Власний досвід«Я вибрала зброю». Це жінки, яким довелося виборювати своє місце в армії

Я не могла навіть подумки припустити, що буде повномасштабне вторгнення, але коли все почалося, 24 лютого з моєю дочкою Ксенією ми пішли до військкомату. Для мене іншого варіанту не було. З вікна мого будинку видно Вишгород, і я чудово розуміла, що ми – перші кандидати на «Оболонську народну республіку». Отже, ти можеш зустріти ворога або зі зброєю в руках, або з коктейлями Молотова. Я вибрала зброю.

Тому в перший день війни ми пішли до військкомату, у нас запитали, чи маємо ми військовий квиток – ми сказали, що немає. «Тоді вам до ТрО». Але потрапити в ТрО у перші дні війни було не просто також, черги були до горизонту.

Тоді ми з Ксенією почали їздити на блокпости, привозили їжу, теплі речі. Потім була ще одна волонтерська тема – розвозити їжу та проднабори літнім людям і допомагати людям, які з передмість добиралися до Києва.

А потім оголосили донабір у 130 батальйон територіальної оборони. Я приїхала в 130-й, відстояла 5 годин у кошмарній черзі.Там я вперше зустрілася з військовою бюрократією, коли жінка-кадровичка переписує всі дані від руки в зошит. Тобто те, що можна було би зробити й організувати за годину, тривало понад 5 годин. І стикнулася з типовим армійським підходом до людей і паперів: у вас не стріляють – значить, усе гаразд, сидіть і чекайте.

Про службу в ЗСУ

Нашою позицією спочатку був Ірпінь, особисто я приїхала туди за кілька днів, як росіяни пішли з Бучі, а наша рота там уже воювала кілька тижнів. Дівчат брати не хотіли. У нас був прекрасний ротний, вічна пам’ять йому, він мені страшенно подобався, але коли відбирали людей на Ірпінь, то він сказав: «Ні, жінки не їдуть», я кажу: «А чого?», нас було дві жінки, він на нас подивися та запитав: «А ви що, хочете?»

Але в мене хватка бультер’єра, зрештою він погодився.

Мій пост був там, де міст між Ірпенем і Бучею. Позиція називалася «Мішки». У якийсь момент через рацію передають, що росіяни шикуються в колону – у нас бойова готовність. І раптом ця колона рушає не на нас, а в бік кордону. Я тому кажу, що хто тоді служив в Ірпені, не може не вірити в диво.

Потім таке ж саме відбулося на Харківщині у вересні. Там вони так само від нас тікали в бік кордону. Коли почався контрнаступ у вересні, то ми якраз рухалися за ними в бік кордону – від Руської Лозової на Алісівку. Але вони тікали дуже швидко, їх наздогнав лише окремий підрозділ із нашого батальйону.

Потім ми перебазувалися до Сіверська, це Бахмутський напрямок. Це типове підобстрільне місто, де 5-поверхівки з розбитими вікнами, старі люди, які дрова у дворі рубають. У сам бій мене не пустили. Сказали: «Ти в аеророзвідці потрібна, а там тобі робити нічого». Армія – це взагалі такий стан, коли всі за тебе знають, що ти маєш робити.

Про форму для жінок

Мені видали жіночі штани та чоловічу куртку. Штани були не мого розміру, а куртка величезна, як пальто. У ній було нормально щось по господарству робити, наприклад рубати дрова, тому для військової роботи я собі купила інший одяг. Я люблю казати, що я королева харківських військторгів. Я знаю всі військторги, у мене є улюблені. Мене там теж знають і впізнають. Кажуть: «О, маленькі рукавички на вас приїхали. Будете брати?».

Загалом, я вважаю, що зараз формується армія нового типу. Все хороше для себе маєш купити сам. Це стосується і форми, і снаряги. Те, що тобі видадуть, ніколи не буде таким, як ти хочеш.

Про ставлення навколишніх і власні відчуття

Зараз, коли я в Києві на ротації, відчуваю дещо незаслужене ставлення до себе, бо я ще не вбила жодного москаля, а люди думають, що вбила. Тому ставляться до мене з більшою повагою, ніж я заслужила.

Щодо власних відчуттів, інколи мені здавалося, що я дивлюся на цей світ крізь брилу льоду. Пам’ятаєте, як у Маркеса Ауреліо Буендіа, купив брилу льоду, і от у мене було таке відчуття, що я всередині цієї брили, а навколо щось відбувається. Тоді я зрозуміла, що мені потрібна термінова реанімація. Засобами термінової реанімації для мене є хамам, театри, виставки та друзі, звичайно. Я пішла подивитися виставу, на яку в мене були квитки на 27 лютого 2022 року, у Театрі на Лівому березі. Це вистава італійського режисера, і я знала, на що я йду. Я прийшла, посиділа, подивилась – і нічого не відчула. Так тривало тиждень, проте зараз, здається, це минуло.

Що треба зробити жінці, щоб її взяли на фронт

По-перше, треба розуміти, що ти там запропонуєш. І перше запитання, яке тобі ставлять: «Привіт, ти хто? Парамедик чи дронщиця?». Тому зараз є такі два найреальніші шляхи. Ти парамедикиня, знаєшся на аеророзвідці, умієш керувати дронами – значить, їдеш на передову. Є ще третій шлях, дівчата-снайперки, але в нашому підрозділі таких не було.

А так, здебільшого намагаються жінок орієнтувати на роботу в штабі. І коли мені говорять: «Давай ти підеш в пресслужбу», я кажу: «Я прийшла в армію не тому, що шукала роботу. У мене є робота. Я не для того йшла на фронт».

Про сексизм в армії

Сексизм в армії маскується під турботу й опіку. Як сказав один із командирів: «Та вона ж віку моєї мами, не можу ж я свою маму в окоп послати».

Мені вже багато років, тому домагань чи ще якихось історій, про які ми часом чуємо, у мене не було. Загалом усе було досить елегантно. Наймолодші воїни мого підрозділу поробили собі шеврони Milf Hunter, представник старшого покоління якось передав мені в окоп троянди. Це було дуже мило.

Трохи простіше дівчатам, які йдуть служити з чоловіками, тому що в чоловічому колективі на рівні стереотипів вони думають про те, що твоє перебування тут – це відповідальність твого чоловіка. Ти щось не доробиш – він доробить за тебе, ти щось не піднімеш – він за тебе підніме.

Але що стосується бою, то комбат, приміром, казав, що жінкам там робити нема чого, бо, мовляв, не вистачало ще жіночі трупи з моргу забирати. Чим це гірше чи краще за чоловічі трупи – душі не відаю, з’ясувати не вдалося. У мене був ротний, який вважав, що жінкам не місце в армії, бо «через них нормальні пацани вішаються».

Але я вірю, що ситуація зміниться. Якщо ми справді йдемо до гендерної рівності, гендерно рівного суспільства й хочемо, щоб в армії командири ставилися до жінок так само як до чоловіків – жінки повинні служити «строчку». Поки цього немає, то жінка в армії лишатиметься екзотичною пташкою, командири не знають, що з нами робити. А поки нас мало, то і ставлення до нас, як до екзотики.

24 лютого зранку я була дуже далеко, на Егейському морі. Коли я дізналася про війну, ми з хлопцем автостопом почали їхати до України. Авіасполучення вже не працювали, я загалом перебувала в автостопній подорожі. Я народилася в Донецьку, виростала в Бердянську, який зараз тимчасово окупований росіянами, і всі, на той момент 8 років, я усвідомлювала, що окупація не трапилася в одну мить, це були систематичні злочини, і я знала, що є люди-супергерої, які з цим борються, і завдяки яким я можу ходити до школи й жити своє життя.

Перед 24 лютого було страшно за те, що мій дім окупують знову, але, звісно, до цього ніхто не був готовим. Я поїхала автостопом до України через Румунію, Болгарію і 27 лютого вже була у військкоматі в Чернівцях. Я прийшла туди, сказали, що мене не візьмуть зараз, і треба зачекати, поки десь поселитися, оформити документи. Таке вирішення мені не підходило. Якраз 27 лютого окупували Бердянськ, повертатися не було куди, тож я поїхала до Києва, де тоді були обстріли, і все нагадувало якийсь кінець.

Стукати у всі двері військкоматів

28 лютого я оббігала Шевченківський, Соломʼянський військкомати, скрізь чула відмови. Там були величезні черги хлопців із кариматами, рюкзаками, я також уже підготувалася, у мене навіть була військова форма, що ставала дефіцитною. Мені все одно казали «ні». Там так само були хлопці без досвіду участі в бойових діях і без досвіду строкової служби.

У той час тероборона виконувала функцію локальних месників, і йти туди здавалося для мене простішим завданням. Оскільки це був один зі способів, як я могла потрапити на службу, я пішла на пункти наборів до тероборони. Мені знову сказали зачекати, і що жінок братимуть трохи згодом. У той період мобілізація зайняла в мене два тижні. Я волонтерила, готувала їжу для переселенців і тероборони. Я не витримала й почала скандалити у військкоматі, попросила мені щось порадити. Мені запропонували записатися до батальйону тероборони, який ще формувався. Це була середина березня.

За тиждень мені зателефонували, запитали, чи я готова служити поза Києвом і жити на казармовому положенні. Я сказала, що так. І на свій двадцять перший день народження я мобілізувалася, прийняла присягу, пройшовши до цього непростий шлях.

Про жінок на стрілецьких посадах

Коли я прийшла записуватися до тероборони, я вказала, що вже є офіцером. Це неправда. Тоді я була курсанткою, мені залишалося ще пів року вчитися. Коли я прийшла, нікого вже не цікавило, ким я є, ніхто не перевіряв виконання вимог, які ставили до тебе під час прийняття на службу.

Потім вийшов закон, що ТрО воює так само як і Збройні сили України, усі зрозуміли, що це рід військ ЗСУ, багато хто відсіявся, і тут почалася халепа. Коли розподіляли посади, мене хотіли призначити то кухаркою, то діловодкою. Згодом усі зрозуміли, що я відхиляю всі ці пропозиції, бо хочу стрілецьку посаду, у мене є досвід поводження зі зброєю, досвід вишколів і певні знання з військової справи. Однак командири просто просили мене: «А можеш, будь ласка, допомогти старшині щось записати?». У мене спочатку не було розуміння, що мене аж настільки не сприймають і не допускають до серйозних завдань.

Коли ми почали ходити в наряди, ловити ДРГ і подібне, мене туди не брали. Я почала відмовлятися від будь-яких завдань на кухні, допомоги штабу не тому, що я не поважаю цих робіт, а тому, що в нас були чоловіки, які були професійними кухарями, діловодами на підприємствах, кондитерами, але їх призначали на стрілецькі позиції. Я просто відмовлялася виконувати накази, через це отримала стрілецьку посаду. Але насправді з новим законом, який ухвалили, про підвищення відповідальності за невиконання наказів, я би не сказала, що цей рецепт допоможе жінкам отримати бажану посаду, бо контроль стає серйознішим.

Далі наш батальйон розділили. Вийшов наказ про те, що в Києві вже ніхто не служить, і ми виконуємо бойові завдання по всій країні. Ми приїхали на центр розподілення, там була жінка, старша за мене, ветеранка АТО й ООС. За контрактом вона двічі по три роки служила кулеметницею-гранатометницею. І її поставили на посаду кухарки. Вона була дуже незадоволеною через це, але в тому батальйоні жінок на стрілецьких посадах узагалі не було. Так само жінок, які вибили стрілецькі посади зі мною в підрозділі, розподілили на кухарок, діловодок або до польової лазні – людей, які забезпечують проживання підрозділу в певних умовах.

Багато цих жінок і надалі служать у штабі, коли їхні підрозділи на сході, просто тому, що вони жінки. Я своєю чергою зателефонувала до військової кафедри, попросила звідти довідку, що скоро буду офіцеркою й уникла небажаних посад. Але насправді для жінок з офіцерським посвідченням теж є нюанс: їх часто відправляють або працювати до штабу, або замполітом, які здебільшого є секретарками роти й опікуються морально-психологічним станом бійців. Насправді тут ця посада не дуже працює, бо будь-якою психологічною роботою в ЗСУ дуже нехтують, і її не сприймають. Максимум дають змогу людині відправити бійця після якихось травм чи контузії на військово-лікарську комісію.

Взаємодія з побратимами

У своєму підрозділі моя офіційна посада – водійка. Мене настільки не хочуть бачити на посаді стрільчині, хоча я і виконую всі стрілецькі функції. У мене немає авто, водійського посвідчення, але однаково, щоб це виглядало солідно в очах бригади, батальйон дав мені таку посаду. І це написано в моєму військовому квитку, хоча я не водійка.

Наш підрозділ був на сході місяць, на нулі лише тиждень. І жінкам потрапити туди теж було дуже важко: потрібно було комусь щось доводити, обіцяти, вимагати, і вони потрапляли на нуль, просто тому, що не всі чоловіки погодилися туди їхати.

ЗСУ – це зменшена модель суспільства. Так, спочатку сюди прийшли найбільш сміливі й відважні люди, але однаково, щоб уявити ставлення до жінки тут, їй слід уявити, що вона йде вулицею. І всі чоловіки в радіусі двох кілометрів опинилися з нею в одному підрозділі. Тобто в армії перебувають люди абсолютно різних професій та абсолютно різних цінностей, і, на жаль, цінності рівності, поваги до всіх людей, незалежно від статі, дуже рідко входять у профайл людини. Жахливої дідівщини тут немає, але сприйняття мене як рівної немає теж.

Коли є інші жінки в підрозділі, тебе можуть часто порівнювати з цими жінками. У моєму випадку я єдина жінка на стрілецькій посаді, до мене дві жінки були на посадах медикинь. Тож мене порівнювали з останньою жінкою на стрілецькій посаді, яку вони бачили на передовій з іншого підрозділу.

Іноді такі ситуації доходять до абсурду й того, що мені дають мікроскопічні завдання. Якщо ми хочемо щось обговорити з командиром, подискутувати стосовно якогось наказу, і в мене є залізні аргументи, бачення цього питання, хтось із хлопців просто може сказати: «Ні, так не робиться», і розбиратися піде саме він. Тобто я максимально беру участь в усіх завданнях, абстрагуюся від такого ставлення до мене, але це не працює на етапі ухвалення рішень.

Я можу дискутувати з командиром, у нього закінчуються будь-які аргументи, він починає жартувати, знецінювати мене, принижувати. Один із моїх колишніх командирів при кожній зустрічі жартома питав, чи я «ще не вагітна». Також кожен вважає за обовʼязок запитати, чому я не посміхаюсь, і загалом вимагати емоційного обслуговування. Командир може сказати: «Добре, заспокойся, буде по-твоєму», а наступного дня я побачу, що мене просто немає в бойовому розпорядженні.

Упередження стосовно жінки в армії

Чоловік за замовчуванням сприймається в армії як хороший боєць, жінку так не сприймають, поки вона не доведе зворотне. Усе доходить до такого абсурду, що, коли я рубаю собі дрова, щоб отопити бліндаж, до мене підходять і кажуть: «Не роби цього». Хоча я роблю це щодня.

Мінус таких ситуацій у тому, що жіночий потенціал не враховується, і чимало талановитих жінок, класних бійчинь, із крутою фізичною підготовкою не беруть на службу. Побутують некоректні аргументи про те, що жінки слабші або що жіноча гендерна соціалізація не передбачає заняття спортом. Але, наприклад, на передовій найкраще з усіх людей спрацювала бойова медикиня, яку нагородили «Орденом за мужність» ІІІ ступеня. І тут за мужність (сміється). Вона була дуже сконцентрована на своїх завданнях, тренувалася весь час до вторгнення, хоча це людина, яка початково не мала бойового досвіду.

Коли всіх жінок у нашому підрозділі хотіли спочатку залучити як медикинь, кухарок або діловодок, чоловіки думали, що це доброзичлива дискримінація, але не врахували того, що це іноді важче, ніж бути стрільцем. Бойові медикині взагалі витягують людей різної ваги, структури тіла й водночас і стріляють, і водять ватмобіль.

Що робити, коли не враховують твої компетенції

Кожен раз, коли жінки в армії стикаються зі знеціненням, вони мають проговорити це назагал. Що це не окей – не зважати на мої компетенції. На жаль, нічого не зміниться само собою.

Коли наші вимоги не працюють, і жінка розуміє, що служить не на тій посаді, на якій хоче служити, треба писати рапорт. Спочатку на роту, потім на комбата. Досвід показує, що навіть фейсбучні пости мають сенс. Є значна кількість дисциплінарних покарань, яких немає в цивільному житті: на війні є гауптвахта, військова тюрма, забирання зарплати. Зазвичай застосування цих покарань малоймовірне, але вони є.

Перша порада жінкам – дізнаватися про підрозділ, до якого вони йдуть. Зараз мобілізація жінок іде тільки за контрактом, оскільки вони не підлягають мобілізації. Треба дізнатися, чи є у вашому підрозділі жінки, на яких посадах вони служать. Я не кажу, що бути стрільчинею – це еталон. Просто треба бути готовою, що, якщо ти хочеш бути стрільчинею, – може бути складно вибороти це.

Про вибір служити в ЗСУ

Служба в Збройних силах для мене – велика честь, і не честь відносно інших людей, які служать тут, і не стосовно того, що я жінка й мені вдалося потрапити сюди. А честь, бо це історична подія. І як би не закінчилося моє життя тут чи історія моєї служби, я дотична до історичних подій у той час, коли служба в Збройних силах стала, як ніколи, доступною. Це може звучати абсурдно на тлі тих проблем, які я озвучила, але за всю історію незалежної України й усіх її прототипів, не було ще жодного кейса, коли українську армію підтримували всі найбільш розвинені держави. Тобто служба в українській армії ще не була настільки легітимною, і ресурсів із вивчення тактики, медицини, військової справи ще не було так багато.

Образ військового почав змінюватися від ейфорії на початку повномасштабної війни до того, що в армію пішли дуже багато людей. Радянський наратив про те, що кожна особистість в армії є її обличчям, на щастя, припиняє працювати. Якщо якийсь військовий у стані алкогольного спʼяніння потрапив в аварію, це нічого не говорить про ЗСУ. Ідеться тільки про цю людину. І нам як суспільству треба відходити від виховання колективу через колектив.

Проте честь бути тут також через те, що українське суспільство покладає на армію найбільші надії, і хочеться їх справдити.

Я не мала сміливості піти в армію ні на початку російсько-української війни у 2014 році, ні під час її повномасштабної фази 24 лютого. У мене було відчуття, що колись я наважуся, але на початку я була дуже розгублена й не розуміла, чим я можу допомогти. Потрібно було писати багато новин та історій війни, тому я автоматично занурилася в журналістську діяльність.

Пам’ятаю, як через певний час пішла на курс із домедичної допомоги для цивільних, бо тоді навіть не знала, як рятувати людину, якщо вона подавиться хлібом. Коли нас запитали – «яка ваша ціль?», то я відповіла, що в майбутньому хочу долучитися до армії. Не думала, що скажу це, але сказала. Тобто це була свідомо-несвідома думка, десь на підкірці я вже знала, що піду до війська.

Та я ухвалила рішення йти саме тоді, коли почали обговорювати, що жінок також будуть мобілізувати. Я тоді подумала, що варто піти у військкомат, дізнатися, як це все відбувається. І ось я приїхала в рідне місто, сказала батькам, що хочу з ними трохи побути, а сама пішла у військкомат. Мене відразу попередили, що ніхто мені повістку не вручить – мені всього 22, маю освіту журналістки, а не медикині. Сказали ставати на військовий облік, і зі мною зв’яжуться, якщо буде щось масштабне і призиватимуть взагалі усіх. Був ще варіант підписати контракт, але я цього не хотіла, бо важко буде демобілізуватися відразу після припинення війни. Отож я почала шукати сама собі місце.

На той момент я мала лише одну знайому в армії, тому почала писати всім підряд. Я шукала місце саме серед парамедиків, бо тоді вже пройшла два курси, мені це сподобалось, і я розуміла, що можу цим займатися, що не боюсь крові, мене не нудить від відірваних кінцівок і щелеп. Те, що я знала, ким хочу бути, дуже допомогло, бо я знала, кому писати – медикам батальйону або начмеду.

Я завжди хотіла саме в ті бригади, які були на нулі. Не тому, що я хочу померти, а просто сюди хочуть менше, і тому тут найбільша потреба в людях. У якийсь момент я познайомилася з військовими з 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Це історична назва, бойова бригада, яка від самого початку російсько-української війни брала участь у найпекельніших боях, через неї пройшло багато видатних людей. І все, я була впевнена, що хочу саме сюди.

Питання було в оформленні – воно відбувається дуже довго, треба добитися його самостійно. Отож я шукала нові зв’язки, нових людей, які мені допомагали. Треба було прориватися – ось мені не відповіли 105 разів, а на 106-й хтось відгукнеться.

Під час оформлення я дуже довго чекала на один папір, а потім в один момент нам сказали, що з’явилася заборона на те, щоб жінок брали на військову службу. І це вже вирішувалося на рівні командування: вони почали домовлятися, шукати якісь шляхи, щоб таки взяли. Це вирішували люди, яка безпосередньо допомагали мені весь цей час, тому не знаю, що було б, якби не вони.

Відколи я ухвалила рішення йти, мене багато хто відмовляв. Батьки спочатку сміялися, бо думали, що мене нікуди не візьмуть. Потім їм стало гірко, бо я змогла прорватися туди, куди хотіла, і вони певний час навіть не говорили зі мною. Урешті-решт вирішили, що краще знати, як я живу, чи все в мене добре, де я, а тому почали підтримувати.

Також відмовляли майже всі старші чоловіки, які вже мають сім’ї та дітей. У них була позиція, начебто жінка створена тільки для того, щоби бути здоровою, створювати сім’ю тощо. Казали, що краще б я з таким лицем сиділа в Києві, натякаючи на зовнішність. Це було дуже неприємно, тому що це, виходить, що в армії місце тим, хто не дуже красивий?

А коли я вже майже закінчила процес оформлення, зі мною заговорив один військовий про те, що мені всього 22 роки, що «тобі треба повернутися додому, сонечко, і подумати, що ти ще не виконала свій біологічний обов’язок». Це було більше не про сексизм, а про те, що йому, напевно, просто шкода буде втратити таку молоду людину. І багато інших намагалися врятувати мене на цьому шляху, аргументуючи тим, що мені тут не місце, що моє завдання – це вижити та відбудувати країну або допомагати в тилу. Проте мене це зачепило. Це складний вибір – піти в армію, і він має бути дуже раціональним. Та я вже ступила на цей шлях і впевнена в ньому, повернення немає, ніяка розмова тут не допоможе.

Та, на щастя, були й люди, які підтримували – здебільшого ті, хто допоміг мені потрапити до армії. І я абсолютно не шкодую, що я тут, із ними.