Власний досвідI’m not fine. Історії жінок, які виїхали за кордон, про смолтоки з іноземцями

Я родом із Бердянська, проживала в Києві. На другий день після початку повномасштабної війни переїхала до Львова, а звідти – до Польщі. Проживши місяць у Польщі, я поїхала до Румунії, де живу зараз. Тому можу порівняти досвід ведення смолтоків з поляками й румунами. Більшість поляків дуже мене підтримували. Коли я жила в хостелі, зустрічала багато незнайомців, з котрими вела розмови на різні теми, зокрема й тему війни в Україні. Поляки дуже толерантно тримали дистанцію. Якщо їм не було цікаво, як ми тут собі в Україні живемо, то вони не питали, як справи. А якщо вже запитували, то цікавилися речами типу «як твоя родина». Мене слухали й казали, що співчувають. Коли до мене в хостел приїхала мама, хостеса-полячка обіймала її й навіть плакала. Тоді ми відчували сильну емпатію й підтримку.

До 24 лютого я не знала в принципі, що таке пережити війну. Більшість європейців, з котрими я вела смолтоки, говорили мені щось на кшталт: «Дуже дивує, що ти не плачеш, можеш усміхатися і щось робити». Звісно, комунікуючи з малознайомими людьми, не почнеш одразу плакати й розповідати про свої проблеми. Мене навіть дивувало, коли поляки запитували, як мої справи, і приділяли близько 15 хвилин свого часу, щоб вислухати мою відповідь.

У Румунії теж цікавилися «як справи» більш конкретно. Наприклад, трохи знайомі мені люди запитували «як твої дідусь з бабусею» (зараз вони в окупації) або «як твій хлопець» (він перебуває в Донецьку). Було видно, що румуни співчувають, але поняття «війна» для них також дуже не осяжне. Одна моя знайома в Румунії запитала: «У твого хлопця дійсно є автомат? Він воює з автоматом і стріляє?»

А коли в якійсь розмові я жартувала, відчувала, що оточення ніяковіє, мої співрозмовники зізнавалися, що не уявляють, як можна жити, працювати, але водночас перебувати думками в Україні. Ніби ти знаходишся в паралельній реальності.

Коли порівнюю свій досвід перебування у Львові, Польщі й Румунії, то відчуваю, що емоційно легше мені було у Львові. Я могла спілкуватися з тими, хто має схоже переживання війни. Цей досвід не настільки відрізнявся від досвіду тих, хто не знає, що таке «прилетіло о 6 ранку». Бувало, у мене запитували про рідних, а я відповідала: «Не знаю, бо не маю з ними зв’язку». Люди цікавилися, як це – немає зв’язку? Зараз настільки очевидним стало телефонувати будь-кому на вайбер чи телеграм, що годі й уявити собі відсутність інтернету, бо хтось глушить сигнал. Не можна одночасно воювати й записувати тік-токи, інтернет не працює – це те, що я додатково пояснювала іноземцям.

Я вважаю, що, з одного боку, дуже важливо розповідати людям про війну. І в Польщі, і в Румунії я жодного разу не стикалася з розмовами типу «нє всьо так адназначна». Більшість поляків, з котрими я мала довгі розмови, усе розуміли. Я намагалася пояснити людям, що росія – це не тільки путін, це така нація. Що путін не власноруч ґвалтує дітей. Це роблять чоловіки, котрим навряд чи віддавали прямий наказ ґвалтувати. Поляки розуміють цей наратив.

З іншого боку, якби про мою життєву ситуацію в мене запитували геть незнайомі люди, мені було б дискомфортно. Я не хотіла б відкриватися. Досвід переживання війни я навіть для себе не можу описати. Не знаю, як його пояснити іншим так, щоб стало зрозуміло хоча б на одну соту долі.

Іноді хочеться поспілкуватися з іншими не тільки з позиції людини зі статусом refugee (англ. біженець). Біженкою я є три місяці, а людиною, котра має інший життєвий досвід – 33 роки. Це нормально. Мені особисто було дуже важливо, щоб у мене запитували не лише про війну. Адже цим інші демонстрували повагу до мене як до людини, а не як до індивіда з клеймом «біженець».

У підсумку можу сказати, що поляки добре розуміють нас, бо мають схожий досвід конфронтації з росією. Румуни теж загалом намагаються зробити перебування українських біженців у країні більш комфортним. У Румунії в мене не запитували «як справи», але якщо я мала якусь проблему, допомагали її вирішити. Наприклад, мені потрібно було обміняти гроші, але у віконечку обмінника не виявилося касирки. Бабуся, котра стояла переді мною, почала зі мною говорити й зрозуміла, що я не знаю мови (я відповідала англійською). Бабуся запитала, чи я з України, а потім провела мене «за руку» у дворик, де була інша вітрина обмінника, покликала касирку й пояснила, яку валюту мені потрібно обміняти. Румуни знають англійську. А ще можуть навіть зійти зі свого маршруту й провести тебе, якщо не знаєш дороги. Схожу особливість можна знайти в нашій українській ментальності.

Я переїхала до Німеччини з малим сином. Мені дуже не вистачає України, зараз я воліла б бути вдома, якби не війна. Ніколи не поїхала б жити до іншої країни. Щодня я кажу собі: «Це остання ніч, я їду додому». Дивлюся фото з Києва, яке там усе красиве, усе зелене, люди повертаються додому. А зранку читаю новини, куди прилетіло, і розумію, що поки зарано. Я прокручую в голові одні й ті ж думки, а що, якщо прилетить туди, де моя дитина, що буду робити.

Щодня спілкуючись з німцями, я часто чула одні й ті ж самі запитання. У ранкових смолтоках вони запитували «які плани?», як додаток до «привіт». Самі ж німці, зазвичай, відповідали на такі питання майже одним словом, повторюючи його кілька разів, – termine (нім. події). Себто люди мають якісь задачі, записи до лікаря, на тренування тощо, котрі потрібно виконати. А ще для них дуже важливі їхні плани на вихідні. У неділю вони ніколи не працюють й обов’язково кудись виїжджають. З перших днів стандартні запитання про плани стали болісними для мене. Усі мої плани зруйнувала війна, і я не знаю, що буде завтра. А перше таке запитання буквально «вибило мене з колії», я знітилась і лише після паузи відповіла: «Я не знаю».

Було й таке, що запитували конкретніше «які в тебе плани на свята» або ж «на вихідні». Тоді я могла знайти якусь більш-менш соціально прийнятну відповідь. Можна було сказати: «Поки що я не маю планів на свята», – і це нормально. Щоденно ці запитання ставили працівники підприємства, на якому мені з сином обладнали кімнату. Це були малознайомі люди, проте вони знали, хто я і звідки. Якщо описати основну емоцію, котра виникала від необхідності відповідати на запитання у смолтоках, то це злість. Мене не тільки ображали, але й дратували подібні розмови.

Я дуже хотіла розповідати людям про війну в моїй країні, хотіла пояснювати, що планета Земля має ворога й цей ворог – росія. Для мене це було дуже важливо. Тут, у Німеччині, я немов бачила якусь недоречність розмов про війну в Україні. Люди живуть собі своїм життям, і їм ніби й не потрібно розуміти, що таке страхіття війни. Мені хотілося у всіх запитати «чи знаєте ви, де у вас бомбосховища?», «а чому ви не знаєте, де у вас бомбосховища?»

Питання німців у смолтоках не змінилися з часом. А я поки що не напрацювала для себе систему «правильних» відповідей у невимушених розмовах, проте однозначно вирішила, що казатиму правду.

Хочеться розповісти історію знайомства з німкенею – власницею салону оптики, котра подарувала мені окуляри й дуже підтримала. Окулістка безкоштовно провела діагностику мого зору й дала можливість обирати будь-яку оправу й лінзи незалежно від їхньої ціни. Розмовляючи зі мною, жінка слухала мою історію, співчувала й плакала. Вона казала: «Я допомагаю людям, котрі вимушено переселилися, із задоволенням, бо маю таку можливість». До слова, вона не спитала в мене, які мої плани. Я дуже вдячна їй за таке розуміння.

Ще було таке, що приводила сина в дитячий садочок й іноді запізнювалася. Виховательки не робили зауважень, а навпаки, підтримували й говорили мені: «Ольго, будь ласка, no stress, no stress». І це трішки заспокоювало. Тоді відчувала емоційну підтримку з боку цих жінок. Насправді те, що кажуть про пунктуальність німців, – міф. Вони теж запізнюються, і на 15 хвилин, і довше. Та їхній підхід не переживати через те, що не встигаєш.

На вихідні працівники підприємства, де ми живемо, завше намагалися розрадити й відвернути нашу з сином увагу на щось приємне. Організовували нам подорожі до зоопарків на власних автівках. Ці поїздки допомагали синові адаптуватися, зараз емоційно він почувається добре. А я, перебуваючи не вдома, відчуваю постійний дискомфорт із приводу того, чи достатньо вдячності проявляю до тих, хто мені допомагає, і чи достатньо слів danke я сказала.

Я хочу додому.

На початок війни я вже була вагітна. Ми з сім’єю, маючи на руках малу дочку, виїхали з Гостомеля за декілька годин до того, як туди прийшли російські окупанти. Мігрували до Швеції.

З самого початку, спілкуючись зі шведами, як з іноземцями, я побачила, що тут узагалі не просто зав’язати з кимось контакт. Переважну більшість розмов вела з людьми, котрі були працівниками лікарні, у якій я отримувала послуги; чи службовцями інших інституцій, де спілкуються виключно «у справах». Створилося враження, що у Швеції не заведено багато розпитувати.

Згадується, як щиро зі мною спілкувалися медики в лікарні, де я стала на облік з вагітністю. Коли лікарі дізнавалися, що я з України, найперше вони висловлювали свої співчуття й казали, що їм дуже прикро. Це не були шаблонні розмови в стилі смолток. Відчувалося співпереживання й те, що їм бракувало слів для висловлення своїх емоцій. Вони розуміли, війна – це невимовно важко. Я відчувала підтримку з їхнього боку.

Коли мене оформлювали на облік зі спостереження за вагітністю, спеціалісти приділили особливу увагу моєму психологічному стану. Рекомендували невідкладно звертатися до психолога, як тільки виникне потреба. Мене дуже прискіпливо запитували, чи дійсно добре я почуваюсь емоційно, особливо в моєму положенні. Я розуміла, що, найімовірніше, потребую психологічної підтримки, але не була впевнена, що зможу «підіймати» всі ці емоції, мені потрібен був час.

Коли тут, у Швеції, малознайомі люди традиційно запитували «як справи», я завжди відповідала: «Усе нормально». Лише коли бачила, що людина ставить запитання, бо її справді цікавить, що відбувається в Україні, починала розповідати про війну. Я розумію, що не можу відверто говорити з незнайомцями про війну. Мені важко відкриватися в таких смолтоках. «З порогу» я ніколи не ділюся власними почуттями. Я особисто відчуваю це як «вивалювання» своїх переживань на когось.

Коли ми прилетіли у Швецію, нас зустрів брат мого чоловіка зі своєю подругою. Ця дівчина виросла тут, у Швеції. Але родом вона з Боснії. Їй теж довелось емігрувати з батьками під час боснійської війни (що вважалася найкривавішою в Європі з часів Другої світової). Дівча пережило страхіття війни у віці 10 років. Перше, що вона сказала, було: «Я дуже вас розумію, тому що пройшла майже через те саме».

Ми багато говорили, дівчина розповіла, як провела в бабусі без батьків 9 місяців, навіть не знаючи, чи тато з мамою живі. Тоді не було мобільних телефонів. На щастя, згодом вони знайшли одне одного й усією сім’єю переїхали до Швеції.

Ми з сім’єю шукали тут квартиру й познайомилися з агентом, котрий її показував. Виявилося, що цей чоловік колись був військовим журналістом. Бачив різні війни, був на Донеччині й Луганщині ще у 2014 році. Він там переживав те, з чим навіть мені не довелося зіткнутися. З ним у нас склалася розмова, де всі все розуміли.

Здається, у Швеції всі розмови взагалі ведуться більш предметно. А ще шведи хочуть вступати в НАТО й добре знають хто у світі агресор. Тема війни в цих людей на устах. З самого початку прибуття у Швецію я відчувала, що мене підтримували. Багато людей пропонували свою допомогу й намагалися щось зробити для мене.

Зараз я перебуваю на Кіпрі, проте мала досвід ведення смолтоків з іноземцями в Угорщині й Румунії. Люди часто питають, як справи, і це смолток у класичному розумінні. Відповідь на це питання передбачає: «I’m fine». Але насправді I’m not fine. І тут виникає багато розгубленості: чи відповідати правду, як ти, чи змовчати. Часом починаєш відповідати, а тобі надходить реакція, типу: стоп, стоп, стоп, зупинися! А коли ти говориш, що справи погано, бо в моїй країні війна, люди або ігнорують, відповідаючи «а, окей», або починають якось підбадьорювати.

Я гадаю, що так стається через те, що існує певна культура поводження з емоціями. Переживаючи емоцію відчаю, страху, обурення, гніву (загалом не дуже соціально прийнятні емоції в більшості спільнот), людина прагне зупинити процес негативного переживання, щоб не опинитися в ситуації безсилля й розгубленості. Часто люди намагаються опановувати й керувати безсиллям через антонім – всесилля. На розповіді про війну в Україні іноземці відповідають щось типу «ви – хоробрі українці», щоб тільки припинити розмову.

По початку повномасштабної війни росії проти України, коли ми ночували в спортзалі в Румунії, до нас підходили волонтери й справді дуже хотіли підтримати. Але я була тоді як кулька, котра от-от лусне, і схоже, навіть не потребувала розмов, не могла розмовляти. Та кулька все ж луснула – і я розплакалася. Після цього один із волонтерів сказав: «Ви ж сильні українці, ви ж переможете, ви ж не можете не перемогти». Він говорив, а в його очах читався відчай.

У таких розмовах насправді немає підтримки. Є відігравання емоцій безсилля, як реакція на неочікувані відповіді. Це як намагання «вилити» власні емоції на іншу людину, котрій насправді вистачає своїх. Якщо у вас є сили зупиняти подібний «потік свідомості», будь ласка, зупиняйте. Ви маєте право сказати, що зараз хочете побути наодинці чи втомилися й не можете підтримувати розмову.

У мене була ще одна історія, коли до мого кота прийшов ветеринар. Лікар заповнював медичну документацію й паралельно запитував, як справи в Україні. Я розповіла про те, що вбивають дітей, ґвалтують жінок, щодня вмирають люди. Він сказав щось типу «хм…мені шкода» й продовжив заповнювати документи. Я дуже чітко відчула, що насправді чоловікові було байдуже, він слухав мене й уявляв мною сказане, як картинку, котра відбувається не в цьому світі й не з ним.

Я розумію, чому так відбувається в країнах, де є дуже багато соціальної дистанції й великі відмінності в культурі, як порівняти з Україною. Хоча Кіпр – це морська країна, усі дуже дружні одне до одного, і здається, що соціальна дистанція не велика. Але насправді в людей присутнє дуже велике бажання берегти свій світ, берегти себе від уявлення, що ця війна реальна й вона могла б статися з ким завгодно без його провини. Навіть з ними.