Власний досвід«Було важко бачити зруйновані будинки». Це жінки з фонду «Сміливі», які відновлюють міста й села

Із чого все почалося

Альона Крицук: Після 24 лютого я почала волонтерити, і бійці попросили мене знайти інструменти для ремонту автівок, це було моментом осяяння. Я зрозуміла, що Київщину деокуповують і місцевим треба ремонтувати й відновлювати свої домівки. Остаточно переконалася в цьому, коли побачила на власні очі руйнування в Бучі й Ірпені. Це було дуже складно переживати, слухати історії господарів, тоді з ними вперше хтось говорив. Ці перші емоції, шок запам’яталися надовго, але це дуже змотивувало створювати проєкт, щоб допомогти якомога більшій кількості людей. Я бачила багато будинків, які можна швидко відновити: розібрати завали, прибрати залишки снарядів. Тоді ми почали шукати професійних будівельників-волонтерів, інструменти й фінансування. Я уявляла, що в місто приїжджатиме рембусик з інструментами, люди будуть активно їх брати й долучатися до відбудови. Але проєкт став масштабніше, ніж я гадала.

Спочатку ми думали, що «Сміливі» – це про наших волонтерів, але коли почали більше спілкуватися з господарями зруйнованих будинків, то зрозуміли, що це й про них також. Наш проєкт для тих, хто сміливий залишатися на своїй землі й відбудовувати свої домівки. Ці надзвичайні люди втратили все, але радо вітають нас, пригощають обідом і турбуються.

Саша: Наші перші толоки були розвідувальними: ми спілкувалися з місцевими, дізнавалися, як можемо їм допомогти. Пам’ятаю, я настільки виснажилась емоційно й фізично, що думала більше не поїду. Мені було дуже складно бачити ці руйнування, чути історії людей.

Альона: Ми намагаємося повернути людям надію, коли ремонтуємо їхній будинок, розбираємо завали. У Горенці спілкувалися із жінкою, яка повернулася додому після деокупації. Вона розмовляла зі знайомим тероборонцем, який перебував там, коли в її будинок влучив снаряд: «Я розумію, що в момент, коли тримаю слухавку, повністю згорає мій дім. І ніхто не може його загасити, усе у вогні». Тоді ми дивилися на цей будинок і відчували невимовний біль.

Про розвиток і співпрацю з іншими організаціями

Альона Крицук: Ми одразу розуміли, що відбудова – це надовго. Після перемоги в Україну надходитиме великий потік коштів, ми не хочемо, щоби їх використовували шахраї. Тому докладаємо всіх зусиль, щоб масштабуватись. Зараз займаємося дрібними ремонтами й розбором завалів, але хочемо розширювати свою роботу. Ми рухаємося до відновлення більших локацій, переосмислення зруйнованих об’єктів. Наприклад, не просто відновити культурний центр, а разом із громадою переосмислити, як його можна поліпшити, зробити більш сучасним.

На початку було складніше, бо ми не мали великих грантів, спонсорів, але поступово почали співпрацювати з європейськими партнерами. Нещодавно підрахували, що за рік залучили в організацію ресурсів на близько 179 тисяч євро. Ми partnership oriental organization. (усміхається)

Якось ми поїхали на Харківщину, щоб допомогти з відбудовою будинків. Це було майже одразу після деокупації. Там познайомилися з дядею Толею. Він із родиною прожив в окупованому Ізюмі в сарайчику біля свого згорілого будинку. Перше, що зробив, коли ми приїхали, почав пригощати нас кавунами, які вирощував в окупації. Він ділився своєю історією й сказав: «Я не можу поїхати у ваш гуманітарний штаб. У мене був єдиний велосипед, і він згорів». Виявилося, що на деокупованих територіях немає громадського транспорту, велосипеди стали для місцевих основним способом пересування.

Тоді ми поверталися додому з думкою, що маємо допомогти йому. Поки діставали один велосипед для дяді Толі, знайшли ще 750. Нам допомогли партнери з Нідерландів: вони збирають вживані велосипеди й передають в Україну. Тут ми їх ремонтуємо й надаємо людям, які розвозять гуманітарну допомогу, медсестрам, учителям – усім, хто забезпечує життєдіяльність міст.

Про партнерство й поділ обов’язків

Саша: Більшість нашої команди й волонтерів – це жінки. Для мене ця співпраця ніколи не була складною. Ми чесно і щиро проговорюємо, що нам не подобається, якісно вирішуємо конфлікти. Працювати із жінками – це відчувати турботу й бачити, як кожна викладається на повну силу. Мене це заряджає.

Альона: У кожної з нас є своя зона відповідальності. Я їжджу на толоки, Саша займається організаційними процесами, Альона – управлінськими. Звичайно, трапляються непорозуміння, але нам удається легко і якісно їх вирішувати.

Довгий час я думала, що не подобаюся Саші. (сміється) Мені було важливо з’ясувати це, тому що важко працювати, якщо відчуваєш дисбаланс у команді. Коли ж переконалися, що все добре, то почали ще активніше генерувати ідеї, розуміли, що рухаємося в одному напрямі, маємо спільні цілі й бачення проєкту.

Саша: Люди в команді постійно вдосконалюють процеси. Наприклад, я була однією з перших координаторок, тому спрощувала всі завдання, розбиралася, як усе працює. Але тепер я бачу, як наші координатори втілюють свої ідеї: вітають волонтерів із їхньою ювілейною толокою, перед заїздом роздають меми, пов’язані з нашою організацією. Мені дуже подобається, що люди, які приєднуються до проєкту, намагаються робити його ще кращим. Це дає мені силу й додаткову мотивацію працювати далі.

Про упередження, з якими стикнулися жінки в організації

Саша: На толоках я інколи стикаюся з упередженим ставленням від чоловіків. Волонтери й господарі казали: «Дівчата, тут немає, де пилососити» або «Ідіть краще знімайте тік-токи», «Не бери щось важке: тобі ще народжувати!», «Що ти набрала? Поклич краще хлопця». Це зовсім не про турботу.

Альона Крицук: Спочатку господарі нам так і відповідали: «Тільки не дівчат!»

Саша: Люди відмовлялися від нашої допомоги, якщо приїдуть тільки дівчата або їх буде більшість, бо вважали, що вони ніяк не зможуть допомогти. Мене це ображало, я намагалася пояснити, що ми працюємо не гірше, ніж хлопці й можемо розрахувати свої сили. Але з часом звикла й більше не звертаю уваги.

Альона: Я щоразу пояснюю власникам будинків, що в нас в організації більшість жінок, тому на толоках їх більше, ніж чоловіків. Найчастіше думка людей змінюється, коли вони бачать результат: «Боже, у вас дівчата справді працюють на рівні із чоловіками!» А я ж вам казала. (сміється) Приємно, що вдається довести людям, що дівчата теж працюють ефективно. Але я, як координаторка, слідкую за тим, щоб вони не робили чогось надто важкого.

Альона Крицук: Подібні ситуації трапляються навіть під час зустрічей із партнерами. Будівництво, як і військова справа, ще вважаються переважно чоловічими сферами, тому жінкам інколи треба працювати значно більше, ніж чоловікам, щоби бути нарівні. Я бачу, як партнери намагаються вирішувати справи саме з чоловічою частиною команди, а не зі мною. Інколи на зустрічах створюється враження, ніби зібралися чоловіки, а я там «красіва дєвочка».

На одному з інтерв’ю журналіст запитав мене: «Що дівчатам узагалі робити на такому волонтерстві?» Тоді це зачепило, бо в мене навіть не виникало питання, як це я не можу? Я можу! Я носитиму менше, зроблю більше ходок, але я зроблю це. Після цього він вказав мене не координаторкою ініціативи, а волонтеркою. (сміється) Думаю те, що в нас представлено багато дівчат на керівних посадах, – наша перевага.

Саша: Відчуваю, що ми потрохи змінюємо це упереджене ставлення, навіть у людей похилого віку. Ми показуємо результат нашої роботи, щоразу доводимо, що girl power працює. І їхні реакції стають захопливими: «Вау, вона теж може бити стіну кувалдою, як я». Це дає мені надію, що ми рухаємося в правильному напрямі.

Альона Крицук: Україна зараз має досить унікальний досвід, бо жінки стають до лав ЗСУ, займають керівні посади в благодійних організаціях. У нас немає такої картинки, що чоловіки воюють, а ми, як берегині дому, чекаємо їх. Жінки воюють за майбутнє країни нарівні з чоловіками. Будь-яка волонтерська, громадська діяльність – це наша боротьба за майбутнє. Коли ми долучаємося до таких проєктів, то дуже сильно впливаємо не тільки на перемогу на полі бою, а й на перемогу в довгостроковій перспективі, як країни й нації. У цьому наша велика сила. Пишаюся, що в «Сміливих» ми можемо показувати це на власному прикладі.

Більше, ніж благодійна організація

Саша: Я не очікувала, що проєкт так масштабується. Чат, у якому спочатку було 8 учасників, тепер налічує більше 3 тисяч волонтерів. Люди приїжджають навіть сім’ями: батьки привозять дітей, а діти – батьків. Це люди абсолютно різного віку, сфер і національностей, але всі вони співпрацюють і діляться своїм досвідом.

Альона Крицук: Ми гуртуємо людей, які сповідують наші цінності. До нас долучаються навіть іноземці. Нещодавно приїхав наш знайомий чоловік із Німеччини, який самостійно зібрав кошти й привіз нам бус, повний гуманітарної допомоги. Він познайомився із сім’єю, яка живе в прибудові біля зруйнованого будинку із собакою, і тепер окремо надсилає кошти на корм для нього. Тому я розумію, що ми є ще й містком для іноземців, які хочуть допомогти постраждалим від російського вторгнення українцям.

Саша: Це не просто волонтерський рух, а величезна людська любов. Ми знаємо наших учасників і господарів будинків, це не просто дані в таблиці. Знаємо історії цих людей, як звати їхніх онуків, скільки в них собак і котів. У нас є бабуся, яка щоразу записує нових волонтерів собі в зошит, просто веде статистику. Вони з родиною живуть у прибудові й досі не можуть наважитися навіть зайти у свій згорілий будинок. У них немає, де готувати їсти, але щоразу вони готують нам величезні обіди на вулиці, у котелках. І коли після таких зустрічей я повертаюся додому, де немає запаху гару, немає чорних стін, то розумію, що просто не можу зупинитися.

Ми також намагаємося проводити час поза толоками, щоб волонтери могли познайомитись і дізнатися більше одне про одного. Наприклад, узимку організували «Сміливого Миколайчика». Наші волонтери об’єднувалися й збирали подарунки для господарів: ліхтарі, газові балони, солодощі й іграшки для дітей. Було дуже багато сліз щастя, вдячності й обіймів.

Альона: Пам’ятаю, ми тоді принесли подарунки людям похилого віку й вони запросили нас до себе, пригостили, ще й дали із собою закрутки, консерви, варення. Я отримала від них більше, ніж принесла. (сміється) Люди втратили все, їх будинок згорів, але вони готові віддавати частину свого як вдячність нам.

Альона Крицук: Наші волонтери готові працювати й у дощ, і в сніг. Якось надіслали мені відео, як у Києві пішов сніг, а вони з лопатами продовжували прибирати локацію. Потім один із них сказав мені: «Наші ж в окопах сидять взимку. Ми теж маємо докладати всіх зусиль для перемоги».

Текст: Катерина Мельник