Власний досвід«Заліз до мене на полицю та сказав, щоб я не рипалася». Дівчата про домагання й агресію в поїздах

31 липня Анастасія Лугова їхала в потязі «Маріуполь – Київ», де в її купе з сином увірвався чоловік Віталій Рудзько, який побив її та намагався зґвалтувати. За словами Анастасії, провідники потяга не хотіли викликати поліцію, пропонували гроші, щоб жінка не зверталася до правоохоронних органів, оскільки зловмисник їхав у потязі «зайцем».

Історії про домагання до жінок у потязі не поодинокі, на жаль. Через це жінки часто не відчувають себе в безпеці, коли подорожують у такий спосіб. Аби показати, що ця проблема системна, ми зібрали історії дівчат про те, як до них чіплялися й домагалися в потязі.

Мені було десь 18 років, я їхала зі Львова. У мене в купе була доросла пара та будівельник. Було близько 12 ночі. Пара пішла в вагон-ресторан, а будівельник закрив двері купе та заліз до мене на другу полицю та сказав, щоб я не рипалася. Я вирішила просто медитувати, бо в таких ситуаціях дуже розгублюєшся, якщо чесно. Мені пощастило, що його колега постукав і сказав, що їм треба виходити. Він встиг мене лише погладити. Зараз я їжджу лише в «Інтерсіті», і то тільки якщо дуже треба.

Це було десь чотири роки тому. Мені було 16 років, я вчилась у старшій школі. Уночі з подругами сідали в потяг їхати додому з іншого міста, куди ми приїжджали на пластовий фестиваль («Пласт» – українська скаутська організація – ред.). У черзі до вагона ми побачили, що наші сусіди – близько 30 футбольних ультрасів, які були нетверезими. Уже тоді почули, що говорять про «вишеньок-черешеньок», які їхатимуть з ними поруч, – мова була про нас.

У плацкарті вони були поруч з нами, підходили розмовляти. Одну мою подругу взяли за талію. Вони бачили, що нам не комфортно, тому продовжували чіплятися, лізли з недолугими коментарями. Водночас відкрили алкоголь. Було близько другої ночі. На свій страх і ризик я вирішила попросити їх не заважати, бо «нам завтра в школу». Мені здалося, що вони не захочуть мати проблем, оскільки ми були неповнолітніми.

Серед цих хлопців я побачила свого знайомого, і він попросив їх нас залишити. Тоді вони припинили приходити до нас, просто далі шуміли й пили. Але тоді я не знала, чи приїду додому ціла, бо було відчуття, що від них можна всякого чекати.

Мені було 13 років, я їхала в літній табір у Карпатах. Ми вирушали потягом з Києва. Я була в купе з дівчиною мого віку, її молодшим братом і вожатим, якому було 27 років. Їхати було весело, ми навіть не помітили, як настала ніч.

Але вже тоді мені здалося трохи дивним, що вожатий залазить до мене на другу полицю, лежить у мене на колінах, кладе руки на ноги. Я просто вставала, щоб уникати таких контактів і йшла. Думала, що я себе накручую.

Уже пізно вночі, коли весь вагон спав, я прокинулася від того, що мене гладить чиясь рука. Мене кинуло в холодний піт, бо зрозуміла, що це вожатий, який старший і у якого є певна влада.

Моє тіло наче заніміло, було дуже страшно. Він продовжував гладити лице, волосся, руки, губи. Потім він засунув пальці в рот. Мені дуже захотілося закричати, але було так страшно, наче паралізувало.

Я зробила вигляд, що сплю, і відвернулася до стіни, наче уві сні. Він припинив. Думала, що він злякався, що я прокинулася, але на ранок він спитав, чи було мені добре та чи пам’ятаю щось.

Коли ми приїхали в табір, я розповіла це дітям, з якими подружилася. Вони сказали, що обов’язково маю про це розповісти старшим вожатим. Так я і зробила. Проте мені сказали, що це фантазії 13-річної дівчинки, і, звісно, повірили йому (вожатому), а мене ще й змусили вибачатися. Після цього всі вожаті спілкувалися зі мною дуже строго й наче засуджували.

Це було кілька років тому. Ми з подружкою зайшли в потяг на початковій станції. У нас були два бокові місця, а навпроти на звичайних місцях сиділа компанія з 4–5 чоловіків на вигляд 30-ти років. Вони вже були сп’янілі й вживали горілку.

Потяг вирушив. Спочатку чоловіки дивилися на нас зацікавлено, потім почали ставити якісь питання, заводити розмову, та ми явно не були налаштовані на контакт. Уже темнішало, усі у вагоні потрохи почали вкладатися, а ці чоловіки ставали ще більш галасливими. Ми з подругою попросили їх поводити себе тихіше. Це обурило їх – і вони почали задиратися до нас. Ми покликали провідника, який повторив наше прохання.

Це лише роздратувало їх. Тож як тільки провідник пішов, чоловіки почали огризатися до нас. Сміятися з того, що ми покликали провідника. Далі почали обговорювати нашу зовнішність і лишали образливі коментарі. Щось на зразок: «Ви себе бачили? З такими рисами обличчя мовчали би». Ситуація ускладнювалася тим, що це був потяг «Львів – Харків» і нам потрібно було їхати майже добу.

Ліворуч від нас (теж на бокових) їхали два хлопці. Вони це чули, та не заступалися. Ми вирішили хоч попросити їх помінятися місцями, бо думали, що так відчуватимемо себе спокійніше / безпечніше. І принаймні будемо не зовсім під наглядом тієї компанії.

Але ті чоловіки й не планували лягати спати й час від часу однаково про нас згадували якимись коментарями. Нагнітали, мовляв: «Що, ховаєтеся від нас? Що помінялися місцями? Ми вас і так запам’ятали». Зрештою ми зрозуміли, що просто боїмося засинати, бо не знаємо, що спаде їм на думку.

Нас «урятував» провідник сусіднього купе, який проходив повз і пропонував охочим своє купе, щоб підзаробити. Ми зрозуміли, що лишатися в цьому вагоні для нас небезпечно, тож вирішили заплатити й перейшли в сусідній вагон. Там, у купе провідника, уже були лише вдвох і так і доїхали до самого Харкова.

Ця історія трапилася три роки тому в електричці до Воловця. Я пішла в туалет, аби перевдягнути футболку. Утім, на щастя, ще нічого не встигла зробити, як помітила, що за мною підглядають через дірку в дверях, де колись був замок. Я дуже злякалася, але вистачило сил агресивно відчинити двері й налякати чоловіка, йому було десь під 50 років.

Коли повернулася шокована у вагон від знайомих хлопців, з якими їхала, почула, що тут немає, чому дивуватися, це вже типу звична справа. Відчуття беззахисності не покидало кілька днів.

Уперше з домаганнями в потязі я стикнулася, коли вчилася на другому курсі університету: тоді поїхала до родичів на Новий рік у Кривий Ріг. Туди з’їздила без пригод. Назад поверталась у плацкартному вагоні на боковому місці, поряд купе повністю викупили робітники, які їхали на якесь будівництво трансфером через Запоріжжя. Поїздка тривала близько 6–7 годин, це було тотальне пекло харасменту. Я хотіла тихо читати весь цей час книгу, але це було складно. Цих робітників було десь шестеро, усю поїздку вони намагалися втягнути мене в розмову й використовували для цього сексистські жарти та пікаперські підкати. До того ж вони, здається, вживали алкоголь.

Тоді я ще слабко уявляла, що таке внутрішні кордони та як потрібно їх відстоювати. Тому замість того, аби попросити провідника пересадити мене або жорстко відшити цих типів, просто намагалася не реагувати на їхні «залицяння». Урешті потяг доїхав до Запоріжжя та я вийшла. Один робітник навіть намагався взяти в мене контакти, але я йому дала недійсну електронну адресу.

За час, що минув, я навчилася відстоювати власні кордони та ставити людей на місце в подібних ситуаціях, але це не означає, що мені не буває страшно, якщо до мене хтось чіпляється.