Власний досвід«Нікуди без мене не поїдеш». Це жінки, які вийшли з кола домашнього насильства під час війни

Ми були разом чотири роки, познайомилися через друзів. Ознаки насильства з’явилися вже через місяць, але я не звернула на це увагу. Тільки зараз розумію, як багато не помічала тоді.

Ми разом дивилися й обговорювали фільм, і у нас була різна думка з якогось моменту. Це було щось дуже дріб'язкове, проте він почав дуже сердитися, хотів, щоб я думала так само як і він. Та я ж людина, мені неможливо насильно нав’язати щось або змушувати брехати, що я думаю якось по-іншому. Тоді він почав агресивно поводитися, кидав предмети поруч, погрожував потушити об мене цигарку, закрив у кімнаті. Я в той момент хотіла поїхати додому, але він одразу ж почав вибачатися. Я подумала, що ми помирилися, і все нормально, і він приймає те, що погляди можуть бути різні.

Потім у цих стосунках ще було багато епізодів фізичного насильства з цієї ж самої причини – він хотів змусити мене погоджуватися з ним в усьому. Він також не дав піти на роботу. Казав, що дуже сильно мене любить і хоче, щоб я була тільки його, а на роботі страшні та злі чоловіки, які будуть постійно хотіти мене. Я намагалася весь цей час працювати онлайн, але він завжди влаштовував скандали на тлі, частішали бійки, я була дуже виснажена. Відтак я перестала працювати взагалі та стала повністю від нього фінансово залежною.

Я взагалі часто думаю, чому я тоді не пішла остаточно, як я могла дозволити так поводитися із собою. Я була феміністкою, мала адекватний приклад стосунків між батьками. Та перші роки в мене була до нього дика, шалена любов. Я вважала його дуже красивим, талановитим, творчим, любила в ньому те, що, як здавалося, не мала сама. Постійно виправдовувала – списувала його поведінку на залежність, думала, що вона минеться, що я зможу його врятувати.

Через три роки я перестала його любити. Так багато натерпілась від нього, що всі почуття просто скінчились. Мені захотілося від нього піти назавжди. Проте через те, що він мені не давав працювати, я не мала грошей, щоби винайняти квартиру, а в батьків жити не могла через напружені стосунки. Я йшла кілька разів, але поверталася, коли він вибачався й обіцяв, що більше так не буде. Останні рази я вже в це не вірила, але він почав погрожувати самогубством.

Коли почалися розмови про російське вторгнення, я раптом чітко зрозуміла, що він – людина, з якою страшно опинитися на війні. Коли інші спираються на своїх рідних, чекають захисту та підтримки, я думала про те, що ми будемо сваритися та битися, коли рішення треба було ухвалювати за п’ять хвилин.

Він старався ігнорувати ту напругу, яка існувала до 24 лютого. Я йому говорила, що треба зібрати валізку, подумати, що ми будемо робити. Через це ми сварилися.

У перший день, замість того, щоб щось робити, ми знову сварилися, як я й очікувала. Він купив собі пляшку віскі, почав напиватися, включив музику на повну. Я не знала, що очікувати від нього, він узагалі втратив зв'язок із реальністю. Коли я говорила про те, що треба виїжджати, він відповідав, що без нього я нікуди не поїду. Та потім він заспокоївся, нас забрала моя мама. 

Щойно я сказала, що хочу за кордон, він відповів, що буде битися з кожною людиною, яка захоче забрати мене в нього. Я попросила його маму із ним поговорити. Він заспокоївся, подумав і сприйняв це, наче ось він такий герой, що дозволяє врятуватися.

Отож я виїхала до Європи, через певний час повідомила, що більше не хочу з ним бути. Місцеві допомогли мені знайти тут роботу. Я так старалася показати себе якнайкраще, і зараз з такою радістю працюю, заробляю гроші, ні від кого не залежу. Працюю, до речі, у команді чоловіків, і досі мене дивує, коли до тебе по-людськи ставляться. Дуже приємно, коли чоловік не хоче тебе закрити в кімнаті та побити. Водночас я стала обачніша, одразу звертаю увагу на найменші червоні прапорці. Від майбутнього партнера очікую насамперед поваги до мене та моїх кордонів.

Проте ця ситуація не закінчена. Він продовжує мені писати, приходить до родичів і просить, щоби вони поговорили зі мною. Я боюся за своїх рідних і сама боюся повертатися до Києва – не через війну, а через нього. Я думаю про те, що побачу його на вулиці, і не знатиму, що він зі мною зробить.

Я розумію, що хтось мене не розумітиме. Деякі люди зневажають тих, хто виїхав, кажуть, що вони поїхали за хорошим життям і їм однаково, що тут відбувається. Проте вони не знають, які в людей є причини, щоб виїхати, вони не знають, через що я пройшла.

Ми були дуже молоді – познайомилися на дискотеці, одружилися через шість місяців, усе було дуже романтично. Ми пробули разом 20 років. Ще коли ми зустрічалися, я бачила, що він у якомусь «веселому» стані, але він мені сказав, що просто пив пиво. Та через рік після одруження виявилося, що чоловік вживає важкі наркотики.

Для мене це був великий шок, але він просив не зважати на це й обіцяв, що кине наркотики, бо він мене кохає. Так я почала його рятувати. Звісно, у мене були спроби розірвати ці стосунки, але він погрожував самогубством, та й у мене бракувало рішучості.

Потім я завагітніла. Переживала, що через наркотики може щось бути не так із дитиною, але народився прекрасний син, і всю свою любов, і всю себе я направила на нього.

Увесь цей час я мало працювала, бо то лікувала чоловіка, то завагітніла, а потім почала дбати про сина – він займався спортом і досягав певних успіхів, тому йому потрібно було багато уваги. Також був тиск від чоловіка, що жінка повинна бути вдома. І коли я пробувала піти із сім’ї, то він і його батьки погрожували, що я не зможу забезпечувати себе та дитину, обріжуть усе фінансування, на сина також. Вони постійно нагадували мені, що я нікчема, нічого не зможу й нічого не варта і, якщо піду – то буду радіти скоринці хліба, здамся й однаково до них повернуся.

Сім років тому ми переїхали із сином за кордон заради його спортивної кар’єри, чоловік лишився вдома, я більше не бачила його наркотиків і зривів. Коли почалася війна, синові прийшло запрошення на самостійні тренування у Польщі, а я вирішила, що повернуся до України. Це був величезний стрес – і війна, і майбутня розлука з сином. На цьому тлі в мене розвилася депресія.

Я пам’ятаю, що в мене були сили оформити синові його тренування, але в мене вже не було енергії зібрати валізи та поїхати до України. Мені потрібно було лише повантажити все в машину, але я не могла цього зробити. Навколо мене все було чорне, просто безпросвітна мла. І тоді мені було настільки погано, що я перестала боятись. Мені просто стало однаково, чи будуть кричати й тиснути чоловік і його батьки, чи залишусь я з грішми, чи ні. Сказала, що більше до нього не повернуся.

Вони не вірили, обрізали фінансування та чекали, доки я здамся. А я пішла до психіатра, потім звернулася до «ВОНА хаб». І зараз уже почала щось робити – відкрила маленький бренд, він доволі-таки непогано функціонує. Я роблю в’язані вироби – красиві дизайнерські шарфи та кардигани на літо з квітами. А також беру уроки в’язання гачком і хочу ним в’язати літні спідниці й топи. Хочу розвиватись. Може, потім, коли будуть давати змогу фінанси, залучу ще в’язальниць, тому що люди цікавляться. У «Хабі» пропонують також повернути собі роботу за освітою. Я вирішила, що буду рухатися далі без грошей, але добиватимусь чогось сама. Я зрозуміла, що я не ніхто та що можу щось заробляти. А ще побачила, що є хороші люди, які допоможуть, що рятування потопельника – це справа рук не лише потопельника.

Мені часто казали: «Якщо хочеш, щоби син їздив на тренування, міжнародні змагання, значить, ти повинна робити те і те. Якщо ти цього робити не будеш, то нічого не буде. Ми обріжемо фінансування, а сама ти в цьому житті нічого не вартуєш». І при тому, що я симпатична, ерудована та творча, у мене хороша освіта, я була дико невпевнена в собі через них. Думала, що я ніхто, що ось така в мене доля – не гірша, ніж у когось, бо в інших ще гірше, бо їх б’ють, а в мене ж не було фізичного насильства, а значить, я повинна радіти. І я не можу пробачити цій сім’ї того, що вони змусили мене думати, наче я нікчемна. 

Коли ти там живеш, то ти не усвідомлюєш, що це неправильно. Я взагалі здивована, що навіть зараз на це зважилася. Я вирішила, що буду рухатися далі без грошей, але добиватимусь чогось сама. Та я більше ніколи в житті не хочу слухати, що я радітиму скоринці хліба та що я нічого не вартую.