Власний досвід«У моєму будинку зараз живуть окупанти»: це жінки, які неодноразово втрачали дім через війну

Мені 21, і мої переїзди почалися давно. Коли в Україні відбувався Майдан, ми із сім’єю дуже чітко усвідомлювали нашу національну ідентичність. У 12 років мене називали бандерівкою в моєму рідному місті, Дебальцевому. Тоді я ще маленькою побачила в Палаці культури кадировців і чеченців із російськими прапорами.

Я розказала про це батькам, наступного дня ми вирішили, що їдемо на море. Це була дуже популярна стратегія для людей із Донеччини: спочатку просто поїхати на море, перечекати цей жах, а потім, можливо, повернутися. Ми вирушили до Бердянська, зрозуміли, що в Дебальцевому неможливо залишатися. У принципі, з того моменту я більше ніколи не була у своєму рідному домі. Новини про викрадання побутової техніки я розповідала ще 7 років тому, коли в мене вкрали телевізор. Його привезли татовому другу в Дебальцевому та сказали відремонтувати. Цей чоловік зателефонував моєму татові та запитав: «А що мені робити? Це ж твій телевізор». А тато: «Ну що, відремонтуй. Я вже не хочу його забирати».

Коли я перебувала в Харкові, мені було важко в університеті, де панувало русифіковане середовище та люди не здатні критично сприймати інформацію. Потім я переборола це, знайшла своїх людей. Зараз просто відчуваю якусь частинку образи на тих, хто усвідомив свою ідентичність тільки після 24 лютого, хоча до того я їм пояснювала це. Вони не могли цього зрозуміти, поки їх дім не окупують.

24 лютого відчуття того, що знову доведеться поїхати, було дуже чітким. Коли ще прогнозували, що вторгнення станеться 8 грудня, я вже малювала собі яскраву картину, як нам знову доведеться тікати з міста. Я ще дуже хотіла навчитися водити авто, бо в нас дві машини в сім’ї, а водій тільки тато. Навчитися я встигла, але отримати права – ні.

Я поїхала з татом на машині. Проїжджали дуже близько до окупації та довго шукали дорогу. Я вийшла з машини та сіла до людей, які їхали в попутному напрямку. Це була морально важка дорога, бо я усвідомлювала, що оце і є той час, якого я очікувала, коли мені знову доводиться їхати без нічого, невідомо куди та будувати якесь нове життя.

Я доїхала до Дніпра, сіла на евакуаційний потяг до Львова. Там поселилася у своєї подруги. Мені вже було набагато легше, ніж під час минулих переїздів, тому що у Львові збираються дуже багато людей, які зараз кинули свої домівки так, як і я: друзі з Криму, Луганська, Бучі. Я, звісно, погано почувалась усі ці місяці, але розуміла, що життя триває, і згадувала, як наша сім’я вижила в ті часи після першого переїзду, але ми однаково були щасливі разом.

Зараз я налагоджую зв’язки з іноземними волонтерами, які хочуть допомагати як медичні волонтери в Україні, або намагаюся закуповувати щось для військових (дрони, турнікети). Працюю на інформаційному фронті, розповідаю європейцям про війну, і це теж травматично, але я звикла до цього. Коли живеш 8 років у таких умовах, ти не можеш спокійно поїхати до іншої країни та сидіти там, насолоджуючись життям. Коли тобі 21 й ти все життя перебуваєш у реальній війні, це впливає на психіку.

З Донецька я виїхала в липні 2014 року з мінімальною кількістю речей: тільки тим, що було на мені, і документами. Поїхала рейсовим автобусом Донецьк – Краматорськ до бабусі. Тоді в дорозі був легкий шок, перебитий міст із товарняком і дорога, продавлена танками. Страху особливо не було, натомість – надія, що я скоро повернуся в Донецьк.

Через декілька днів із Краматорська я поїхала до друзів у Бердянськ. Пам’ятаю, що дорога була довгою, в автобусі – багато літніх людей, жінок і дітей. Усі плакали та не розуміли, куди їхати. У Бердянську ми з друзями вірили, що мине два тижні, і ми повернемося в колишній Донецьк. Увесь час моніторили новини та переживали за тих, хто лишився в місті. У Бердянську було важко знайти хороше та недороге житло, ціни підвищилися моментально з початком бойових дій. Нас жило шестеро в маленькому спекотному бараці за 50 гривень на добу з людини. Через декілька тижнів я розуміла, що їхати в Донецьк поки небезпечно. І постало питання: далі до Києва чи до Запоріжжя?

Вирішили з друзями їхати до Запоріжжя, тому що нам запропонували порожню квартиру на кілька тижнів, поки ми адаптуємося та знайдемо собі житло. Сам процес переїздів складним не був, важко було усвідомлювати, що я ще не скоро потраплю в улюблене місто. Тільки я почала звикати до Запоріжжя та приймати його таким, яким він є, знову вимушений переїзд. 24 лютого я прокинулася від вибухів і спочатку подумала, що здалося. Відразу зайшла в телеграм-канали подивитися новини та зрозуміла, що відбувається. Почалася паніка, я розбудила чоловіка, повідомила йому. Тут же з’явилися флешбеки, нібито це вже було, і я розуміла, що чекає на нас попереду. Підвали, переїзд, нове життя.

У Запоріжжі я з дитиною переночувала в знайомого й він передав нас волонтерам, які відвезли до кордону з Румунією. Там нас зустріли інші волонтери, запропонували обігрів, купу іграшок для дитини, допомогли знайти житло через центр допомоги біженцям.

Коли перейшла кордон, у мене просто текли сльози. Жодних емоцій, тільки розуміння, що ми в безпеці, і нерозуміння того, скільки ми будемо блукати світом. Лише через тиждень я усвідомила, що почала спокійно спати, виходити на вулицю та нічого не боятися. У Румунії було непросто: незнання мови, відсутність нових знайомств, тільки завдяки дитині я виходила гуляти. Постійні дзвінки від подруг, які говорили, що треба їхати кудись далі. Від цього було важко. Потім я просто вирішила з’їздити в Україну, щоб зробити паспорти. Приїхавши до рідної країни, я зрозуміла, що до Румунії вже не повернуся. Немає кращої країни, ніж Україна!

Мені здається, я не проходжу адаптацію в нових місцях. Дуже складно було звикнути до Запоріжжя, ледве адаптувалася вже після весілля. Завжди було відчуття, що ось-ось, і я повернуся в Донецьк. У Румунії, живучи на валізі, я не відчувала постійності, не було бажання облаштовувати житло, тому що розуміла, що скоро поїду. В Івано-Франківську навіть і не всі валізи відкриті.

Коли виїжджала з Донецька, я ще не зовсім розуміла, наскільки це страшно: їду і їду, скоро повернуся. А зараз вибухи по всій країні, незрозуміло, куди бігти, у всіх паніка. Страх не тільки за себе, а й за дитину, і чоловіка. До 2014 року було відчуття дому, потім здавалося, що нам потрібно постійно шукати більш безпечне місце для життя. Облаштовуючись у знімних квартирах, ти не маєш відчуття дому, не можеш купити все, чого тобі хочеться. Завжди стоїть питання: а як ми потім повеземо це із собою? Поки мій чоловік у Запоріжжі, а я в Івано-Франківську, є відчуття, що нас очікує ще не один переїзд. До того ж війна ще не закінчилася.

Сумую за рідними та близькими, за звичним життям, роботою. Особисто мені допомагає проведення часу з дитиною: хочеш-не-хочеш, із нею треба гуляти, грати, багато розмовляти. Це відвертає.

Я переїхала до Криму, коли мені було 12 років. Пішла до школи, а потім сталася анексія. Довелося переїжджати. Це була дуже болюча та страшна історія, бо ти опиняєшся там, де мова, гроші та прапори стають іншими, чужими. І тебе це руйнує.

Я переїхала в Україну на своє шістнадцятиріччя. Для мене було великим щастям отримати український паспорт, але я одна переїжджала до родичів, а моя сім’я залишилася в Криму. Напевно, з того моменту я відчуваю себе самотньо, бо моя сім’я, мої дім, квартира, кімната в Криму, і немає людини, яка потурбується про мене. Мої батьки занадто далеко для цього. Ти стаєш старшою, але тобі потрібна ця турбота та знання, що тебе захистять.

Зараз повномасштабна війна, я знову переживаю оцю відсутність турботи, фізичної підтримки, коли твої батьки поряд і говорять тобі, що робити в якихось стресових ситуаціях. Це розбиває мене морально. Через вимушений переїзд із Криму поняття дому та рідного міста для мене розхитане. На це наклалося ще й 24 лютого, коли я втратила свій другий дім. Коли я переїхала до Києва на навчання, я закохалася в це місто, прикипіла до нього. Є багато речей, які я дуже люблю збирати: книжки, каміння, гербарій – усілякі матеріальні речі, бо мене позбавили мого дому. Мені не вистачає його, він дуже далеко.

Крим окупований, із цим пов’язані важкі, травматичні історії. Наприклад, коли ти їдеш ідо тебе докопуються на блокпостах. У мене подвійне прізвище, мене часто питали, чого це я на російських кордонах, чому в мене не подвійне ім’я та ще мільйон дивних запитань, відповідаючи на які, ти кожного разу стресуєш, боїшся, що в тебе заберуть український паспорт. Кожен раз їдеш, як останній. А ти просто намагаєшся потрапити до себе додому, до своєї сім’ї. Кожен раз ти вимушений виправдовуватися, відчувати сором за те, ким ти є.

Моя самосвідомість формувалася як в українки та в людини, яка залучена в культурний, історичний контекст України, якій важливо її політичне та соціальне життя. Кожного року я відчувала, що не зможу їздити в Крим, бачити ці прапори, росіян, я не витримую цього емоційно. Минулого літа собі сказала, що більше не приїжджатиму туди: мені важко бути там та знати, що я купую продукти за гроші, які фінансують систему, яка воює на Донбасі та захопила Крим.

Зранку мені також телефонували інші друзі та казали: «Приїжджай до Бучі, будь із нами». Я думала, що це один із безпечних варіантів, бо Буча – це маленьке місто. В останній момент у знайомих з’явилося місце в машині, ми виїхали на захід України. Їхали через Ірпінь.

Я поїхала до родичів і три місяці прожила в них, це був дуже складний час. Я була відповідальною в хаті, до мене приходили сусіди моїх родичів і запитували: «Ліза, а що буде далі?» А я думаю: а хто я, щоб знати, що буде далі? Мені доводилося тримати своїх родичів на собі: діда з тіткою, усіх сусідів, які приходили та тривожилися. Потім я переїхала до Львова на три місяці, зараз живу тут, проходжу етап, коли мені потрібно з’їхати з квартири в Києві, яку я дуже люблю та де жила 6 років.

Я не можу розповідати, що я з України, бо я і так в Україні, але в тій її частині, яка захоплена. Мене дратувало те, що я, їдучи до себе додому, витрачаю купу ресурсів, а якісь росіяни долітають до мого дому, ще й розповідають одне одному, наскільки це дешево, наскільки тут погано. Було усвідомлення того, наскільки ми з ними різні, наскільки вони нам не брати. Ми в усьому в різних світах: в екології, містах, ідеях, житті.

23 лютого цьогоріч я виклала пост із фотографіями з цієї подорожі та з нагадуванням, що ми живемо у важкий період, в очікуванні війни. Я вирішила нагадати собі, якою я є, і наступного дня почалося вторгнення. Для мене це все дуже символічно. Моє оточення і я знали, що війни не могло не бути, бо ми – не росіяни, і жодного братання з ними бути не може. Коли сталася анексія, мені було ще 15–16 років, а зараз у мене є власні думки стосовно мови, культури. І всі ідеї про те, що культура поза політикою, та інші російські наративи для мене не спрацьовували.

Ти багато чого робиш, але ти настільки виснажений війною, що думаєш, ніби робиш мало. Мені хочеться докладати більше зусиль для того, щоб війна закінчилася. Допомагають друзі: це велика підтримка й опора в моєму житті, бо сім’я далеко. Також я пішла в терапію, для мене це теж велика підтримка, але життя дуже насичене, я зараз я проживаю кожен день, ніби рік. Дуже багато подій, дуже багато людей, переїзди, моя робота, пошук ще однієї роботи, приїзд моїх батьків, війна – і це все тут, зі мною. Деколи це все дуже сильно тисне, але в один момент ти згадуєш, що є військові, які нас захищають. Вони можуть, а я не можу?

Частина моєї сім’ї, деякі друзі воюють. Я знаю, що це таке, бо бачу людей, які повертаються звідти, і це не АТО чи ООС. Це інша історія, а бачу їхній стан і розумію, що там іде справжня війна. У нашій організації, низовій феміністичній ініціативі «Білкіс», ми трохи втомилися від гуманітарки та вирішили змінити вектор діяльності на просвітницькі проєкти. Остання з наших гуманітарок – це бокси з продуктами для 17 людей, які жили в підвалі. Це дуже багато продуктів, які ми закуповуємо самі, потім четверо жінок усе це розвозять, і це 17 посилок щонайменше по 20 кг. Це все потрібно придбати, організувати, відвезти, скласти, купити коробки на пошті. Важко, незручно, але потім ти думаєш: люди живуть у підвалі. Я зможу донести ці коробки та надіслати їм, забрати з АТБ шість візків із продуктами, зможу, бо є люди, яким це потрібно. І запити не закінчуються, їх стає більше. Люди телефонують, пишуть, є потреба в багатьох речах.

І в нас закінчується ресурс на це. Я не можу зараз опустити руки, бо комусь важче. Хочу, щоб колись гуманітарна допомога не була нікому потрібною.