Власний досвід«Для мене він зник безвісти»: це жінки, які не спілкуються з рідними через різні погляди на війну

Я пізня дитина в родині, моєму батьку зараз 83 роки. Потрібна коротка передісторія: він інженер, працював за Радянського Союзу на високих посадах. За його розповідями, КДБ возило його на роботу та з роботи, на дачі керівників, тобто в людини все було «в шоколаді». Потім Союз розпався, і всі висловлювання із серії «Україну придумав Ленін» я чула від нього все своє життя.

Я списувала це на те, що він стара людина, йому там було краще. Хай говорить, що хоче. І мама це ігнорувала, і мені було байдуже. Що варто також зазначити: тато понад 20 років живе в Америці.

З 2014 року ці питання ми особливо не порушували, іноді могли посваритися, але я говорила, що не збираюся його слухати. Усі розмови зводилися до того, що я маленька, дурна та з промитими мізками. Та й цей конфлікт усередині родини відчувався не так сильно. А потім сталося 24 лютого. Я в Італії, моя мама в Києві, причому вона живе біля президентського кварталу. Тоді ще ніхто не знав, що взагалі буде. У моїй картині світу, коли я почула, що танки в Києві, то подумала, що вони вже в неї під домом.

У мене все тремтіло, я телефонувала своїм друзям, перевіряла, хто де, з ким. Зателефонувала татові, подумала, що після такого він уже точно одумається. У відповідь почула: «Ой, Юля, у вас там скоро все будет хорошо. Фашизм победят». Я подумала, що, можливо, людині треба декілька днів на усвідомлення, до нього дійде. Телефоную через кілька днів – те саме. «Вас визволяють, у вас там бандерівці, а вісім років ви бомбардували своїх». Десь місяць-півтора я ще терпіла, потім він сам написав мені та запитав, як у мене справи. Як у мене можуть бути справи, коли в моїй країні війна, і там залишилися всі рідні? «Ой, не мороч голову, це ваші бомблять».

З братом я також припинила спілкуватися. Він із 15 років в Америці. Йому глибоко байдуже на все, що відбувається і в Україні, і в росії в цілому. Він вважає себе американцем, і коли я почала сваритися з батьком, він мені зателефонував і запитав: «Чого ти батька хвилюєш? Це все не має стосунку до родини, це все політика». Мама сидить в Україні, усі мої рідні там, мої друзі з Бучі виїжджали під обстрілами. Що означає поділ на політику та на родину?

Брат також говорив, що нам промили мозок, а через три дні нас уже не буде. Йому відверто байдуже, він просто казав: «Чому ви спротив чините, треба здатися. Люди в Харкові вмирають, бо ви не здаєтеся». У нього логіка така, нібито треба просто припинити стріляти, і все стане на свої місця.

Я могла роками списувати погляди тата на його бекграунд і ностальгію за Союзом, але всьому має бути межа, особливо коли у твоїй країні літають ракети. Мені ще сподобалася теза про те, що мені пора зводити націоналістичні тату, бо повісять. А я кажу: «Як це повісять, вони ж, за вашими словами, звільняють?»

Він хороший як батько: багато років підтримував у всіх моїх починаннях, оплатив закордонне навчання, але коли за останні півтора року я казала йому, що готуюся до переїзду до Києва, шукаю роботу там, усе, що на це чула, що я хвора на голову.

Для себе я зробила висновок, що йому вже дуже багато років. Ідеологія цієї людини фактично є її сенсом життя. Відмовитися від усього, у що ти вірив, і визнати, що 80 років ти жив обманом, – дуже важко. Крім того, він не живе в Україні. Робити щось заради людини, яка ні на що не впливає, я не бачу сенсу. Час буде витрачений, найімовірніше, нічого не зміниться. А от людей, які будуть впливати на якісь процеси в країні, варто не втратити.

Останній раз я бачилася з хрещеним батьком у 2013 році, коли приїжджала до нього в санкт-петербург. Тоді мені було 13 років, я ще не сформувала жодного ставлення до росії. З наших зустрічей я завжди розуміла, що мій хрещений батько доволі запальна людина, його дуже легко розізлити. Більшу частину життя він прожив у росії. Там було його оточення, там він будував кар’єру, і ми в принципі рідко спілкувалися.

З 2014 уже були якісь конфлікти, пов’язані з війною, бо тоді ми з родиною переїжджали з міста Авдіївки на Донеччині. На той час ця тема стала для нас такою, яку краще не обговорювати. Наприклад, коли батьки зідзвонювалися з хрещеним батьком через Скайп, ми могли обговорювати будь-які теми, тільки не цю. Та й моєї активної участі в цьому спілкуванні, мабуть, не було: я просто підходила привітатися, показати себе, що я жива, здорова, зростаю.

24 лютого ми з хлопцем вирушали на захід України, дорога була доволі довгою, тому я листувалася з рідними стосовно того, що відбувається. Пам’ятаю, почала писати й хрещеному батьку теж. Зверталася до нього українською, хоча до того ми спілкувалися російською. Думаю, що половину з написаного він навіть не зрозумів.

Потім він зателефонував. Чи зрозумів він щось, чи не зрозумів, але запитав, яка допомога потрібна, що можна зробити. Я почала йому пояснювати ситуацію загалом. У мене все тремтіло, я почувалася розгубленою. До того, як він зателефонував, я написала йому в телеграмі багато повідомлень. Хотіла просто повідомити, що чула вибухи зранку, що ми їдемо, і мені дуже страшно, а батьки залишилися в іншому місті. Хотілося передати свої почуття, тим самим ствердити, що почалася війна, і її розв’язала росія. А я живий свідок того, що це правда.

За декілька днів до повномасштабного вторгнення, коли починалися побоювання серед знайомих і казали про те, що варто збирати тривожні валізки, моя сім’я не спілкувалася з хрещеним батьком з цього приводу. І він не запитував про це. У моєї мами в родині взагалі було троє дітей: вона, її брат (мій хрещений батько) та сестра. І ця сестра пробула в Ірпені, коли там було доволі небезпечно. Вони також ділилися, що брат зовсім не цікавився, чи жива вона взагалі.

Після всіх цих діалогів я пам’ятаю, що запостила в інстаграм допис про те, що в мене більше немає хрещеного батька. Напевно, я не відчувала страху втратити цю людину. Ми не були сильно близькими. Водночас мої погляди не дозволили б мені спілкуватися з ним після всього, що він сказав. Навіть не знаю, чи він бачив той пост. Зараз він навіть не стежить за мною в соцмережах, просто відписався. І текст я писала українською, тож він би однаково нічого не зрозумів.

У мене немає якогось такого досвіду, який став би прикладом для інших людей у комунікації з рідними. Швидше є досвід прийняття того, що якась людина пішла з мого життя через погляди, далекі від моїх. З мого кола спілкування вийшли й деякі люди з України, які також мали дивні погляди.

У моєму житті вже відбулися певні зміни: батьки виїхали з Нікополя, тому що там стало небезпечно. Не знаю, чи хрещений дивиться якісь новини, крім російських, чи десь міг побачити, що за останній час багато прилітало в Нікополь. Рефлексуючи зараз, я не знаю, чи є зміст щось доводити йому, пояснювати, якщо він не поінформований про події в наших містах.

Можливо, це не ті люди, з якими взагалі можливо розмовляти. Історія нашого з ними діалогу, напевно, ще не завершена. Коли війна закінчиться, можливо, ті близькі люди, які не вірили в те, що робить росія, звідкись дізнаються правду та зрозуміють, що оточували себе брехнею. Цікаво, як повернеться історія, чи почуємо ми щось від них узагалі, чи відчують вони сором, провину за те, що не вірили своїм близьким і не запитували, що в них відбувається в країні, де йде війна.

Я розірвала стосунки з друзями з Криму. Узагалі різні погляди розділяли нас від самого початку війни. Але поки не сталося повномасштабне вторгнення, я ніколи не приділяла цьому значної уваги, завжди шукала якісь компроміси, намагалася не зачіпати цю тему. З 24 лютого жодних компромісів уже бути не могло.

У перші дні повномасштабної війни я сподівалася, що друзі все зрозуміють. Я дуже близько спілкувалася зі своїм найкращим другом із Криму на той момент, ділилася з ним усім, що відбувається в моєму житті, і в перший день війни теж написала йому: «Привіт, нас бомблять, летять ракети». А в мене батьки з Бучі, і тоді я їхала до них. Ділилася з ним усіма переживаннями, на що він мені відповів: «Катя, не переживай, скоро все будет хорошо, вас спасут». Я не могла йому нічого відповісти та просто припинила з ним спілкуватися.

Так само вчинила близька подруга, яка раніше була моєю тренеркою та дуже важливою людиною для мене. Вона рік жила в Криму, мала проблеми з фінансами, і ми дали їй житло, удома в нас. І вона знає, що мої батьки живуть у Бучі. Коли все починалося, ми з нею спілкувалися, на що вона мені відповіла: «Катя, не разводи ненависть». Тому я теж розірвала цей контакт.

Було дуже важко донести щось цим людям у діалогах. Вони ніколи не мали чіткої позиції, але зараз мене це сильно шокує. Значить, нам не по дорозі разом, і спілкуватися з ними я вже не бачу сенсу. Вони чітко показали свій вибір.