Власний досвід«У Миколаєві треба постійно бути включеним»: історії жінок про життя в місті

Узагалі я з Миколаївської області, але в самому Миколаєві живу вже понад шість років. Зранку 24 лютого всі почали мені телефонувати, надходило багато повідомлень, наприклад, про те, що в нас вдарили по аеродрому «Кульбакіне». Ми тільки прокинулися, а перед вікном уже почали пролітати літаки, військові, бойові. Мама телефонує, каже мені: «Що ви там? Збирайтеся, тікайте звідти». Я не збиралася виїжджати. Ми взяли продукти й інші необхідні речі та просто зібралися в друга, у нього були більш безпечні умови в будинку. Виходить, що ми зібралися компанією в одній квартирі: так усім було спокійніше, коли близькі люди перебували поруч. На вечір у телеграм-каналі Віталій Кім повідомив, що мешканці області будуть робити коктейлі Молотова, тому наші хлопці пішли допомагати.

Коли все тільки почалося, було дуже порожньо на вулицях. У порівнянні з початком воєнних дій, зараз, мені здається, людей багато. Якщо чесно, мені навіть важко згадати, як було до воєнного стану. Не пам’ятаю, як це – виходити гуляти ввечері, коли на вулиці ще світло.

Також зустрічаєш багато людей у чергах, коли виходиш десь набрати воду. У кранах не було води приблизно місяць. Обстріли пошкодили трубу, і нам довелося набирати воду, як і технічну, так і питну.

Миколаїв в основному обстрілюють дуже рано, десь о четвертій-шостій годині ранку. Неможливо помітити, як люди реагують на вибухи. Уже коли вдень лунає повітряна тривога, вмикаються сирени, то дуже часто бачу, що люди гуляють із дітьми, нікуди не ховаються, продовжують ходити. Нещодавно я сиділа у сквері, прозвучала сирена, і люди почали розходитися, хоча до цього я такого не помічала. Можливо, у зв’язку з тим, що зараз нас усе частіше обстрілюють, посеред дня влучають у житлові будинки, то містяни знову почали берегтися. А на початку війни, як тільки звучала тривога, люди збиралися з речами, кудись бігли, шукали укриття.

Обстріли лякають, стає дуже страшно, але не до паніки. Варто також враховувати, що не завжди спрацьовує сирена. Може бути таке, що спочатку я чую вибухи, один-два, тільки через деякий час сповіщають про повітряну небезпеку. Коли ти знаєш, що в основному обстріли відбуваються зранку, коли ти спиш, то в мене вже виробилася така звичка, що я о четвертій ранку прокидаюся навіть без будильника чи сирени, про всяк випадок перевіряю соцмережі, чи ніхто нічого не написав, чи щось сталося, а потім засинаю знову.

Миколаїв – моє рідне місто. Я народилася тут і живу недалеко від аеродрому. У ранок 24 лютого ми прокинулися від вибухів. З чоловіком одразу зрозуміли, що це не навчання, з вікна було видно пожежі. Тому за пів години моя родина їхала навмання в більш безпечні регіони, а я шукала житло для них. Ми розуміли, що насамперед треба вбезпечити дітей, але вдома має хтось залишитися: доглядати собаку, двох котів, дбати про бабусь. Власне, я розуміла, що більше зможу зробити в місті, ніж на відстані від нього. Миколаїв того ранку активно виїжджав, були затори. Люди стривожені. Ніхто не розумів, як ситуація буде розгортатися саме в нашому місті.

Миколаїв під обстрілами щодня. Раніше, коли росіяни стояли ближче до міста, вони накривали із РСЗВ центральні райони. Зараз здебільшого Корабельний район. Ми постійно кажемо, що, коли в Миколаєві вмикається сигнал тривоги, це нічого не означає для миколаївців. Бо ракетна загроза вимикається, а за нею прилітає РСЗВ. Тому в Миколаєві треба постійно бути включеним, не ходити в навушниках, не слухати гучну музику в авто, їздити з відчиненими вікнами, щоб просто почути небезпеку.

Постійні обстріли змінили, напевно, кожного. Власне, війна змінила кожного. Характер став більш сталевим, до щоденного лексикону додалася нецензурна лайка, але то можна згодом виправити. З’явилося розуміння, що все найцінніше в тебе – у голові, серці та нагрудній сумці. Війна відфільтрувала оточення: зараз поряд зі мною ті, хто розуміють цінність боротьби та роблять часом неможливі речі для перемоги.

Наразі місто потерпає від ракет. Це страшно, бо влучають у цивільних, тому ти не знаєш, чи залишишся живим. Але найголовніше – не залишатися самому, бути в колі однодумців і постійно щось робити, не зупинятися.

Місто стало сталевим. Миколаїв і так був суворим, індустріальним, для когось навіть сірим. Для мене він завжди був і є яскравим завдяки людям, які в ньому живуть. Зараз цивільних поменшало, багато військових і волонтерів. На вулицях можна зустріти іноземних журналістів, українських зірок, своїх друзів із минулого життя (спортсменів, медійників), які приїхали захищати в складі підрозділів ЗСУ. Мені в місті комфортно, більш некомфортно в мирних містах. Це розрив шаблону. Виїжджали вже чотири рази та скоріше намагалися повернутися.

З перших годин ми волонтеримо з командою центру Rebel Volunteers, переросли в ГО (громадське об’єднання) та зараз працюємо міцною бандою на Перемогу. Миколаїв – волонтерський на сто відсотків. Волонтерських центрів чимало: хтось більше допомагає цивільним, хтось – військовим, хтось ремонтує чи фарбує техніку, хтось перепрофілював виробництво на пошив амуніції. Майже всі намагаються закривати потреби лікарень, шпиталів, адресні запити. Наш центр теж працює за всіма напрямами: возимо допомогу в села, годуємо тварин у віддалених населених пунктах, відпрацьовуємо запити на передову. Усе має значення, усі потребують підтримки.

Нещодавно актори театру провели концерт у бомбосховищі. Художники влаштовують аукціони зі своїми роботами, а гроші передають на волонтерські потреби.

Особисто мене тримають позитивні люди, військові, які усміхаються, і добрі новини з фронту. Миколаївці міцно згуртувалися не тільки в місті, а й за кордоном. Вони регулярно донатять, надсилають необхідне для людей, пишуть пости підтримки. Ті, хто залишаються в місті, підтримують одне одного. Зараз Миколаїв показав сталевий характер. Мені подобається таке ком’юніті миколаївців: нескорене місто, нескорені, сильні люди. Круті!

Я родом із Харкова, але рік тому переїхала до Миколаєва, коли вийшла заміж. 24 лютого було страшним днем. Війна застала мене в пологовому будинку, до якого я приїхала 23 числа ввечері.

Четверта ранку, початок п’ятої. Вибухи, один, потім другий. Пролетіли літаки. Усе здригалося. Спочатку подумала, що то хтось пускає салюти. Здається, мій мозок так захищав мене від думки, що почалася реальна повномасштабна війна. На початку війни я впала в жахливу депресію. Народити дитину 26 лютого під вибухи на сусідній вулиці (ворожий десант висадився на сусідню вулицю від пологового будинку, коли я народжувала), потім протягом місяця сидіти з малюком у лікарняному бомбосховищі – я не знаю, як узагалі я це витримала та не з’їхала з глузду.

Я одна в пологовому, чоловік удома. Я сиділа з телефоном у паніці весь день, запитуючи, як там наші домівки, чи цілі вони взагалі. З того дня ситуація мало змінилася. Миколаїв під обстрілами майже кожен день. Останнім часом це стається переважно о п’ятій ранку, коли люди сплять, або вночі.

Кожна тривога, кожна сирена, кожен вибух – це істерика та панічне відчуття смерті, страх за свою дитину, за її життя. Зараз, звісно, уже звикла, інколи вночі навіть не чую сирени та вибухи. Але розумію, що це не є нормою, і ми не повинні до цього звикати. Раніше тільки в підвалі й сиділа, а зараз уже можу з дитинкою вийти погуляти на подвір’я, подихати свіжим повітрям.

У місті багато волонтерів: багато тих, хто готує та роздає обіди, багато хто формує продуктові набори. Чимало добровольців пішли готувати для нашої тероборони. Багато разів бачила навіть, як бабусі купують водичку в маленьких пляшках і несуть нашим військовим, які в такій спеці стоять на блокпостах та охороняють нас. Працюють усі.

Якщо сказати загалом, то я вражена, як нас, українців, об’єднала ця війна. Тепер нас узагалі неможливо перемогти. І я вірю, що з Божою допомогою та з допомогою ЗСУ ми повернемо мир до нашої країни, до нашого Миколаєва та будемо жити краще, ніж до цього.