет – розумієш, що ні шкіл, ні університетів, ні житлових будинків не лишиться. Вони б’ють по всьому.

Не можу назвати своє життя життям, а, імовірніше, очікуванням. Проте виїжджати не хочу, хіба на тиждень можу поїхати в Кременчук до рідних, щоби перезарядитися. А так тут лікують і стіни, і знайомі поруч, і знання місцевості.

Я багато разів чула про війну в новинах. Мій тато, який служить у ЗСУ, казав ще перед Новим роком, що буде війна. Та спочатку розповідали, що щось буде до Нового року, потім на початку лютого, проте нічого не було, і я вже думала, що все. Я планувала йти до університету та на роботу 24 лютого, наготувала звечора одяг, а потім прокинулася о 5:00 ранку від вибуху. У мене трусилися вікна, дім, ліжко. Я виглянула зі свого балкона та побачила велике полум’я білого кольору поміж будинками, за кільцевою дорогою. Ми жили на Північній Салтівці, а це район, який найбільше постраждав.

У нас узагалі не було плану, але ми казали мамі, що треба їхати з міста або хоча б із Салтівки. Вона відповідала, що не треба, та й ми не хотіли їхати з нашого дому. Потім настала Масляна. Продуктів майже не лишилося, у нас було одне яйце, і ми вирішили приготувати млинці. Смажили ми їх два дні. Мама була на кухні, сестра в себе в кімнаті, я в коридорі, коли прилетіло в наш дім, у третій поверх. Усе було задимлене, в пилюці, скло повипадало з багатьох квартир. Ми швидко одяглися, вхопили наші тривожні валізки та вибігли на вулицю. У нас випали на балконі вікна, а два нижні поверхи повністю вигоріли. Довго чекали, доки погасять квартиру, потім повернулися. Світло ввімкнули тільки на наступний день, і ми змогли досмажити ті млинці, а потім його знову вимкнули 2 березня, і більше воно не поверталося.

У нас також закінчувалися запаси їжі, яку можна було не готувати, і ми позносили всю консервацію бабусям, які сиділи в підвалі. А ще постійно літали ворожі літаки. Мене в ті моменти так трусило, я так плакала, тому що єдина думка яка в мене була, що як же моя родина, що я така молода, ще багато чого не зробила, багато чого не бачила і як же так. Град і міномети – це взагалі ніщо в порівнянні зі звуком літака, який пролітає над твоїм будинком, і звуком, коли він щось випускає, і ти не знаєш, чи воно прилетить у тебе. У якийсь момент відсутність світла, запасів їжі та літаки змусили нас покинути Харків.

Оскільки в нас немає автівки, то виїхати було важко. Жоден таксист не хотів нас забирати, лише за 500 доларів. Тоді я подзвонила своїй подружці в Київ, просила щось знайти, бо в нас сідали павербанки та зв’язку майже не було. На наступний день за нами приїхав спецпідрозділ Національної поліції на інкасаторській машині, з автоматами, і нас вивезли на Холодну гору, а звідти ми поїхали на вокзал і сіли в перший потяг, у якому було місце. Ми нікого на Західній Україні не знаємо, тому просто їхали кудись. Ми плакали всю дорогу, бо не хотіли їхати з дому, але водночас хотіли жити, хотіли хоч трошки спокою.

На жаль, нам було важко на Західній Україні. Хоча я і розмовляла українською в магазинах із продавцями, але із сестрою говорила російською, і тоді на нас починали дивитися вовком. Ми тоді жили в однієї родини в Мукачево та вирішили подивитися серіал, то до нас забіг господар, сказав, що ми, баби, нічого не робимо, поки хлопці за нас воюють, ще й говоримо на москальській, собачій мові. Сказав нам збирати речі та виїжджати. Крім того, нам не вдалося знайти там роботу.

У мій дім, наприклад, прилітало двічі. Вікон у нас уже ніде немає. Коли ми повернулися, то ходили в нашу квартиру. Спочатку поїхала лише мама, тому що вона боялася нас із собою брати. Там порожньо, багато пилюки, бруду, скла, води, яка затекла через розбиті вікна, картопля в коморі виросла до небес. Проте ми однаково захотіли також туди сходити. Коли я зайшла додому, то лягла на своє ліжечко, обійняла м’які іграшки, для мене це дуже багато значило. Я насолоджувалася хвилинами, коли просто можу бути у своїй кімнаті, у своєму ліжку. Стільки часу пройшло, а це досі моє найулюбленіше місце. Тут я працювала, відпочивала, збирала друзів, тут усе так, як я хочу. На жаль, це щастя було короткочасним, тому що почалися вибухи, і ми побігли до метро. Зараз навіть на метро не доїдеш, бо три станції до Салтівки закрили, а таксі туди не їздять.

У мене ще постійно таке відчуття, що про нас забули. Навіть ті, хто тут жив і навчався, обіцяв на початку війни, що відбудує Харків, уже мовчать. А я пощу постійно, прошу репостити, але це наче кричати в безодню. У них нове життя на Західній Україні та за кордоном, їм не до Харкова, навіть не до мене, бо ніхто вже не запитує, як у мене справи. А в нас тут розруха та смерті кожного дня. Я відчуваю велике розчарування.