Власний досвід«Старі речі? Заший». Три історії про економічне насильство

Марина

Думала, що всі так живуть, що це тільки у фільмах буває класне життя. А моє – отаке, і я мушу його терпіти.

Це був найкращий друг мого брата. Ми вже були раніше разом, але потім розлучилися. Тоді проявів агресії не було, ми розійшлися, бо жили в різних місцях. Та потім знову зійшлися. Коли мені було 26 років, я народила доньку, і ми знову взяли шлюб.

Це частіше було про психологічне насильство. Він постійно мене принижував, казав, що я завжди все роблю не так: погана мама, дружина, господиня, засранка, несмачно готую. Я це вислуховувала, плакала та працювала далі.

Я також постійно мала економити на всьому, хоча він нормально заробляв. Усі гроші він відносив своїм батькам, я їх не бачила. Коли в мене була дитина, то я не працювала та жила тільки на виплати від держави. Я їх витрачала на себе та дитину — на їжу, засоби гігієни. Він виділяв гроші на дитину тільки тоді, коли я починала скандалити та показувала, що чогось явно бракує.

Ми економили на одязі. Поки я була у шлюбі, у мене навіть не було змоги купити нової білизни – він дивився на протерті речі та казав, щоби я просто зашила. Це пригнічувало та вселяло невпевненість.

Я лише після розлучення почала дивитися на все це по-іншому. Думала, що всі так живуть, що це тільки у фільмах буває класне життя. А моє життя – отаке, і я мушу його терпіти. Коли я заміж виходила, то дуже любила чоловіка й не чула, що казали мені мама, сестра, брат. Я нікого не чула та нікого не слухала. Вони все це бачили, а я – ні. Коли я була вагітна другою дитиною, то рідні казали: «Ти взагалі у своєму розумі, що ти робиш?» А я його завжди захищала, знаходила йому виправдання.

Він поставив мене перед дзеркалом і почав кричати: «Подивись на себе, ти огидна! Кому ти потрібна, та ще й із двома дітьми? Ти нічого не досягла, амеба одноклітинна, на що ти сподіваєшся?»

Просто тоді це здавалося нормальним. У нас була спільна мета – придбати власне житло, цією фразою він завжди маніпулював. Хоча в нього на себе завжди були гроші – на м’ясо, яке він з’їдав сам, та випивку. Я казала, що це неподобство, бо це затягувалося не на один вечір, заважало дитині, і я боялася за неї. Я спричиняла скандали, казала, що так не можна, й іноді я могла за це отримати в обличчя, а іноді – ні. Через певний час я взагалі замовкла. Брала більше додаткових занять дома, щоби могти купувати більше дитині та собі. Чоловік підтримував, щоби я працювала. Проте він потім просив грошей, бо йому начебто не вистачає на продукти, і забирав частину заробітку.

Він також учиняв скандали, коли мені треба було кудись вийти, і повторював, що йому треба, щоб я була дома постійно – прибирала, готувала, прала. До батьків також через скандали ходила. Вони допомагали продуктами, мама купувала одяг і завжди казала, що просто знайшла дешево. Я розуміла, що вона мене обманює, але вона просто хотіла допомогти. Тато був дуже суворий і повторював, щоб забирала дітей і йшла додому. Ну от і наступив той момент, коли я прийшла.

Я зрозуміла, що ми таки різні люди та сказала, що нам не по дорозі. Тоді почалося. Він поставив мене перед дзеркалом і почав кричати: «Подивись на себе, ти огидна! На кого ти схожа, кому ти потрібна, та ще й із двома дітьми? Ти нічого не досягла, амеба одноклітинна, на що ти сподіваєшся? Ти, як сліпе кошеня, – пропадеш без мене».

Після цього ми ще два місяці разом прожили. Я дуже боялася розлучатися, адже в мене діти. Та потім я таки сказала, щоби він йшов геть. Він поїхав у відрядження на три місяці. За цей час він телефонував щодо дітей, думав, що в нас будуть знову стосунки. Та я запропонувала разом подати на розлучення, щоби це все швидко відбулося. Він відмовився, і нас розлучали пів року. Він розповідав, що я йому зраджувала, що це не його діти.

Зараз він досі намагається відновити стосунки. Іноді напивається та дзвонить у Telegram, який я залишила винятково заради дітей. На всіх інших каналах зв’язку я його заблокувала – він писав, де я, нагадував, яка я погана.

У мене таке велике натхнення. Я думаю, яке буде приміщення, які працівники – мені це дає бажання жити далі.

Зараз я змінилася зовнішньо, сильніше відчуваю себе внутрішньо. «ВОНА хаб» я побачила в соціальних мережах, заповнила Google-форму, після чого мені зателефонувала кар’єрна радниця. Тетяна дуже класно побудувала діалог – я взагалі дуже важко йду на контакт, але вона мене розкрила. Я розповіла їй свою історію та розказала, що, поки я була у шлюбі, то не мала змоги ходити ні на які б’юті-процедури – і на мене, на мою самооцінку та відчуття себе це дуже впливало. Вона запропонувала пройти навчання в Академії підприємництва, щоби відкрити власний салон, і я загорілася цим.

Зустрічі були дуже комфортними. Здавалося, наче ми зібралися, як подружки – пощебетали та розійшлися. Проте за ці півтори години нам пояснювали простими словами важливі речі, ми й записували щось постійно. Це було безплатно за програмою ООН, від мене потрібен був лише час, бажання й інтернет-з’єднання. Це була можливість змінити своє життя.

Я йшла на Академію з бажанням відкрити власний салон краси, але поки що відступила від свого задуму. Наразі в мене немає фінансових можливостей на це, але я вивчилася на майстра шугарингу та відкрила свій кабінет – це мій перший крок до мрії. Я буду займатися цим і своєю старою роботою, щоби відкласти гроші.

У мене таке велике натхнення. Я думаю, яке буде приміщення, які працівники – мені це дає бажання жити далі. Мені зараз важко, бо війна та двоє дітей. Іноді хочеться вити, бо здається, наче ти нічого не можеш зробити. Та у «ВОНА хаб» мені дали мрію.

Єлизавета

Він узагалі проти того, що я можу спілкуватися з іншими, ходити на роботу. Він казав, що всім мене може забезпечити, тому я мушу сидіти вдома та займатися хатніми справами.

Ми познайомилися роки три-чотири назад. Усе починалося досить нормально: не було суперзалицянь, але була симпатія та вогники в очах, було класно, цікаво, добре одне з одним. Через певний час ми почали разом жити, вести домашні справи.

Проте, як виявилося, він узагалі проти того, що я можу спілкуватися з іншими людьми, ходити на роботу. Він казав, що всім мене може забезпечити, тому я мушу сидіти вдома та займатися хатніми справами. Ці розмови почалися ще частіше, коли почалася війна, і на роботі почалися скорочення.

Через певний час я сказала, що шукатиму роботу, тому що мені важливо самореалізуватися, мати власні інтереси, якісь хобі. На що в нас почалися постійні сварки, а я переживала на цьому тлі нервові зриви та почала погано спати. Дуже знизилася самооцінка, бо мене тримали в чотирьох стінах. Він постійно запитував, чому я кудись іду. Я не розуміла, звідки це все, тому що я ж не зраджую. Мені потрібно було діти кудись цю погану енергію від сварок, але коли тебе не випускають, ти не можеш цього зробити. Ти постійно сам із собою, варишся в цих емоціях і роздумах. Так можна зійти з розуму.

Тоді я думала, що мені здається, що мене намагаються обмежити, що я собі щось надумала. У деякі моменти здавалося, що ми поговоримо, і більше такого не буде, людина мене зрозуміє. Можливо, що якось у розмовах ми прийдемо до того, що стосунки стануть нормальними. Та з часом це все стало більш ненормально.

Я постійно плакала, але не могла розказати всім, бо це особисте. Подруги запитували, чи я приїду на зустрічі, а я відмовлялася та шукала відмовки, бо хотіла уникнути тих сварок, тих самих розмов і з’ясування стосунків. Було легше відмовитися, аніж слухати це все. Можливо, подруги щось розуміли, але я намагалася не говорити про це.

Я стала соціально відрізаною людиною. Так ніколи й не дізналася, чому він хотів, щоби я була вдома. Коли запитувала, чому йому це важливо, то він казав, що йому так хочеться. Але ж я не його власність, не іграшка якась, а жива людина з живими емоціями та почуттями.

Я не дуже хотіла йти – думала, хіба в мене є якісь проблеми? Та коли ти проговорюєш це вголос, розумієш, що потрібно робити якісь кроки, щоби не залишатися в цій історії.

Це були залежні стосунки, у яких я взагалі не звикла бути. У якийсь момент ти розумієш, що ти не можеш із цим упоратися, і починаєш шукати якийсь вихід із цього. А потім стає зрозуміло, що не знаєш, як. Я не хотіла робити боляче людині, хоча розуміла, що роблять боляче мені. Є жінки, які все обрублюють і йдуть. У моєму випадку я розуміла, що це ненормально, але мені треба була допомога, якийсь поштовх до першого кроку. Так я в хаб і потрапила.

Контакт мені дала знайома, яка сказала мені йти до них. Вона дуже прониклива людина, там не потрібно було говорити, що в мене щось не так. Вона просто сказала, що в нас є такий простір, який допомагає жінкам знайти себе. Ми не проговорювали, що це саме домашнє насильство. Вона зайшла з далеку – що там мені допоможуть зрозуміти, що я хочу та як я хочу будувати своє життя.

Я не дуже хотіла йти – думала, хіба в мене є якісь проблеми? Та таки наважилася, почала працювати з психологинею. Коли ти сама із собою, то щось не розумієш, а коли ти це проговорюєш вголос, розумієш, що ти правильно говориш і що потрібно робити якісь кроки, щоби не залишатися в цій історії. Після однієї зустрічі я зрозуміла, що це все, крапка.

Важко було піти й страшно також – ти раптом розумієш, що не можеш контролювати дії іншої людини. Я не знала, як він себе буде поводити – це могло бути або прийняття, або він міг би мене вишукувати, слідкувати за мною. Коли я сказала, що це кінець, то він почав виправдовуватися, запитував, що мене не влаштовує, що сталося. «Хіба ти не бачиш – ми ж щасливі», – він казав. Я зібрала речі та поїхала додому. Він мені дзвонив, писав, просив про зустріч. Та я відрізала всю комунікацію, щоби знову не травмувати себе.

Якщо чесно, я хотіла повернутися багато разів – ми були довгий час разом, інколи таки було добре, я звикла до цієї людини. Та часто я просто думала, що, може, якщо я повернусь, то щось зміниться – людина виправиться, зміниться ставлення до мене. Проте завдяки психологині та власним силам я змогла не повернутися. Я завжди повторювала собі, що не можна – воно поболить, але пройде. Стосунки мають приносити задоволення, ти маєш кайфувати, що людина поруч із тобою і ти можеш з нею поговорити.

 Якби не хаб, то я не знаю, як довго це ще би тривало. Я би хотіла, щоби таких історій було менше.

У хабі ми вийшли на ті рішення, які допомогли мені зробити перший крок, і зрозуміли, що мені цікаво робити далі. Потім у мене були зустрічі з кар’єрною радницею, з якою ми теж багато говорили. Спочатку не про кар’єру – промальовували мої сильні та слабкі сторони, що я за людина, що мені потрібно підтягувати. На одній із таких зустрічей я сказала, що в мене завжди була мрія мати власну справу. Тут вона помітила, що в мене нарешті загорілися очі. Вона почала розкручувати, що подобалося, а я розповіла, що мене завжди заряджали енергією квіти.

Після цього ми промалювали невеликі кроки, як рухатися далі. Я вже чотири місяці як відкрила невеличку студію. Це моє хобі, моя улюблена справа, де я знаходжу нові емоції, нові враження, яка приносить мені радість. Це зовсім інша сторінка мого життя. І я не збираюся зупинятися на єдиній своїй студії. У мене є плани, ідеї, мені це подобається. Я щаслива та наповнена. Мені подобається робити букети, комунікувати з клієнтами, бачити щасливі обличчя, коли люди забирають ці квіти.

Я дуже щаслива, що потрапила в цей хаб, і мені допомогли розібратися в собі. Якби не вони, то я не знаю, як довго це ще би тривало. Потрібно не боятися просити допомогу, не боятися звернутися до спеціаліста, не боятися, що тебе не почують або що сприймуть, наче ти якась не така. Я би хотіла, щоби таких історій було менше.

Ніна

Я дуже хотіла цей бізнес. Проте чоловік вирішив, що цього не буде.

Я вчилася з його сестрою, через неї ми й познайомилися. Усього прожили разом 10 років.

У цих стосунках я завжди була на другому плані. Саме він був лідером та ухвалював абсолютно всі рішення, мою думку не враховували. Спочатку мені це подобалося, що я не мушу брати відповідальність. Я також довіряла його доказам, бо він на п’ять років старший. Та з часом це почало пригнічувати.

Одного разу я вирішила відкрити ятку. У 90-ті було мало роботи, це був мій шанс. Я дуже хотіла цей бізнес. Проте чоловік вирішив, що цього не буде. Коли мене не було вдома, то він забрав ключі, відкрив лавку та замінив замки з братом. Більше я не могла туди потрапити, через певний час він продав приміщення. Чоловік пояснив, що вважає, що в мене нічого не вийде, що бізнес буде неприбутковим. Пізніше він відкрив власний магазин, але не взяв мене туди навіть продавчинею. Знову ж таки, тому що не вірив, що в мене щось вийде.

Ніколи не могла уявити, що так за спиною, тихенько, таємно він це зробить. Ти на це просто не розраховуєш: живеш із людиною та їй довіряєш. Я думала, що краще за нього немає нікого, він був моїм сонцем у небі. А тут я побачила нову його сторону.

Одна з речей, яку він по собі залишив, це моя впевненість у тому, що в мене нічого не вийде та нічого я не вмію.

Потім він почав мене зраджувати, ми розлучилися. Я тяжко це пережила. Не думала, що взагалі таке може статися зі мною, що хтось може піти від мене до іншої жінки. Тоді я ще думала, може, це я щось не так зробила, що він від мене пішов – погладшала після пологів чи була вже не така молода.

На початку було важко. До цього я жила, як у яйці, де за тебе все вирішують, а потім мене викинули у світ. Я мусила вчитися ухвалювати рішення. Це було страшно, але якось поступово звикала до цієї свободи та відповідальності.

З радницею «ВОНА хабу» мене познайомила подруга на спільному заході. Ми розговорились, я розповіла про історію з чоловіком. Одна з речей, яку він по собі залишив, це моя впевненість у тому, що в мене нічого не вийде та нічого я не вмію. Це через той бізнес. Та кар‘єрна радниця допомогла пройти мені на курси манікюру. Я пішла спочатку без ініціативи – думала, що не зможу не навчитися, та і які мої роки. Та мене ще й там похвалили, бо все виходило. Звісно, ще не так добре, як у людей зі стажем – мені ще треба навички та досвід. Я не хочу робити людині поганенько, треба трохи настажуватися, щоби було красиво. Та і ще не все я купила – потрібні підставки, ножиці, жаровня для стерилізації. Не одразу все робиться, але я дізналася, що можу, стала впевненіша в собі. А зараз ще навіть пішла на курси секретарки та навчаюся працювати з комп‘ютером.

На курсах багато жінок і дівчаток, з якими я спілкуюся. Ми зустрічаємося на каву та чай, ходимо одне до одного в гості. Стало добре — я вже не одна, а маю багато спілкування з різними людьми.

Та найважливіше, що тепер я знаю, що можна пробувати та що в мене може вийти.