Власний досвід«Коли, як не зараз». Жінки про те, чому й на що вони наважилися під час війни
І як вони борються з почуттям провини за щастя
Заняття танцями, нове тату, волосся кольору цукрової вати – хтось страждає на синдром відкладеного життя, а хтось зрозумів, що іншого життя вже не буде й треба наважуватися вже зараз на те, що так давно хотілося.
Ми поговорили з жінками, які вирішили, що життя занадто коротке, щоб відкладати на потім. А також розпитали, на що і як вони наважилися і як відчувають себе, здійснивши давні мрії. А психологиня «Її підтримки» Даша Трофімова розповіла, чому деяким людям легше наважуватися на щось під час війни і як побороти почуття провини за своє щастя.
текст: Анастасія Микитенко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Ната
32 роки
Війна дуже мене включила. Я зрозуміла цінність себе й усього, що я роблю.
Я працюю графічною дизайнеркою, а малювання завжди було просто хобі. У дитинстві я мріяла ходити в художню школу, але батьки не бачили в тому цінності. Уже в дорослому віці з’явилася любов до книг, а з нею й бажання написати свою та власноруч її проілюструвати. З того моменту я почала звертати особливу увагу на оформлення обкладинок й ілюстрації, думати, як би я це зробила. У ті роки книги не виглядали так стильно, як зараз. І в мені зародилося бажання зробити їх більш привабливими. Увесь цей час мені здавалося, що це дуже дитяча, дуже наївна мрія. Проте під час війни вона перетворилася на реальну, стало зрозуміло, що мрії мають здійснюватися, я дозволила собі їм здійснитися. Я повірила у свої сили. Раніше здавалося, що ніхто не захоче зі мною працювати, дивитися мої ілюстрації. Зараз я вже так не думаю. Захочуть. Я зроблю так, щоб захотіли.
Узагалі я досить меланхолійна, пошук сенсу здавався ефемерним, орієнтири часто змінювалися, життя було для мене неначе каторга. Але війна дуже мене включила. Я зрозуміла цінність себе й усього, що я роблю. Тепер хочеться творити, щось залишити після себе. Тільки зараз я це відчула на повну. Особливо на мене вплинув прильот у Вінниці, бо я звідти. Я зрозуміла, наскільки близька смерть: коли вона перед твоїм носом, коли ти думаєш, що тобі пощастило, бо ти працюєш не в тому офісі, то починаєш цінувати кожний момент, прислухаєшся до себе, хочеш проводити час так, як тобі комфортно, узяти максимум від сьогодні. Життя насправді класне, я таке ніколи не сказала б раніше.
Я збирала кошти на ремонт і розуміла, що він принесе задоволення, бо класно жити, коли навколо гарно. Проте можна вкласти в iPad і почати втілювати свої мрії, почати малювати, розвиватися. Вибрала друге. Уже немає, куди відтягувати, мені 32. Я хочу жити й хочу малювати.
Я сумнівалася, звісно. А якщо треба буде виїжджати з країни або я втрачу заробіток, а я витратила всі гроші на планшет? Ще й ціни так піднялися. Я пішла домовлятися, щоб його доставили, а мені під вечір сказали, що ціна вище на 300 доларів. Та мені було байдуже, подумала, що знайду десь гроші.
У мені так багато щастя, коли намалюю якусь маленьку ілюстрацію, коли виходить якась лінія, дуже тому тішуся.
Коли його доставили, були різні відчуття. Насамперед було страшно його нести. [сміється] Це страх чистого листа: поки я навчуся, то все може мати якийсь дитячий вигляд, треба час, щоб набити руку, звикнути до стилуса. Проте також була й радість. Я ні на секунду не жалкую, що вибрала малювання.
Зараз рухаюся маленькими кроками, бо в мене основна робота й фриланс: я намагаюся відновити заощадження. Отож сідаю за малювання рідше, аніж того хотілося б. Та мені не сумно, не важко, що тепер треба більше працювати, бо я знаю, для чого це все. До того ж мені завжди все не дуже легко дається, потрібно прикласти максимум зусиль, заощаджувати. Воно тоді й більше цінується.
Але в мені так багато щастя, коли намалюю якусь маленьку ілюстрацію, коли виходить якась лінія, дуже тому тішуся. Хочеться з усіма цим поділитися. Коли малюю, то вимикаюся, пропадаю в просторі й часі. Я забуваю їсти, мене затягує, я зникаю. Ілюстрація – це я, це про мене.
Першою хочу проілюструвати дитячу книжку. Я обожнюю Мумі-тролів, бо вони для мене про дитинство, пригоди, які переплетені з глибоким сенсом, хочу щось схоже створити. Якби ж могла вибрати книжку, яку вже проілюстрували, то це був би «Темний бік будинку» Макущенко Марини. Це історія про домовиків, химер, старі будинки й споконвічні традиції. Вона для мене така стильна: там і про архітектуру, і міфологію, і містичність. Я таке обожнюю.
Наталія
25 років
Намагаюся жити тут і зараз, не думаю, що в мене попереду все життя, тому беру все від нього в цей момент.
Я займалася фотографією, багато вчилася й розвивалася в цьому напрямі. Завжди думала, що треба досягнути чогось в одній сфері, перш ніж почати щось нове.
Проте з початком війни я не могла брати фотоапарат у руки, емоційні перепади не давали можливості дати результат, на який розраховує клієнт.
Ми саме говорили з психологинею про те, що ж мені робити, куди рухатися. Вона мене почала питати, що подобається. Я пробувала розказувати, що хочу займатися фотографією, але це було якесь раціональне бажання, адже я так багато часу витратила на опанування. А про свічки я сказала просто, тому що треба було ще щось сказати. Вона помітила, що, коли я говорила про фотографію, то була трохи пригнічена, а коли згадала про свічки, то в мене засвітилися очі. Отож ми вирішили змінити вектор руху.
Я любила свічки ще до того, як це стало мейнстримом, але ніколи не думала, що колись буду їх створювати власноруч. Це було чимось далеким, неможливим, куди мені? Я не бачила себе в ролі підприємця, боялася, що занадто велика конкуренція. А коли почалася війна, то подумала, коли, як не зараз? Тоді я зрозуміла, що буду шкодувати, якщо не спробую, а буду й далі намагатися працювати з фото. До того ж зараз таке відчуття, що ми не можемо бути в повній безпеці. Це не Середньовіччя, де війна до тебе дійде, якщо тільки тобі постукають у двері з мечем, – тепер є ракети. Тому я намагаюся жити тут і зараз, не думаю, що в мене попереду все життя, тому беру все від нього в цей момент.
Якщо ми заперечуємо реальність, то це нічим хорошим не закінчується. Це працює в обидві сторони: не варто заперечувати ні погане, ні хороше.
Я почала шукати навчання зі свічковаріння, аналізувати ринок, що в нас є й чого немає, продумувати, що хочу робити і як виділятися. Потім почала вже робити перші прототипи: тестувати різні аромати, воски, створювати щось дійсно якісне. Вирішила, що це будуть масажні й ароматичні свічки. Я хочу створювати сезонні аромати, щось осіннє, тепле, затишне, але, головне, природне. Зараз багато людей не можуть вільно вийти, погуляти по лісу, надихнутися. Сподіваюся, що зможу через аромати наблизити їх до природи. Тож у мене вже стоїть колекція свічок, я дивлюся, як реагують різні воски, аромати, олії, шукаю підставки, варіанти пакувань. Намагаюся зробити щось від душі.
Коли я займаюся свічками, то відчуваю себе на своєму місці. Це та справа, яка прийшла до мене дуже спонтанно, але відчуваю себе як риба у воді. Усі ці моменти дають мені так багато щастя.
Попри захопливу роботу в мені є й відчуття провини, з яким постійно борюся. Адже багато людей, і навіть мої рідні, були змушені покинути свої домівки, залишилися без роботи, а зі мною ніби все нормально. Через це перші місяці я хоч і намагалася активно допомагати, але купа емоцій щовечора придавлювала мене до ліжка й змушувала страждати. Проте я зрозуміла, що це відчуття провини нікому не потрібно, я не зможу ним допомогти ні людям, ні собі.
Якщо ми заперечуємо реальність, то це нічим хорошим не закінчується. І важливо пам’ятати, що це працює в обидві сторони: не можна заперечувати погане, але й хороше також заперечувати не варто. Ми маємо розуміти, може бути щось хороше, так само, як і щось погане. Тому даю собі можливість працювати, творити й радіти своїм свічкам.
Ганна
35 років
Я не мучалася на роботі, але не відчувала, що її достатньо для мене, не вистачало творчості
Я пропрацювала 15 років режисеркою на телебаченні. Мені подобалася робота, вона була цікава, але не наповнювала. Я не мучалася, але не відчувала, що її достатньо для мене, не вистачало творчості. У вересні я звільнилася й пішла у відеопродакшн. Це було такою собі перехідною ланкою: відрізнялося, але не дуже.
Я давно хотіла зайнятися чимось своїм, знімати документальні фільми. Проте не могла наважитися через фінансову сторону, мистецтво приносить мало грошей. Через це останні роки шукала щось, що займе не так багато часу, а у вільний час я могла б творити. Але якось не виходило.
Коли почалася війна, то все зупинилося: багато хто роз’їхався, а я залишилася, і роботи не було. Я зрозуміла, що маю щось робити, тому нарешті почала щось своє. У березні почала заповнювати заявки до різних резиденцій й отримала запрошення до участі в резиденції для українських митців і мисткинь в Австрії. Ми готували виставку про Україну й війну. Я зробила два проєкти: відеоінсталяцію й просто інсталяцію.
Перша відеоінсталція була про мої відчуття. Це було спустошення, неначе частину твого світу просто прибрали, замість повної картинки життя ти бачиш якісь уламки. Друга робота була пов’язана з історією про те, як у дитинстві, коли я плакала, мама збирала мої сльози в маленькі пляшечки. Я питала її, навіщо так робити, а вона відповідала, що це, щоб я нічого не втратила, пам’ятала, що буває й так. Моя робота була про те, що зараз ми зібрали так багато цих пляшечок, що вони не поміщаються у валізу, яку ми несемо з собою.
Коли я повернулася до Києва, то змонтувала свій короткометражний документальний фільм. З початку повномасштабної війни я була в Києві, знімала те, що відбувається зі мною й людьми навколо мене. Я знімала свої спостереження за іншими зі свого балкона, ходила вулицями, стояла в черзі до магазину й намагалася вписати своє життя в нову реальність. У фільмі я рефлексую свої почуття в умовах війни. Фільм складається з відео, які знімала протягом трьох місяців повномасштабної війни, і моїх записів у щоденнику, який тоді вела. Зараз посилаю його на фестивалі.
З одного боку, я роблю те, про що вже п’ять років мрію, а з іншого, це сталося за жахливих обставин.
Я відчула, що це було саме те, що було потрібно мені. Я дуже замкнута людина, але почуттів і переживань стало надто багато, а це був хороший спосіб їх вилити з себе. Водночас я відчувала такий дисонанс. Війна та смерть, вони сумні й не викликали радості. Але водночас я відчула задоволення, наповнення, розуміла, навіщо я створюю. З одного боку, я роблю те, про що вже п’ять років мрію, а з іншого, це сталося за жахливих обставин. Це був наче банкет під час чуми.
Часом мені здається, що, може, я не впораюся, що, може, мої роботи не достойні, щоб їх побачив світ. Буває, що я дуже продуктивна, а іноді тиждень нічого не роблю, тоді здається, що даремно витрачаю час. Іноді я не отримую фідбек, а він дуже потрібен.
Проте, коли я починаю роздумувати про те, що моя робота не важлива, то згадую, що вона не може бути якоюсь не потрібною, це мої почуття й те, як я їх проживаю. Вони можуть не отримати відгук інших людей, проте вони є й тому вони важливі. Коли я собі це нагадую, то просто продовжую творити.
Є й речі, які допомагають триматися. Наприклад, позитивні відгуки. Особливо всім сподобався проєкт про сльози й баночки: він дуже чуттєвий, бо про дитинство, про маму. Коли я зняла фільм і змонтувала його, то зробила невеличкий показ серед друзів. Майже всі подякували, говорили, що це те, що вони відчували, а я неначе проговорила їхні думки. Це було для мене важливо, бо попала в серце.
Та мені навіть не відгуки найбільше подобаються, а процес створення. Ти думаєш, про що ти хочеш сказати, або з’являється ідея, у якої немає форми. У тебе є відчуття, наприклад страх, і ти хочеш дати йому форму, починаєш думати про це. Таке абстрактне почуття починає вимальовуватися в картинку, набирати обрисів. Це найкращий момент моєї роботи.
Даша Трофімова
Психологиня платформи «ЇЇ підтримка»
Чому нам легше на щось наважитися під час війни?
Люди, можливо, уперше в житті або принаймні дуже гостро відчули, що життя відбувається тут і зараз. Вони вже не питають себе, як та чи та дія вплине на них через десять років. Немає часу на компроміси, поступки, пожертвування собою заради очікувань інших, схвалення від суспільства. Є відчуття невідомості, чи буде завтра, то треба жити так, як хочеться, або пробувати те, на що раніше не вистачало сміливості, часу й ресурсів.
Підсвічується дуже багато важливого, і його більше неможливо ігнорувати серед усього неважливого. Якщо раніше можна було заплющити очі на щось, казати, що це не на часі, що ти можеш ще потерпіти, або думати про якісь інші виправдання, то зараз так не працює. У ситуаціях небезпеки проявляється бажання жити, воно дуже гостре. Іноді воно навіть категоричне, і тоді ми перестаємо зважати на почуття й потреби інших.
Багато людей, наприклад, почали займатися творчою діяльністю. Це допомагає відчути себе в теперішньому моменті, спіймати потік, у якому життя проявляється якнайсильніше. Окрім того, мистецтво має терапевтичний ефект. Воно дозволяє переживати те, що переживають інші люди, і зрозуміти, що ви в цьому не одні, знайти зцілення через творче вивільнення емоцій.
Люди в цей час наважуються вийти зі старих стосунків. Вони могли зрозуміти, що те життя, яке вони жили, не їхнє, що вони не хочуть так жити. Вони усвідомлюють, що шансу прожити інше життя не буде, треба робити щось уже зараз. Тож з’являються сили сказати, що я так не хочу. Деякі ж люди нарешті дозволяють собі відчути те, що вони не могли дозволити собі відчувати раніше. І тоді на тлі війни зароджуються нові чарівні почуття.
Деякі люди просто вчаться дослухатися до себе. Зараз ніхто не знає, що правильно – поїхати чи лишитися, донатити абсолютно все на ЗСУ чи вкладатися в економіку країни, користуючись послугами й речами місцевих виробників, пробувати абсолютно нову діяльність чи намагатися влаштуватися на знайому з минулого життя посаду, але в новій фірмі. Зараз немає чітко сформованих орієнтирів, не відомо, що правильно, особливо з того, що підтримує більшість. Тому, з одного боку, дуже складно наважитися на певні кроки. А з іншого, це можливість навчитися самостійно ухвалювати рішення й повертати контроль над своїм життям собі.
Що робити, якщо я боюся наважитися, бо думаю, що пошкодую про це?
А що взагалі означає пошкодувати? Це означає, що зараз я ухвалюю рішення, а за якийсь час із новим досвідом, новою інформацією розумію, що рішення було невдале. Проте в той момент це було найкраще рішення, яке ви могли ухвалити. Я думаю, що не шкодувати буде легше, якщо вірити, що в кожен момент життя людина ухвалює для себе найкраще рішення, зважаючи на ресурси, обмеження й бажання, які вона має саме в той момент.
Проте кожне рішення має бути усвідомлене, навіщо я це роблю, з якою метою? Яку потребу я хочу вирішити своєю дією або бездіяльністю? Якщо ми зрозуміємо потребу, то, можливо, зможемо знайти інакший спосіб її задоволення. Наприклад, яскраве волосся може бути про потребу в самовираженні, і якщо вам занадто страшно йти до перукаря, то ви можете подумати, а як ще можна проявлятися у світі? І тоді можуть зʼявитись альтернативні шляхи: більше писати про своє життя, почуття й досвід у соцмережах, почати співати або танцювати, спробувати новий стиль одягу або макіяж тощо.
Що робити з провиною, коли ти насолоджуєшся тим, на що наважився?
Так, у нас може бути відчуття провини за бажання жити – знайома багатьом провина вцілілого. Там же люди гинуть, родини не бачилися пів року, як собі можна дозволяти отримувати задоволення? Ще ніколи раніше ми не відчували ці комплементарні, такі не поєднувані відчуття водночас.
Тут важливо усвідомити, що життя може бути одночасно дуже сумним і дуже прекрасним. Можна в один день дізнатися про загибель друга на фронті, а в інший – про народження дитини в подруги. Можна в Гостомелі поміж зруйнованих будинків бачити мальовничі квітучі сади. Можна бути в безпеці й комфорті в найкрасивіших місцях планети й відчувати непереборну тугу за рідними стінами та вулицями міста, у яке зараз неможливо повернутися.
Це важливе вміння помічати й дозволяти собі відчувати і те, і те. Це допомагає не розділяти все на чорне і біле, а помічати всесвіт у його багатогранності: у світі не тільки так або так, а одночасно так і так. Спробуйте це прийняти. І тоді, можливо, життя стане більш сповненим, а ми – гнучкими. Бо саме гнучкість дозволяє адаптуватися в надзвичайних умовах і бути активними творцями власного життя.
Коментарі
Підписатись