Власний досвід «У моїй команді є втрати». Жінки-правоохоронниці про роботу під час війни
І ситуацію в Сумах, Харкові та Києві
Велика відповідальність за ситуацію в країні лежить не тільки на військових, а й на організаціях порядку в тилу. Зокрема, значну частину роботи виконують правоохоронці. Вони виявляють ворожі ДРГ, надають допомогу цивільним, евакуюють населення, виїжджають на місце подій після обстрілів і прильотів, виконують й основні обов’язки, як-от затримання злочинців і патрулювання міста.
У День Національної поліції України говоримо з правоохоронницями про зміни в роботі за час повномасштабної війни. Катерина із Сум розповідає, як провела перший тиждень із ТРО на блокпосту, Альона з Харкова ділиться, як працює під обстрілами, а киянка Юлія розмірковує, що її найбільше вразило за останні місяці.
Текст: Катерина Янченко
Розшифровка: Вікторія Веркалець
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Катерина Калініченко
Старша інспекторка пресслужби управління патрульної поліції в Сумській області, пані капітан поліції
У нашій області стабільно є поранені й загиблі. Росіяни лютують, але ми маємо не зупинятися та працювати
Приблизно 7 років я працювала в школі, а останні роки була заступницею директора з виховної роботи. Після початку війни у 2014 році ми почали робити акцент на патріотичних темах. Проводили благодійні акції, зустрічалися з учасниками АТО, проводили відкриті уроки та пояснювали дітям, що відбувається. На мене це відчутно вплинуло, я захотіла більше долучатися до захисту країни. Якраз тоді тривав набір у патрульну поліцію.
Починала я свою службу із заступниці командира роти. Це доволі серйозна посада, я до останнього моменту не знала, що буду на неї призначена. Уже через рік я стала командиром роти, три роки я працювала на лінії, в екіпажах. Це цінний досвід, який допомагає мені ухвалювати рішення й дотепер, логічно думати, аналізувати. Пізніше я перейшла працювати в пресслужбу поліції. Тут я маю більше часу та можливостей розповідати про патрульних і важливість їхньої роботи, зокрема, під час війни.
У лютому я розуміла, що повномасштабне вторгнення можливе, з огляду на новини. На роботі ми проводили планування, готувалися до різних розвитків подій, зібрали тривожні валізи. Звичайно, що навчання російських військових на кордоні не залишалися поза увагою. Але я до кінця не хотіла вірити в те, що щось станеться. 23-го лютого залишилася вдома через хворобу та чомусь увечері вирішила зібрати валізку і тут. Це була інтуїція.
Перший тиждень був одним із морально найскладніших і насичених. У Сумську область зайшли російські війська, які почали виставляти свої блокпости на околицях, завозили багато техніки. У місті відчувалася не стільки паніка, скільки розгубленість і відчуття невідомості.
Недалеко від мого дома був блокпост, де регулювали в’їзд-виїзд автівок. З вікна я побачила, що машини стали, рух зупинився, люди починають панікувати й не знають, як їхати. Обставини склалися так, що я добре почувалася й не могла сидіти вдома. Прийшла до тероборони, показала посвідчення поліціянтки, попросила п’ять хвилин, щоби розв’язати ситуацію. Уже через 15 хвилин хлопці дали мені жовту пов’язку та сказали: «Наша» [усміхається] Так ми провели разом тиждень. Я навчила їх правильно перевіряти автівки та документи, дотримуватися правил безпеки. Переважно люди в ТРО були цивільними. Вони знали, що роботи, однак я проходила спецнавчання, тому мала, що їм розповісти.
Зараз я маю більше часу та можливостей розповідати про патрульних і важливість їхньої роботи, зокрема, під час війни
Ми працювали, як справжня команда, хоча раніше були незнайомі. Зараз ці чоловіки розкидані по всій лінії фронту. Хтось тримає кордон, хтось воює на Півдні, а хтось – на Сході. Ми підтримуємо зв’язок і дуже одне одному допомагаємо.
Коли лікарі дозволили мені виходити на роботу, я заступила на службу. Ще до кінця березня в області проходили бойові дії, деякі містечка були в окупації. Росіяни робили постійні авіанальоти, бомбили інфраструктуру та військові об’єкти. Ми були готові захищати та виїхати на місце подій у будь-який момент. Водночас проводили інформаційну роботу, щоб люди розуміли, як діяти в критичних ситуаціях і що взагалі відбувається в Сумах та області.
Війна – це суцільне негативне враження. Найбільше запам’яталися перші кілька днів, коли біля мого будинку велися обстріли й бої. Ніколи раніше я не бачила вибухів, стільки вогню, трупів у такій кількості. Мабуть, це сильно вплинуло на мене й дало усвідомлення, що небезпека може бути всюди, і не на всі речі я можу впливати. Тепер у будь-який момент я можу швидко мобілізуватися, зібрати себе і своїх рідних, оперативно ухвалювати правильні рішення.
Коли ми розуміли, що хтось із колег у місцях, де триває ракетний обстріл чи їдуть колони, одразу: «Ти як? Бережи себе»
Найменше, що ми могли зробити для одне одного в команді в небезпечних ситуаціях, – це написати повідомлення. Коли ми розуміли, що хтось із колег у місцях, де триває ракетний обстріл чи їдуть колони, одразу: «Ти як? Бережи себе». Це підтримувало в критичні моменти, коли ти не знав, що буде далі. Великою підтримкою стала Українська Асоціація Представниць Правоохоронних органів. Ті люди надають надзвичайної сили триматися та йти вперед. За 4 роки вони стали невіддільною частиною мого життя та справжньою родиною. Це про постійне піклування, маленькі телефонні розмови та повідомлення, що тримають. Асоціація також надихнула мене допомагати військовим і збирати необхідне для них.
У будь-якій ситуації, коли є психологічне напруження, коли я починаю закриватися в собі, чітко знаю, як мені вийти з цього стану. Мені потрібно рухатися, волонтерити, шукати амуніцію, домовлятися за доставлення. Така зайнятість не дає розслабитися та не залишає з проблемою сам на сам.
За час повномасштабної війни на мене сильно вплинула смерть мого друга. Коли я ще була командиром роти, до нас прийшов служити хлопець, Сашка, якого я завжди називала «любимчиком». Він був новеньким, однак уже все знав і вмів. Сашка був дуже правильним, із точки зору громадянина України та правоохоронця. Він звільнився, захищав Україну, але, на жаль, загинув у лікарні від поранень. 8 березня ми його ховали під звуки канонади. Я виходила з кладовища з думкою: «Ненавиджу і помщуся. Зроблю все, щоб ми перемогли». Я часто прокручую цей момент, тому що не мусять гинути такі хороші люди, наше майбутнє, через дурість інших людей і їхні амбіції. Я пам’ятаю слова знайомих військових про те, що це війна, а на війні завжди гинуть люди. Але неправильно, що в Україні гине так багато цивільних. Так не має бути, але так є.
Я виходила з кладовища з думкою: «Ненавиджу і помщуся. Зроблю все, щоб ми перемогли»
Цей випадок із другом теж привів мене до того, що я активно допомагаю військовим, щоби трошки полегшити їхню службу, надати підтримку з тилу. Для мене важливо розуміти, що я корисна. Знаковим було знайомство із захисниками, особливо з холодноярівцями, які звільнили Сумську область від ворога. Ми з того часу співпрацюємо і спілкуємося. Вони не дають занепасти духом і показують на ділі, що перемога ближче, не можна опускати руки. Якщо в самому пеклі військові говорять: «Ми переможемо», значить, так і буде.
Мене вражає єдність людей, тебе можуть уперше чути через телефон, але: «Так, зараз усе зберемо/перерахуємо кошти/надішлемо якнайскоріше». Військові пишаються, що ми такі згуртовані та докладаємо максимум зусиль для перемоги.
Зараз кордон Сумської області щодня обстрілюють, авіація і міномети працюють. Стабільно є поранені й загиблі. Росіяни лютують. Але ми маємо не зупинятися та працювати. Вірю, нам треба трошки часу, щоб нарешті перемогти ворога.
Альона Стрижак
Начальниця Управління патрульної поліції в Харківській області, пані майор поліції
Моя команда супроводжувала вантажі під обстрілами та працювала в найбільш небезпечних умовах
Служити в поліції я почала у 2015 році, до цього була 5 років курсанткою і служила в іншому правоохоронному органі, тому була обізнана щодо професії, це усвідомлений вибір. Вважаю, що маю найкращу роботу у світі, я на своєму місці [усміхається].
Харківська область межує з Росією й областями України, де 8 років точилися бойові дії. Думаю, що рано чи пізно, конфлікт би змінив свій характер. Так, ми не очікували, що вторгнення відбудеться саме зараз, а проте в нас проводилося багато командно-штабних навчань, тренувань, відпрацювань різних ситуацій. Тому розуміння того, як діяти, що першочергово треба робити, ми мали й намагалися дотримуватися завчасно підготовлених планів.
Через півтора тижня повномасштабної війни ми адаптувалися та повністю налагодили всі сфери роботи. А от перші дні вони були тяжкі. Біля Управління велися бої, кілька екіпажів потрапляли під обстріли, відчувався стрес, доводилося вирішувати нетипові ситуації. За короткий проміжок часу ми мали розділити велику кількість завдань. Першочергово займалися збором особового складу, виданням зброї, укриттями, прокладанням безпечних маршрутів для доставлення гумдопомоги. За три-чотири дні ми відпрацювали алгоритми дій, тож надалі було легше.
Ми розподілили обов'язки: деякі екіпажі допомагають цивільним, деякі займаються нашою профільною роботою, адже люди однаково лишаються в місті
Несення служби в мирний час – зовсім інша історія, аніж із посиленням збройної агресії в Україні, зокрема на Харківщині. Усі перейшли на посилений режим несення служби, перший місяць ми працювали нон-стоп, дуже мало спали, постійно були на лінії. Кожен правоохоронець працював стільки, скільки того вимагала ситуація. Ми розподілили обов'язки: деякі екіпажі допомагають цивільним, деякі займаються нашою профільною роботою, адже люди однаково лишаються в місті.
З особовим складом було важливо налагодити графік і продумати всі нюанси: від харчування, теплого одягу та часу на відпочинок до максимально ефективного застосування сил того чи іншого екіпажу. Моя команда супроводжувала вантажі під обстрілами, працювала в найбільш небезпечних умовах, доставляла гуманітарну допомогу в підвали, де ховалися люди. Це був тест на те, наскільки ми можемо витримати зміну обставин. Так, поліціянти не є військовими, але всі ми стали на виконання поставлених для нашого міста й області завдань.
Коли закінчується обстріл, наші правоохоронці швидко орієнтуються й одразу прибувають на місце події
У Харкові щоденні прильоти та руйнування. Якщо подивитися на те, яким місто було 23 лютого та сьогодні – це доказ фактичного знищення міста. Салтівка зовсім розбита… Останнім часом, якщо в нас лунає сигнал тривоги, ми розуміємо, що це летить ракета з території Бєлгорода, тож маємо хвилину, щоб швидко знайти укриття чи місце, де найменше постраждає особовий склад. Я, так само як і всі, перебуваю на патрулюванні. Ми знаємо, коли приблизно можуть бути прильоти та що треба робити, щоб не постраждати. Протягом дня є влучання в різні частини міста. На жаль, щоразу є загиблі або потерпілі. Тож коли закінчується обстріл, наші екіпажі швидко орієнтуються й одразу прибувають на місце події. Ми надаємо першу домедичну допомогу, веземо травмованих у найближчу лікарню, але тільки тих, кого можемо супроводжувати ми, а не швидка.
Зараз виявляємо багато наркоманів, закладників, п’яних за кермом, затримуємо злодіїв, крадіїв, шахраїв тощо. Окрім цього, видали, мабуть, тисячі тонн гуманітарної допомоги. І робимо це щодня. У Харкові є майже зруйновані будинки, де немає газу, світла та води. Кілька людей повертаються в такі оселі, готують їжу на дровах у дворі, тож ми їм привозимо продукти. На початку війни, коли не було громадського транспорту, ми підвозили людей на роботу. Або до лікарні, адже хтось міг іти туди пішки через пів міста. Це все дало змогу мені впевнитися, що в моїй команді працюють професіонали. Попри різні ситуації, усі в строю, налаштовані на перемогу, працюють на користь країни.
Під час війни завжди є втрати, і наше управління не стало винятком. Важко усвідомлювати, що деяких поліціянтів уже не повернути
Під час війни завжди є втрати, і наше управління не стало винятком. Важко усвідомлювати, що деяких поліціянтів уже не повернути. Водночас я дивуюся, як у такій реальності нам вдається надавати допомогу під обстрілами. Є багато тяжкого, але серед негативу ми шукаємо, за що можна триматися, що надає сил і наснаги рухатися далі.
Стараюся передавати свій позитивний настрій колегам. Ми пам’ятаємо втрати, але живемо майбутнім. Перемога залежить не тільки від військових, які героїчно борються за нас на передовій, і завдяки яким ми прокидаємося щоранку. Ми теж маємо підтримувати порядок у тилу та бути ефективними на своєму місці. Якщо почнеться хаос у місті, це вплине й на фронт. Коли кожен робить свою роботу, то й ситуація стабільна.
Останні місяці загартували мій дух. Стільки було ситуацій, які я витримала та вирішила. Якщо мене запитати, що б я хотіла побачити, не знайду, що відповісти. Я вже побачила все й навіть більше, аніж могла б уявити.
Упевнена, що військові впораються, і перемога в цій війні точно за Україною. А після будуватимемо плани щодо розвитку Управління патрульної поліції та будемо продовжувати працювати на користь країні.
Юлія Гірдвіліс
Начальниця відділу комунікації Головного управління Національної поліції в Києві, пані капітан поліції
Сформувати довіру до поліції було одним з основних завдань комунікаційного відділу
7 років тому я побачила, що триває набір до патрульної поліції Луцька та вирішила піти на службу. Я отримала юридичну освіту та розуміла, що для цієї роботи мої знання знадобляться, але однаково треба готуватися до певного рівня небезпеки, носіння та можливого використання вогнепальної зброї, доведеться відповідати не тільки за себе, а й за напарника. Проте я жодного разу не шкодувала, що наважилася. Цей досвід дуже допомагає мені протягом життя. Пізніше я вийшла заміж, переїхала до столиці, перевелася до відділення Нацполіції та обіймаю посаду начальниці відділу комунікації тут.
Щодо початку війни в мене були певні побоювання та страх за себе та близьких. Мені не соромно в цьому зізнаватися, адже поліційні такі самі люди. Я розуміла, що російські війська підходять усе ближче до кордону та зосереджують там велику кількість техніки. Думка, що вторгнення може розпочатися будь-коли, не полишала надії.
Прокинувшись від вибухів, я одразу стрибнула в автомобіль, захопила із собою двох котів і приїхала у відділок. Отримала зброю та почала працювати. Довкола була метушня, а я обдзвонювала підлеглих із питанням, чи перебувають вони в безпечному місці. Мені здавалося, той ранок тягнувся вічність.
Перші два тижні разом із колегою ми ночували в укритті. У мене не було думок покидати місто, незалежно від того, чоловік я чи жінка, я склала Присягу та не могла підвести команду.
Моя робота, як і інформаційне поле, повністю змінилися. Якщо раніше ми інформували суспільство про цивільні злочини, то зараз великий акцент на подіях війни. Стрічка наповнилася людським горем. Ми пишемо про наслідки ракетних обстрілів і роботу слідчо-оперативних груп. Розповідаємо про допомогу населенню та затримання диверсійно-розвідувальних груп. На жаль, найчастіше до них входять завербовані пропагандою українці. Такі люди можуть і досі перебувати серед нас, тому поліція продовжує співпрацювати з ТРО та СБУ.
Прокинувшись від вибухів, я одразу стрибнула в автомобіль, захопила із собою двох котів і приїхала у відділок
Сформувати довіру до поліції було одним з основних завдань комунікаційного відділу. Ми мали з перших днів показати, що правоохоронці працюють, місто патрулюється, затримуються ДРГ тощо. Ми намагалися зменшити страх і стрес киян, а також пояснити, що відбувається довкола. Населення теж пильно ставилося до поліціянтів. Перші тижні, коли ми були в укритті, люди придивлялися до нас і розглядали, чи точно ми не переодягнені російські солдати. Таке ставалося й під час евакуації громадян. Ми показували посвідчення, розмовляли українською, тож проблем не виникало.
Моя команда проявила себе рішуче. Троє поліціянтів жили на базі, заступали щодня на чергування та готові були працювати, скільки потрібно. Ніхто не втік, не шукав відмовок, треба – робимо. Якось у перші тижні війни я згадала, що в мене в морозильнику є солодкий сир. Зробила сирники, узяла абрикосове варення та привезла хлопцям ще тепле. Мені хотілося про них потурбуватися та подякувати за їхню працю.
Я вірю в силу нашої армії, але водночас тяжко переживаю терор мирного населення з боку росіян, який відбувається щодня
Війна – це така лотерея, що ти не знаєш, де може статися наступний удар. Ми досі маємо втрати в колективі колективу. Я боюся смерті та, чесно кажу, що важко жити з думкою про те, що когось із твоїх колег уже немає серед живих.
Мій досвід роботи в патрулі загартував морально, тоді траплялися різні небезпечні для життя виклики. Це дало емоційний стрижень, тому поліційні не те щоб спокійніше, а простіше сприймають події війни. Мені потрібно залишатися впевненою та врівноваженою, показувати приклад особовому складу. Тому що нерви – це реакція, яка швидко передається. Натомість я стараюся фокусуватися на роботі, розуміти, що ЗСУ дають відсіч ворогу, а ми мусимо докладати всіх зусиль тут, у місті. Тим паче поруч перевірені люди, які підставляють плече та надають відчуття безпеки.
Узагалі, за час повномасштабної війни мене вразила згуртованість абсолютно незнайомих між собою людей. Умовно це були сусіди, які ще вчора сварилися за паркувальне місце, а сьогодні вже організовували чергування на території будинку, проводили збори й інструктажі, працювали разом на користь країни.
За останній час я змінилася. Помічаю, що з обережністю роблю багато речей, відсіюю людей, які негативно проявили себе в різних ситуаціях або не згадали про мене взагалі. Сталася переоцінка цінностей, матеріальне втратило вагу. Якщо раніше я будувала далекоглядні плани, як-от зробити ремонт і поїхати у відпустку за кордон, то зараз і зі старим кольором стін мені добре. Тепер щастя прокинутися зранку у своїй домівці, щастя прийти на роботу та побачити своїх колег, почути голос рідних.
Я вірю в силу нашої армії, але водночас тяжко переживаю терор мирного населення з боку росіян, який відбувається щодня. На жаль, ніхто не застрахований від обстрілів та авіаційних нальотів. Я хвилююся за чоловіка, який служить у спецпідрозділі правоохоронних органів. Складається враження, що ми всі стали старшими на декілька років.
Можливо, я б хотіла трошки відпочити, спокійних днів мені дійсно не вистачає. Але зараз час працювати, мотивація для цього є. Важко спрогнозувати, коли закінчиться війна. Однак я знаю, що буде той день, коли я напишу найголовнішу новину: «Україна перемогла росію. Війна закінчилася».
Коментарі
Підписатись