Власний досвід«Багато наших думок не чують». Культурні діячки – про участь росіян у міжнародних подіях
Досвід кінопродюсерки Юлії Сінькевич і поетки Олени Гусейнової
Попри воєнні злочини росіян, які вони вчиняють на території України, їх усе ще запрошують до слова на важливих міжнародних майданчиках. Хтось робить це з метою «примирення» й «діалогу», хтось – щоби зрозуміти незнайомі історичні контексти, хтось хоче достукатися до агресора.
Українські культурні дієвці час від часу стоять перед дилемою: чи варто брати участь у подіях, де є росіяни, чи краще відмовитися від цього? Коли в цій участі виникає потреба, щоб ословити досвід свій і своєї країни, а коли це буде легітимізацією хороших росіян, які насправді ігнорують воєнні злочини своєї армії?
Розбираємося з кінопродюсеркою Юлією Сінькевич і поетесою Оленою Гусейновою, чому росіяни все ще присутні на міжнародних подіях, коли варто відмовитися від заходів, де вони присутні, а коли варто погодитися на участь і як артикулювати ці позиції в культурній спільноті.
Текст: Ольга Дуденко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Юлія Сінькевич
кінопродюсерка, голова Наглядової ради Українського інституту, членкиня Європейської кіноакадемії
Після розпаду радянського союзу російські кіно й телевиробництво ніколи не перебували в стагнації, бо росія розуміла, наскільки потужними вони є для впливу на суспільство
Є певна кількість історично зумовлених причин, через які у світі все ще панує сентимент до «великої російської культури». Цей міф створювався століттями. Після розпаду радянського союзу російські кіно й телевиробництво ніколи не зупинялися й не перебували в стагнації, бо росія розуміла, наскільки потужним є цей інструмент для впливу на суспільство, створення іміджу. Численні вкладення створили хорошу матеріально-технічну базу, до роботи залучали безліч талантів, відбувалося спонсорування великих культурних подій. Росіяни входили до наглядових рад авторитетних інституцій, фінансували створення та поширення власного кіно, мережу телеканалів за кордоном, які постійно артикулювали пропагандистські наративи.
Звісно, можна сказати, що є ж і кіно, яке ніби критикує сучасне життя в росії, а, отже, і режим, який там панує. Для багатьох іноземців, навіть дуже освічених, не є очевидним, що це також частина пропагандистської машини, щоб зобразити різноманіття думок і поглядів. Кілька років тому, наприклад, прийняття з нагоди відкриття Венеціанського кіноринку в межах Венеційського кінофестивалю повністю профінансували Роскіно та персонально один з уже тоді підсанкційних олігархів з росії – усе це на офіційному рівні й за великий бюджет. Кінофестивалям, навіть дуже престижним, завжди бракує фінансування, тому причини співпраці очевидні.
Було б несправедливо знецінювати рівень талантів і професіоналізм, але тут варто повернутися до того, що, власне, і школа, і інфраструктура, і умови для розвитку майстерності та навичок нікуди в росії не зникали. З моменту повномасштабного вторгнення наратив із боку росії змінився, і виникли такі поняття, як «жертви режиму», «антипутінська позиція», «війна путіна». Цих наративів достатньо для західних країн, які досі ще не перетравили травму Другої світової війни, щоб «давати платформу для діалогу».
Ми маємо також визнати й власні помилки чи історичні причини, чому наш голос не звучав, чому ми так само не вибудували потужну стратегію промоції нашої культури як незалежної
Ми маємо також визнати й власні помилки чи то історичні причини, чому наш голос не звучав, чому ми так само не вибудували потужну стратегію промоції нашої культури як незалежної. Українське кіно перебувало в повній стагнації з моменту набуття незалежності й аж до 2010 року. Численні фільмокопії наших кіношедеврів досі зберігаються в російських кіноархівах і привласнюються ними. Нерозуміння природи агресії росії та росіян проти українців і є головною причиною, чому досі їхня присутність допускається на міжнародних кіномайданчиках, проте, на мою думку, це намагання продовжувати існувати в системі business as usual у той час, коли, навпаки, потрібно змінити оптику та критично поглянути на те, чим є російське кіно та його автори у світовому контексті.
Варто розуміти, у якому саме контексті та якою є участь росіян у подіях
Питання про відмову участі на подіях із росіянами дуже складне навіть усередині нашої країни, коли якимось дивним чином росіяни знімають музичні відео й документальні фільми, потрапляють до України й, очевидно, хтось з українців із ними співпрацює. Я дотримуюся позиції стосовно того, що потрібно зважити втрати й плюси як відмови, так і участі. Так само розуміти, у якому саме контексті та якою є участь тих росіян. Наприклад, якщо це спільна дискусія з метою «діалогу», «шляхів примирення» й так далі, то, звісно, у такому разі я б говорила досить категорично й прямо, що це можливо лише тоді, коли російські солдати заберуться з нашої землі, визнають провину, виплатять репарації й крапка.
Якщо це, наприклад, показ фільму в програмі, і цей фільм є антипропагандою, тут можна подумати. Головне – зрозуміти рівень обізнаності організаторів. Дуже часто термін «кенселінг» іноземці сприймають категорично, оскільки асоціюють його з цензурою, і це слово несе занадто радикальний підтекст для представників різних країн. Тому вживання певної термінології є так само важливим моментом, коли потрібно проартикулювати власну позицію.
Приклади нашої участі у великих подіях ми бачили торік на Каннському кінофестивалі, де брали участь кілька українських стрічок одночасно з російськими. Знаю, що творчі групи дуже довго зважували правильність рішення, за лаштунками велася велика робота з метою донести до організаторів хибність рішення щодо показу російських стрічок. І коли всі можливості були вичерпані, то постав вибір – бути там видимими, комунікувати нашу позицію або просто звільнити місце тим, хто говоритиме за нас.
Досить ідеалістично думати, що в українській культурній спільноті ми можемо досягти єдиної позиції та стратегії в цьому питанні. Не думаю, що це можливо. Наприклад, зараз ми маємо ситуацію, коли кілька українських кінодистрибʼюторів продовжують співпрацювати з російськими компаніями, купуючи в них права на фільми й випускаючи їх у прокат. Можливо, чи не єдиний шлях у тому, щоб це зупинити, – це відмова кінотеатрів, а також глядачів демонструвати такий контент і купувати на нього квитки. Проте поки що ми не бачимо, щоб це відбувалося, адже в умовах складної економічної ситуації для деяких компаній дохід стає вищим за принципи.
Я думаю, що варто ініціювати дискусію стосовно цього питання, і впевнена, що на державному рівні йому мають приділяти увагу, зокрема з боку Державного агентства України з питань кіно. Певних успіхів на міжнародному рівні досягає Український інститут, але ж їхні ресурси досить обмежені, а фінансування мізерне.
Олена Гусейнова
поетка, радіоведуча та радіопродюсерка на «UA: Радіо Культура»
Російська Федерація дбала про те, щоби новинки російської академічної літератури регулярно надходили до головної наукової бібліотеки України
За російською культурою завжди стояли великі ресурси. Я пам'ятаю себе студенткою Могилянки, коли я часто відвідувала Національну бібліотеку імені Вернадського, і там виставляли новинки, які постійно надходили до України. Зокрема, там були книжки з проєкту, який, здається, називався «Пушкінська бібліотека», тобто Російська Федерація дбала про те, щоби новинки російської академічної літератури регулярно надходили до головної наукової бібліотеки України. Тоді це були чи не єдині нові книжки в Вернадці, які допомагали орієнтуватися в тогочасних трендах гуманітаристики. Це були й дослідження російських науковців, і російські переклади західних студій. Тобто українцям пропонували російський канал для професійного розвитку. І це тільки один, зовсім крихітний приклад.
На початку повномасштабного вторгнення Український інститут зробив велике дослідження, що складається з кількох частин, у якому описано й зафіксовано ті російські культурні інституції й ініціативи, які багато років на всіх рівнях діяли у світі, використовуючи ту саму мʼяку силу культурної дипломатії. І росіяни не шкодували ресурсу на ці ініціативи, а в нас, по-перше, не було цього ресурсу, по-друге, не було тих інституцій, які могли його акумулювати. Але ми вибороли для себе право будувати такі інституції у 2014 році. Коли після моєї відмови від участі у фестивалі Prima Vista з російською письменницею Лінор Горалік (так, вона саме російська письменниця, представниця російської культури, і про це говорять її книжки, її нагороди у сфері літератури, її непересічний вплив на феномен рунету, та, зрештою, і її аудиторія, яка обмежується російськими споживачами культурного продукту, незалежно, чи живуть ці люди у рф, чи за її межами) російські ліберальні медіа почали ширити фейки про цю подію, я знала, що можу покластися на «Суспільне» як на велику інституцію, яка захищає свободу слова та дотримується журналістських стандартів.
Але так було не завжди. Російська ж культура завжди могла покластися на великі ресурси своєї країни. «Пушкінські полички» з найновішими російськими книжками в бібліотеках світу, великі гранти на переклади російської літератури іноземними мовами, фінансування русистики в найкращих академічних інституціях світу, яскраві й видимі національні стенди на книжкових ярмарках – цей список можна продовжувати дуже довго. Результат цього працює і сьогодні, навіть для тих діячів російської культури, які зараз в екзилі. Ми часто говоримо й чуємо про «м’яку силу» культури, що це гра в довгу, і так є: сьогодні ти вкладаєш у неї ресурс, але працюватиме вона на тебе і завтра, і післязавтра, і через багато років.
Станеться етично недопустима подія, коли українські вірші, у яких зафіксовано досвід евакуації в лютому 2022-го, і вірші російського поета, який описує втечу до Грузії після оголошення мобілізації, зазвучать на одному майданчику
Що ж стосується моєї відмови від участі у фестивалі Prima Vista, то я завжди сприймала такі фестивалі, як дуже камерний культурний простір. Коло реципієнтів поетичного слова, вочевидь, менше, ніж коло реципієнтів, скажімо, попмузики. Тому я трактую поетичні фестивалі як дуже інтимні майданчики.
З поетичного фестивалю повертаєшся з новими друзями. Ті кілька днів, що ви проводите разом, слухаючи поезію одне одного, говорячи про літературу, створюють специфічний мікроклімат, у якому з’являються свої ритуали, мовлення, знакова система. Поети з різних країн, культур і мов знайомляться одне з одним і разом обговорюють вірші, видавничі та творчі контексти, гуляють містами, жартують, зрештою, п’ють вино. І після цих фестивальних днів усі повертаються до свого звичного життя. Ви можете далі залишатися в тісному контакті, а можете тільки зрідка писати одне одному, але це відчуття близькості й інтимності буде незмінним. Такі мої друзі в лютому 2022 року одразу написали й дали знати, що вони поруч, пропонували допомогу. І справді допомагали.
Російська культура намагається вдати, що нічого не сталося
Тож такі фестивалі – не тільки про професійний розвиток, а ще й про любов, про дуже сердечні речі, які сталися, бо існував цей фестивальний простір. Бути на такому фестивалі, з цією інтимністю й сердечністю, разом із тими, хто все життя працював на російську культуру й продовжує це робити зараз, неможливо. Саме в ім’я цієї культури зараз в Україні чиняться воєнні злочини. Тому для мене участь у такому фестивалі недопустима.
Я знаю позицію деяких колег, що не треба відмовлятися від участі в жодних культурних подіях, бо тоді не прозвучить голос представника української культури. Натомість голоси російської культури будуть чутні. Мені здається, ця теза слушна, коли йдеться про великі індустріальні культурні події, на кшталт Каннського кінофестивалю або Лондонського книжкового ярмарку. Коли ж йдеться про от такий фестиваль, який я описала, то український голос, який читатиме на ньому українську поезію, нічого не досягне (хіба втрати власної гідності). Бо ця суб’єктивна сила українського поетичного слова, яке раптом так запросто звучить поруч із російським поетичним словом, просто легітимізує право російської культури вдавати, що нічого не відбувається. Удавати, що немає відповідальності. Навіть більше – станеться етично недопустима подія, коли, наприклад, українські вірші, у яких зафіксовано досвід евакуації в лютому 2022-го, і вірші якогось російського поета, який описує втечу до Грузії після оголошення мобілізації, звучать на одному майданчику в перекладі на ту саму мову, їх чують ті самі люди, і ці два поетичні висловлювання раптом потрапляють у резонанс одне з одним. І цей резонанс настільки цинічний і заперечує всі гуманістичні цінності, що варто докласти зусиль, щоби він не відбувався.
Тож я відмовилась. Утім, я вирішила, що маю пояснити організаторам фестивалю та його аудиторії причину своєї відмови. Тому написала есе, і завдяки йому історія моєї відмови стала видимою. І, здається, її видимість більша, ніж була би видимість мого гіпотетичного виступу на фестивалі. Не певна, що така можливість докладається до кожної відмови від кожного фестивалю, але, імовірно, ми можемо використовувати таку стратегію теж.
Окремо скажу, що для російського кластера Prima Vista була створена недопустима програма. Кожен рядок у цій програмі сигналізував, що російська культура (така, якою вона оприявнилася на фестивалі) намагається вдати, що нічого не сталося. Світ не змінився. Катастрофи немає. У цій програмі була пиха й самовпевненість і не було навіть натяку на спробу російської культури осмислити себе в межах реальності катастрофи, яку вона спричинила й усередині якої перебуває зараз. У 2023 році на міжнародному фестивалі в Естонії російський кластер пропонував поміркувати над образом «чародія» в поезії Блока, феноменом заздрості Набокова до Достоєвського, про меланхолію та житейську депресію. І, вочевидь, найвищим проявом цинізму була тема лекції Лінор Горалік, яка пропонувала інтерпретацію російської протестної моди, тобто поговорити про те, як виглядали росіяни, які у 2011 році допустили чергове повернення до влади тих, хто прямо зараз віддає накази про вчинення воєнних злочинів в Україні.
Багато наших важливих рефлексій у контексті російсько-української війни залишаються нечутними й невидимими навіть для наших партнерів, бо ми висловлюємо їх українською
Мене так вразила ця безсоромність, що я вирішила поділитися цією програмою з українською аудиторією. Мені здається, розуміння того, про що зараз хочуть говорити на міжнародних майданчиках російські інтелектуали, може спрацювати як своєрідне попередження для українців. Попередження щодо довіри, наприклад.
Важлива річ, яку я зрозуміла після всієї цієї історії з відмовою, – це те, що багато наших важливих рефлексій у контексті російсько-української війни залишаються нечутними й невидимими навіть для наших партнерів, бо ми висловлюємо їх українською. Ці наші рефлексії просто не ґуґляться.
Як-от у цьому випадку: у програмі естонського фестивалю з’являється редакторка журналу ROAR, яка у квітні 2022-го року проігнорувала думку української літературної спільноти й відкинула саму можливість відкритої дискусії, учинивши дуже по-імперськи. Правління фестивалю допускає її появу, бо інформація про цю дискусію не ґуґлиться. Тож організатори Prima Vista нічого не знають про рецепцію журналу ROAR в Україні. Наприклад, не підозрюють про існування тексту Віки Амеліної, який є реакцією на видання того ж журналу:
«Война в Украине оторвала девочке из Краматорска стопы.
Война в Украине насиловала детей в Буче.
Война в Украине целилась в библиотеки, школы, затылки.
«Война в Украине» – так очень хорошие русские обозначили тему своих эссе в очень хорошем оппозиционном издании на двух языках, английском и русском.
Та-кого-нельзя-называть, как Воландеморта.
А я назову.
Россия оторвала.
Россия насиловала.
Россия убила.
И очень хорошие русские не могут выговорить, как же называется их страна.
Поэтому теперь она так и называется – «Война в Украине».
И когда они показывают на контроле паспорт, все так и читают: «Война в Украине», War in Ukraine. Оторвали. Насиловали. Убили».
Тож дуже солідарні з Україною діячі естонської культури опиняються в ситуації, коли змушені отримувати відмови від українських діячів культури. Нас має бути дуже добре чути, наші історії мають дуже добре ґуґлитися всіма можливими мовами. Наша видимість, думаю, і має бути нашою головною стратегією сьогодні. І вона не має залежати від того, приймаємо ми запрошення від якихось міжнародних культурних майданчиків або ж відмовляємося від них.
Коментарі
Підписатись