Власний досвід«Казали, що це залицяння». Це жінки, які розповіли про те, що пережили насильство через деякий час

Я боялася йти до школи, бо відчувала себе брудною.

Тоді я закінчувала 11 клас. Ми з однокласниками пішли прогулювати уроки, нам було дуже нудно. У нашій компанії були одні хлопці та я. Останнім часом один із цих хлопців приходив до школи в стані алкогольного спʼяніння й поводився неадекватно. За день до нашого прогулу він ударив мене в груди й по сідницях. Коли я поскаржилася на це, розповіла, що мені неприємно й боляче, моя вчителька сказала, що це нормально, «це залицяння».

Тоді я думала, що я його якось спровокувала, і тому він мене вдарив. Думала, що винна. Зараз я усвідомлюю, що це не моя провина. Коли ми пішли в кафе, він сів поруч і почав запитувати: «Хочеш мені відсмоктати за 10 гривень?» Поруч сиділи хлопці, вони ніяк не реагували. Він намагався стягнути з мене джинси й сказав, що хоче подивитися на мої статеві органи. Я сказала, що я цього не хочу, і він мене вдарив. Згодом інші хлопці, коли вже побачили, що щось не так, зупинили його. З того дня, як він намагався просунути руку мені в штани, обмацати мене, я не хотіла йти до школи, тому що мені було соромно. Я відчувала себе брудною.

Він казав, що я гарна, що він хоче зайнятися зі мною сексом. Я дуже злякалася. Я питала в хлопців, які були поруч: «Ви бачили, що це ненормально?», а вони казали: «Що тут такого? Це увага, ти йому подобаєшся». А я відповідаю: «Він мені не подобається, він мені не цікавий. Яке право він має мене торкатися?»

Після цього я десь тиждень не могла розповісти про це своїм батькам. Згодом довелося, бо вони не розуміли, чому я не хочу йти до школи. Мені було страшно ще й тому, бо трапилася така ситуація, коли я стояла біля парти, а той хлопець мене штовхнув, і я дуже сильно вдарилася. Через це в мене були проблеми зі здоровʼям. Я не могла б його зупинити, бо дуже мало важила: я сиділа на дієтах, моя вага була 39 кг у 16 років. Намагалася його якось штовхнути, але фізично він набагато сильніший, аніж я.

Коли я розповіла про пережите, мій батько дуже розлютився на того хлопця, тому пішов до школи, щоб розібратися. Йому сказали, що з хлопцем проведуть розмову, але насправді ніхто нічого не робив. Узагалі. Я показувала свої синці, потім батько сам знайшов того хлопця й дуже довго з ним розмовляв. Наскільки я знаю, після розмови з моїм батьком він деякий час не чіплявся до дівчат. Навіть боявся подивитися на мене. Мені стало набагато легше, але я однаково боялася йти до школи, бо відчувала себе брудною.

У той період я багато сварилася з братом і зараз розумію, що не мала рації, бо через те, що він хлопець, я чекала чогось поганого від нього

Зараз, коли я читаю про ситуації, повʼязані з насильством, я співчуваю дівчатам, які його пережили, бо це жахливо, це травма на все життя. Десь через 2–3 роки після того випадку я звернулася до психолога, і в терапії я вже 2 роки. Я звернулася до спеціаліста, бо в мене були часті істерики, селфхарм, я нічого не хотіла робити, постійно відчувала поганий настрій, нестачу концентрації. У той період я багато сварилася з братом і зараз розумію, що не мала рації, бо через те, що він хлопець, я чекала чогось поганого від нього. Кожного дня я думала про суїцид. Брат дав мені контакти психолога після останньої сварки, тому я вирішила, що настав час для цього. Зараз уже майже 3 роки, як я вживаю антидепресанти, і вони допомагають мені разом із терапією та самостійною роботою. Це все дуже важко.

Я не можу будувати стосунки з чоловіками, я їм не довіряю. Я розумію, що не всі чоловіки такі, але однаково я насторожена. На мене також вплинуло те, що в мої 8 років мене хотів зґвалтувати рідний дід. Я багато часу працюю над осмисленням цих випадків, тому здатна говорити про них. Але я б хотіла, щоб інші жінки не боялися й також говорили, бо це жахливо. У свій час я соромилася розповідати про пережите, бо наше суспільство звинувачує постраждалих. Говорять, що ти не так вдягнулася, але на мені були звичайні футболка та джинси. Я шукала причини в собі, але зараз я усвідомлюю, що навіть не розмовляла з тим хлопцем. Мені дійсно шкода дівчат, які потерпають від насилля. Пам’ятайте, будь ласка, що ви не одні.

Я багато разів бачила в тіктоці відео мами з дівчинкою. Дитині десь пʼять років, і вони кожного дня перед тим, як вийти на вулицю, проговорюють правила особистих кордонів. І коли мати питає: «Що ти будеш робити, якщо тебе попросять зняти свій одяг?», дочка відповідає, що так не можна, що ніхто не має права цього робити. І це дуже правильно. Я б хотіла, щоб нам із дитинства, і хлопцям, і дівчатам, не соромилися пояснювати такі ситуації та окреслювати свої кордони.

Якщо людина наважується розповісти про досвід зґвалтування, їй краще спершу розповісти близьким людям, подрузі чи сімʼї, яким вона довіряє. Однаково потрібен час. Напевно, якби це знову зі мною сталося, я б одразу звернулася по допомогу. Психологічна підтримка теж дуже важлива, тим більше зараз є чимало онлайн-платформ із безплатною допомогою.

Я це пояснювала, як «мене побили», а моя терапевтка відповіла: «Так виходить, що тебе не побили, а зґвалтували».

Це відбулося 8 років тому. Подруга запросила мене на роботу танцівницею до нічного клубу. Тоді мені було 21. Незнайомий мені чоловік, набагато старший за мене, запросив мене до готелю випити з ним. Мене зацікавила ця пропозиція, і я подумала, що це справді непогана ідея – сходити до готелю й випити. Після цього, коли я сказала, що, мабуть, уже піду додому, то додому я піти не змогла.

Я не пручалася, але спокійно просила припинити. Він не реагував, і це дуже швидко набрало дивних обертів. Бо в ситуації, коли ви просто пили й легко спілкувалися, він перемикається на поведінку, у якій ти розумієш, що тобі краще мовчати й не підставляти себе більшій небезпеці. Коли я через багато років опісля потрапила в особисту терапію, то зʼясувалося, що сам механізм пручання був мені не дуже відомим. Був такий стан, наче я трошки не довіряла сама собі й далі мала стигму щодо себе, бо я ж нібито сама прийшла, сама погодилася на це. Багато років я навіть не називала те, що зі мною сталося, зґвалтуванням.

І тільки коли я потрапила в терапію, і вже була в ній рік, я розказала про той випадок у готелі. Я це пояснювала, як «мене побили», а моя терапевтка відповіла: «Так виходить, що тебе не побили, а зґвалтували». На осмислення цього поняття в мене пішло 4 роки.

Я ставлю свою історію в приклад того, що собі варто довіряти. Навіть якщо ти не знаєш, як це назвати, але відчуваєш дискомфорт.

Згодом я дуже хотіла поділитися цією історією з власною мамою. Вона все адекватно сприйняла, ми разом поплакали, обійнялися, вона розповіла мені, що, на жаль, у неї теж був такий досвід у юності. Зараз я не уникаю цієї теми й можу розповісти комусь зі знайомих жінок, щоб вони розуміли, що з ними це може трапитися. Що в них може бути понижена чутливість до власних потреб. Для мене найбільшим відкриттям було те, що я сама не усвідомлювала цього. Я намагаюся звертати увагу знайомих жінок на ті ситуації, коли мені здається, що їхні партнери зневажливо до них ставляться, а вони думають, що це нормально. Я ставлю свою історію в приклад того, що собі варто довіряти. Навіть якщо ти не знаєш, як це назвати, але відчуваєш дискомфорт.

Минулого літа для однієї громадської організації я досліджувала іноземний досвід зниження рівня насильства після війни, зокрема й домашнього насильства. На жаль, ми не продовжили нашої роботи через відсутність фінансування, але дослідження ми проводили. І я дійшла висновку, що найкраща дієва модель, яка допомагає в таких ситуаціях, – це інформування чоловіків чоловіками. Що більше вони звертають увагу на проблему насильства, переглядають власну поведінку, то більш усвідомленим стає і їхнє оточення з чоловіків.

Мене дуже тригерить історія стосовно того, що жінки є і постраждалими від насильства і водночас мають самостійно порушувати цю тему та просвітлювати чоловіків стосовно цього. А коли щось будуть робити хлопці?

І в 13 років я розуміла, що зі мною повелися погано, що так не має бути, але не до кінця усвідомлювала, як це на мене вплинуло.

Це сталося 14 років тому, тоді мені було 13. Мене зґвалтував хлопець, на декілька років старший за мене. Ми навчалися в одній школі, на той момент я довіряла цій людині, навіть захоплювалася його розумом і здібностями. На жаль, прояви насилля з його боку не були одиничними. Абʼюзом і маніпуляціями він змушував мене до сексу пів року.

Після зґвалтування я приїхала додому, зняла весь одяг, який був на мені, футболку та довгу спідницю, кинула їх у піч і поклала туди свої руки. І так тримала їх до того часу, поки не обпекла всю шкіру на долонях. Мені здається, що саме той емоційний біль, крізь який я пройшла, виникає знову, коли я читаю теперішні новини про групові зґвалтування чи зґвалтування неповнолітніх.

Тоді я не могла про це говорити, бо це були надзвичайно токсичні стосунки, з яких я не бачила виходу. Я не розповідала про цей та інші випадки дуже довго, уперше наважилася це зробити тільки за два роки після подій, уже коли цей хлопець не жив у нашому місті. Я поділилася з тією самою подругою, яка нас познайомила. І я зрозуміла, що на моєму місці могла бути вона або будь-яка інша людина зі школи чи міста.

Я почала цікавитися темою фемінізму, і в процесі навчання це ще раз нагадало мені про травматичний досвід, я відчула потребу його переосмислити. І в 13 років я розуміла, що зі мною повелися погано, що так не має бути, але не до кінця усвідомлювала, як це на мене вплинуло. Я дуже важко переживала свої емоції, у мене була довга депресія, багато спроб завдати собі болю й навіть покінчити з життям.

У дорослому віці, коли наважилася говорити про це відкрито, я дуже багато разів стикалася з тезами про те, що це моя провина, моя відповідальність

У нас немає ні належних інституцій, ні достатньої усвідомленості в суспільстві, щоб притягнути винних до покарання. Мати й бабуся були першими, кому я розповіла про цю ситуацію, але вже через 10 років після того, як усе сталося. Вони були єдиними, хто став на мій захист. Перш за все я приховувала це, бо вже в ранньому віці бачила, що таке насильство, жорстокість від чоловіків, несправедливість і безкарність системи, що не захищає жінок від кривдників. І, переживаючи страшний біль, я не бажала завдати його жінкам, які виростили мене.

У дорослому віці, коли наважилася говорити про це відкрито, я дуже багато разів стикалася з тезами про те, що це моя провина, моя відповідальність, і це лунало переважно від моїх однолітків. Мені довелося пережити багато випадків насильства, домагань, неприємних висловлювань у мій бік, щоби зрозуміти, що це може статися з кожним, незалежно від твого віку чи одягу, який ти носиш. Мені досі некомфортно та болісно про це говорити, хоча я думала, що вже впоралася з цією травмою. Але кожна новина про домагання, зґвалтування й сексуальне насильство емоційно повертає мене в те саме місце, де я – безпорадна дитина, стосовно якої вчинили злочин. Де я не могла розповісти, бо усвідомлювала наслідки, які можуть очікувати мене та мою родину.

На мою думку, чоловіки монополізували право на насильство, агресію, і вони часто не розуміють, що є особисті кордони, що вони не мають права доторкатися до чужого тіла. Якщо просто зайти на сторінку офіційних кримінальних проваджень у прокуратурі, то від кількості справ про сексуальне насильство чи побої нудить. Вони жахливі, і їх узагалі не має бути. Але справи, які доходять далі до суду, – це навіть не десята частина всього, що насправді відбувається. І найчастіше цих дівчат, які постраждали, ніхто не міг захистити. Тільки останні кілька років усі почали прокидатися від усвідомлення масштабності цього жаху.

Зрештою, зараз я проходжу терапію. Той епізод насильства спровокував у мене депресивний розлад. Більшість проблем мені вдалося пропрацювати, але всі пережиті події змінюють твоє сприйняття світу в цілому. Це і недовіра до чоловіків, і невпевненість, коли вийшла прогулятися вночі.

Суспільству варто змінити ставлення до випадків насильства не тільки в плані довіри до того, що це сталося, але й почати сприймати це як злочин. У сексуального злочину не має бути жодного виправдання.

Думаю, що тоді не розповіла про цей випадок, бо мала нульове статеве виховання, певну віктимність стосовно себе, типу я сама винна, сама погодилася, то, значить, це не зґвалтування

Ситуації з насильством, на жаль, неодноразово траплялися в моєму житті, але найбільш показова – це мій перший статевий досвід. Мені було років 13, і це той вік, коли ти починаєш стикатися з псевдодорослою атмосферою. Перший алкоголь, перші тусовки, старші друзі. Тоді в мене був хлопець, із яким ми намагалися побудувати якісь стосунки. Зараз я називаю їх квазістосунками, але на той час ми сприймали це як кохання до самої труни.

Це сталося в хлопця вдома, мене напоїли. Усе відбувалося в традиціях голлівудських підліткових фільмів, коли тобі в напої щось підливають. Опісля всі наші друзі поїхали, а мій хлопець попросив мене залишитися, щоб я допомогла йому з прибиранням. В один момент непомітно мене на руках занесли в спальню, і далі, як у тумані. Це було дуже боляче й незрозуміло. Від мене не прозвучало твердого «ні», але активної згоди теж не було. На превеликий жаль, це зчитала людина як «так».

Найнеприємніший момент у тому, що, коли все закінчилося, я одягнулася, мене просто виставили за двері. Думаю, що тоді не розповіла про цей випадок, бо мала нульове статеве виховання, певну віктимність стосовно себе, типу я сама винна, сама погодилася, то, значить, це не зґвалтування. Десь у 16 років я розповідала друзям про свій перший секс, але не подавала його як зґвалтування.

Мама спочатку говорила, що я сама винна. Потім: «Можливо, ти обманюєш, і цього всього не було».

Я подорослішала, трохи дізналася про життя в цілому, про секс, почала цікавитися фемінізмом, і в якийсь момент прийшло усвідомлення, що це не було добровільно.

У мене мама 60-х років народження, і вона жінка з радянським мисленням. Тому іноді в неї проскакують висловлювання про те, що жінка з яскравим макіяжем і короткою спідницею може викликати надмірну увагу. Я їй розповіла про пережиті ситуації, коли мені тільки виповнилося 18. Вона спочатку говорила, що я сама винна. Потім: «Можливо, ти обманюєш, і цього всього не було». І ми дійшли до того, що цю тему просто не порушуємо.

Я працювала з кількома спеціалістами: і психологами, і психотерапевтами. Досі не знайшла прямо свого. Роботу з ними почала з інших приводів і тем, але протягом практики поступово порушувалися й теми насильства. Ті люди, професіонали, з якими я працювала, класні, але мені не підійшли їхні схеми. Можливо, просто вони не мої люди. Точково якісь моменти довелося пропрацювати, але не в повному масштабі.

До повного викорінення в українському суспільстві проблеми «сама винна» нам дуже далеко, на превеликий жаль. Поки не знаю, як можна глобально на це повпливати. Може, як є лагідна українізація, так само потрібна й лагідна фемінізація, бо жінка має право на безпеку. Але тут і зараз нам надто далеко до цього.

Зіграв соціальний чинник, коли ти дивишся на інших людей і думаєш, що в деяких жінок є ще гірші ситуації.

З насильством у мене повʼязано багато ситуацій у житті. Не знаю, чому так сталося, чому саме в мене. Усе почалося з того, що мої батьки, коли напивалися, не нехтували тим, щоб періодично займатися при мені сексом. Часто до нашого району приходили ексгібіціоністи, і, коли ми гралися в пісочниці, один чоловік приходив і показував нам член. Причому він був у костюмі, краватці, плащі – найзвичайнісінький молодий чоловік 20–30 років.

У ранньому віці, десь у років 5, до мене приїхав двоюрідний брат, старший від мене на 5 років, і з ним ще один хлопець такого ж віку. Ми пішли з ними в компʼютерний клуб, тоді це було дуже популярним. Грали в різні ігри, змагання. І якийсь хлопець, може, студент чи старшокласник, поки я дивилася гру з іншого боку від брата, просунув руки в мої штани й почав мені мастурбувати. Я була дуже налякана, мене заціпило. Не знала, що робити, не розуміла, що зараз відчуваю. Я намагалася стати якось так, щоби його рука вискочила з моїх трусів, але він однаково продовжував. Я вирішила відійти до іншого стільчика й думала, що так його здихалася. Купа народу поруч, було темно, мені здавалося, що всі в іграх, ніхто на мене не дивиться. Той хлопець підійшов до мене ще раз, ще раз продовжив мастурбувати. Я була вже дуже спітніла, стривожена й вибігла на вулицю. Сам він пішов.

Через те, що я проговорила це, зʼявилося відчуття, що я приймаю цю ситуацію.

Вийшов мій брат, спитав, чому я пішла, я йому сказала, що захотіла подихати. Я не дуже розуміла тоді, що відбувається, і про цю ситуацію вперше розповіла у 25 років. У дитинстві мені було неприємно, некомфортно говорити про це, я не бачила в цьому необхідності. Ще зіграв соціальний чинник, коли ти дивишся на інших людей і думаєш, що в деяких жінок є ще гірші ситуації. На додачу, побутувала думка про те, що без проникнення – це не зґвалтування.

Я розповідала про це своєму колишньому хлопцю, моїм найближчим друзям. І вони всі не знали, як реагувати. Для всіх це була якась жесть. Ще один випадок насильства стався зі мною вже в дорослому віці, у 22 роки. У мене був бойфренд, і якось він прийшов додому пʼяний. Я в цей час спала на животі, він притис мене й увійшов. Мені було дуже неприємно. У нього був великий член, і це створювало дискомфорт.

Через те, що я проговорила це, зʼявилося відчуття, що я приймаю цю ситуацію. Певний час я відчувала страх, сором і нерозуміння, а нащо це розповідати, якщо це сталося давно. Мені дуже образливо, що ці люди, потенційні кривдники, спокійно ходять серед інших. У дитячих підручниках пишуть «одягайся скромніше», «не провокуй», але чомусь не вчать адекватно поводити себе в суспільстві й не домагатись інших. Крім цього, часто жінки виглядають фізіологічно меншими за чоловіків, тому останні відчувають безкарність: «Що ти мені зробиш, якщо така маленька?»

Усе ще залишаються дискомфорт і сумніви, чи варто розказувати про пережите. Іноді думаю, що це обтяжує інших, а навколо ще й війна, усі й так навантажені. Але насильство траплялося з дуже великою кількістю жінок і дівчат, і не всі з них думають, що це важливо чи що це якось повпливало на них. Тому я хочу, щоб моя історія стала прикладом того, що культура толерування зґвалтувань і звинувачення постраждалої має зникнути. Багато чого я все ще залишаю в собі, але намагаюся проговорювати цей досвід і працювати з психологом.