Власний досвід«Романтизувала порізи». Жінки про селфхарм і роботу з терапевтами під час війни

Проблеми з тілесністю я мала, скільки себе пам’ятаю. У дитинстві, навіть до підліткового періоду, мене булили через вагу, хоча ніколи не була товстою у звичному розумінні. Тоді ж зародилося бажання сформуватися високою та стрункою. Це видавалося реальним, адже мій батько був високого зросту, і я до певного часу була вищою за багатьох однолітків – мені повторювали, що стану ледь не «баскетболісткою». Але, дорісши до 160 см, на тому спинилася. Інша проблема почалася тоді, коли в мене округлилися стегна: я завжди мріяла виглядати андрогінно, а це видавалося фемінним. Було складно приймати себе як жінку, нудило від самого факту, що маю матку. Я досі думаю про видалення грудей: так лишатимуся жінкою, але сприймати себе, певно, стане простіше.

З плином повномасштабної війни проблеми проявляються набагато гостріше. Основним чинником став загальний стрес, який та спровокувала. Через нього мій імунітет до психологічних тригерів значно знизився. Дисморфофобія сягнула точки, коли через тіло я не хочу виходити на вулицю. Здається, що просто не можу «виплисти» у світ зі своїми параметрами.

Також за воєнного контексту з’явилося відчуття провини за те, що я взагалі переймаюся питаннями тілесності – здається, ніби вони не на часі, і треба жити з тим, що маєш. Хочеться не привертати до себе увагу та бути просто функціональним організмом, але естетичні ідеали з інфопростору постійно полонять мозок. Його тиск після вторгнення не зменшився: навіть коли банально хочу придбати одяг, стикаюся із зображеннями «ідеальних» дівчат. Дивлюся на них і думаю: чому я не така? Їхні параметри для мене нерелевантні, тому часто маю труднощі з тим, щоб уявити, як на моїй фігурі виглядатиме бажана річ. Вплив соціуму все ще неймовірно потужний.

До вторгнення я не мала досвіду терапії. Звернулася до психологині, бо зрозуміла, що низка ментальних проблем не дають мені жити, і я або почну щось робити, або скою самогубство. Ішла до цього так довго через певну соціофобію. Також не була готова брати відповідальність: хотілося, щоб хтось інший взяв за руку та привів до кабінету. Коли ставало дуже погано, йшлося вже не стільки про відповідальність, скільки про те, що я потребувала саме чужої підтримки й не здатна була зважитися на це самостійно. Зупиняв також фінансовий аспект: здавалося, що це надто дорого. Утім, про якусь стигму мені не йшлося. Я завжди абсолютно нормально ставилася до терапії, вважала її корисною практикою.

Шукаючи спеціаліста, я написала своїй знайомій-фахівчині, і та порадила людину, яка, на її думку, мала би мені підійти. До певного моменту так і було. Але через пів року я усвідомила, що щось іде не так. На сеансах я завжди актуалізувала проблему тілесності, але здебільшого отримувала надзвичайно загальні рекомендації на кшталт «подихай» чи «походи вдома голою». Коли у відповідь повідомляла, що для мене вони вже давно неефективні, психологиня «злітала» з цього питання, і ми обговорювали щось зовсім інше, на її думку, «більш актуальне». Це був дуже неприємний досвід. Я зрозуміла, що моя терапевтка просто некомпетентна в напрямі body issues. Але замість того, щоб перенаправити мене до профільного спеціаліста, вона відмовлялася визнавати свою нездатність професійно зарадити. Подібне чекало на мене й у психіатра. Коли я розповіла йому про свої проблеми, він порадив закидуватися «Гідазепамом» щоразу, як долають негативні думки.

Після низки невдалих спроб я все ще відчуваю потребу повторити досвід терапії. Дисморфофобія отруює моє життя, і я відчуваю, що поки не розберуся з нею – не зможу нормально жити. Я людина життєлюбна та маю сильний інстинкт самозбереження, але, боюся, якось може накрити так, що для мене це матиме летальні наслідки.

Тим, хто має схожі проблеми, але не зверталися до терапії, хочу сказати: у ній немає нічого страшного, і в цьому контексті варто передовсім думати про себе, а не замислюватися над реакцією інших. Якщо у вас, як і у мене, був негативний досвід терапії – пам’ятайте: не всі лікарі надалі будуть нечутливими. Раджу взяти тайм-аут, відпочити, а потім продовжувати свою внутрішню боротьбу. Адже відсоток того, що ви впораєтеся з цими проблемами самостійно, на жаль, низький. Тому ліпше не соромитися, а шукати можливості далі. Приймати чужу допомогу – це круто.

Мої тілесні проблеми з’явилися задовго до повномасштабного вторгнення – у підлітковому віці, як тільки стала більш самосвідомою. Усе почалося з дисморфофобії, коли я просто не могла перебувати у своєму тілі, здавалося, що воно мені не підходить. Тоді ж зіткнулася з булімією. Спершу вона супроводжувала спроби схуднути, а потім стала механізмом, через який я намагалася впоратися з питаннями, для яких не знаходила іншого вирішення. Також досить довго займалася селфхармом. Зараз думка про те, що моє тіло може бути порізаним, викликає неприємне відчуття нудоти. Раніше я це, навпаки, романтизувала.

З початком повномасштабного вторгнення нові тілесні проблеми не з’явилися, але інтенсивність наявних стовідсотково зросла. Повернулися булімія та дисморфофобія. Однак друга проявлялася дещо інакше, оскільки колись я все-таки пропрацьовувала це питання на терапії.

Після 24 лютого психологічно мене дуже вразило те, що в роботі над собою я немов повернулася на багато кроків назад. Свого часу вихід із депресії, усвідомлення того, що я хочу розвиватися, любити себе й бути щасливою – усе це потребувало багатьох зусиль. Особливий відчай викликала думка про те, що, можливо, у якийсь момент відкочуся туди, звідки виходила на початку терапевтичного шляху. Основним каталізатором цього відкату я вважаю дуже сильний страх одразу після вторгнення, який ніколи до того не переживала. Відбулася глибока травматизація. Зараз розумію, наскільки шаленими були викиди адреналіну. Пам’ятаю, як ми із сестрою провели в дорозі добу, але тоді цей час зовсім не відчувався. Здається, що постійно сиділа з розплющеними очима та навіть не кліпала.

Мій шлях терапії загалом починався з психоаналізу. Він допоміг виговорити речі, що заважали. А зараз терапевтка поєднує підходи КПТ (когнітивно-поведінкової терапії) з тим, що вона назвала тілесно орієнтованим методом. Останній пов’язаний із медитаціями та дає змогу збалансовано відчувати себе в тілі. Щоразу під час сесії я намагаюся якомога більше бути в моменті. Для цього потрібно заземлитися, відчути тиск власного тіла на поверхню, не відвертатися на думки про те, що буде після, на свої плани.

Іноді, говорячи про дисморфофобію, я зауважувала відчуття, мовби не контролюю тіло. Тоді ми зверталися до візуалізації (зі мною таке добре працює) та намагалися його просканувати. Я розповідала, де почуваюся легшою, а де важчою, і через уяву ми приводили цей дисбаланс у норму. Наприклад, якщо десь я відчуваю перекіс ваги, то уявно її розподіляю, щоб тіло відчувалося цілісно. Ця практика також про пошук тривоги: де саме вона розміщується? Ми намагаємося її побачити та збагнути, які фізичні відчуття та викликає. Звісно, усе це доповнюється КПТ. Там я вчуся відокремлювати реальність від емоційного туману, коли щодо себе дію неусвідомлено, наприклад, не контролюю вживання їжі.

Мені здається, головне пам’ятати, що терапія – це передовсім для себе. Не для тих, хто постійно радить її розпочати, а для себе. І коли ти зважуєшся на цей шлях, потрібно шукати й не зупинятися навіть після низки терапевтів, що не підійшли. Я пройшла багато, перш ніж знайшла «свою» людину.

Також важливо не перебільшувати значення терапії для себе. Тобто коли ти починаєш, може здаватися, що це – вирішальний момент усього життя, коли ти відкриєшся й тобі одразу дадуть якісь відповіді. Такого не буде. Терапія – це не людина, яка говорить, що робити. Це ваша з терапевтом спільна робота, і розмовами, але без пропрацювання тобою проблемних питань, нічого не вирішиться.

Ще думаю, що не потрібно нічого боятися. Треба бути сміливішими. Є позиція страху, а от я дивлюся на все з інтересом. Мені тупо цікаво. Це гротеск. Життя – це гротеск (сміється).

Body issues були зі мною завжди. Передовсім це зайва вага та нездатність себе в ній приймати. Серед причин, напевно, і генетика, і те, що я соціалізувалася з родичами, які вже мали власні проблеми з харчовою поведінкою, що на мене впливали. Також дуже давно страждаю з акне. Тобто шкіра та вага – це два моменти, які з року в рік визначають категорію «налагодити в собі».

Я вже двічі отримувала статус переміщеної особи. У 2014 році переїхала до Києва з Луганської області, у 2022 – з України до Німеччини. Звісно, обидва рази через війну. Не вимірювала, наскільки це вплинуло саме на проблеми зі сприйняттям тіла. Але ще з кінця грудня сиділа на тривожній валізці, боячись нового «витка» воєнних дій. Також, як завжди, переживала через вагу. У цей час на шкірі проявилася дивна, не притаманна мені алергічна реакція. Тоді в плані тілесності це було те, що турбувало особливо гостро. Найімовірніше, вона виникла на нервовому підґрунті, хоча справжню причину я так і не виявила, навіть після консультацій із лікарями. Думаю, просто мала алергію на русню (сміється).

Повномасштабне вторгнення амбівалентно вплинуло на мої тілесні проблеми. Передовсім (і це, так би мовити, позитивний момент), почала більше цінувати своє тіло. Поглибилося усвідомлення того, що я – це не лише свідомість, а й оболонка, і саме остання в цьому загрозливому контексті підтримує в мені життя. За це я відчуваю до неї вдячність, і з’являється більше мотивації налагоджувати body issues у голові. З іншого боку, війна загострила неприйняття деяких аспектів своєї тілесності. У перші дні, як і багато хто, я майже не могла їсти, а з часом – навпаки. Було складно контролювати харчову поведінку, яка в мене і так не дуже добре налагоджена. Здавалося, ніби я закидаю в себе їжу, як у діру. Після цього не минуло і дня, коли я б не подумала про схуднення або роботу з РХП. Проблемна шкіра також не давала себе нормально сприймати – постійно тримаєш руки біля обличчя, щось колупаєш. Але на момент вторгнення я про це майже не думала, найбільше турбувала та алергічна реакція, що посилювалась.

Своїй терапевтці я одразу повідомила про body issues, і вона сказала, що їх не можна розглядати у вакуумі. Ми застосували простий інструмент, щось на кшталт колеса життя, де виділяєш важливі для себе життєві аспекти й рефлексуєш окремо стосовно кожного з них: наскільки твої дії зараз відповідають тому, чого хочеш досягти, наскільки задоволена тим, що є. Так я зрозуміла, що сфери здоров’я та краси в мене завжди розташовувалися поруч, тому працювати з ними потрібно разом. Розбираючись із РХП, ми створили систему правил: перед прийомом їжі сповільнюватися, не їсти автоматично – це було однією з моїх ключових проблем. І рефлексувати щодо всього, що потрапляє до рота, бо все ж таки ми часто заїдаємо емоції або добираємо з їжею ті, яких бракує. Також мені пояснили, що це абсолютно окей – залишити на тарілці навіть малесенький шматочок, у той час, як із дитинства я звикла доїдати.

Звісно, це не так, що я повісила ці правила на холодильник та одразу почала за ними жити. Якийсь час шукала для себе й інші комфортні інструменти – тому, як це робити, передовсім і вчить терапія. Зараз один із них – підрахунок, принаймні приблизний, того, скільки я їм упродовж дня: щоб розуміти, як багато потребую для здорового самопочуття. Зі мною це працює, але я знаю, що стосовно таких підрахунків немає одностайної думки. Ще з прикольного – я зробила закритий Telegram-канал, куди фоткаю все, що їм. На нього підписані кілька моїх друзів, вони кидають реакції, знаючи, що я в процесі налагодження стосунків з їжею. Я навіть відчуваю якусь мінімальну відповідальність перед ними, тому звертаю увагу на те, що саме я їм, як це виглядає. Ці методи не є універсальними, і я поки не обговорювала їх із терапевткою, але однозначно варто. Проте це певний експеримент, пошук «інструменту», який працює саме зі мною. Універсальної відповіді тут точно нема, і підхід треба добирати індивідуальний.

Я би порадила за потреби не нехтувати допомогою терапевтів. І, що важливо, прислухатися до себе та не блокувати емоційні реакції, адже це може виливатися у фізичні недуги. Тому для того, щоб ефективно вирішувати тілесні проблеми, варто спершу навчитися правильно проявляти свої емоції.