Власний досвід«У якийсь момент тобі просто хочеться залізти на стіну». Це дівчата, які мають тілесну дисморфію

Моя дисморфія почалася в 13 років і прийшла до мого життя разом із РХП. Звісно, у тому віці я ще не особливо розуміла, що не сприймаю своє тіло таким, яким воно є, так само як і не розуміла, що розлади харчової поведінки зʼявились у формі анорексії.

Згодом, у приблизно 15 років, я таки стала на шлях відновлення від розладу харчової поведінки, відвідувала дієтолога й боролася зі страхом їжі, але дисморфія зі мною досі. Я дуже часто порівнюю своє тіло з іншими, дивлячись на себе в дзеркало, майже завжди знаходжу «недоліки», які, можливо, не бачить ніхто, і насправді вони просто стосуються будови мого тіла. Наприклад, живіт став не таким пласким, як учора. Дуже часто мене переслідують думки про те, як мені некомфортно в моєму тілі. У «погані дні» кожне дзеркало – це просто поле для того, щоб побачити, яка я не така. Це заважає нормальному життю, ти почуваєшся невпевнено в соціумі, бо замість того, щоб жити, ти починаєш зʼїдати себе й постійно думати про тіло, у якому народилася.

Я розумію, що, якби не мала цих постійних думок і періодичного дискомфорту від того, що я просто перебуваю в тому тілі, яке маю, мені би точно жилося значно легше. Завдяки моєму хлопцю мені справді періодично стає набагато легше, він дуже намагається підтримувати мене, але однаково впоратися з цим досить тяжко. Важко іноді просто сприймати себе, те, що ти змінюєшся, і це нормально. Наприклад, коли ми з партнером разом, замість того, щоб насолоджуватися моментом, ти знову думаєш про те, що з тобою не так. Важко іноді усвідомлювати те, що хтось може приймати тебе такою, якою ти є. Також я спортсменка-легкоатлетка, і в цьому плані здається, ніби спортсмен має виглядати стереотипно саме так, а не інакше.

Я не зверталася до психолога чи психотерапевта й шкодую про це. Можливо, я справді наберуся сміливості й усе-таки піду, бо справлятися самостійно часом дуже важко, і, здається, що сил на це більше немає. Отже, поки що на цьому шляху я майже одна. Іноді справді буває легше, настає своєрідна ремісія, але це періодами.

Мені здається, що багато хто з цим стикається й не розуміє, що це справжня проблема. Якби на такі теми говорили більше, якість життя багатьох стала б вищою. Якщо ви маєте в оточенні людину з тілесною дисморфією, думаю, їй варто нагадувати, що вона нормальна й гарна така, яка вона є.

Тілесна дисморфія була частиною моєї анорексії. Усі симптоми цього йшли з дитинства: я сама по собі висока, у мене широкі стегна та плечі, я ніколи не була якоюсь маленькою дівчинкою, що підходить під стандарти краси, які зазвичай уявляють. Через це було чимало булінгу в школі, якісь жарти з боку оточення. У мене завжди виникали питання до себе, коли я дивилася в дзеркало: я намагалася зрозуміти, що зі мною не так. Потім у мене почалась анорексія. Я не могла виходити з дому, у мене були такі ситуації, що я щось одягала, і в мене починалась істерика.

Іноді, коли я одягалася в школу, у мене починалася панічна атака. Будь-яке тіло постійно змінюється, навіть якщо ти просто зʼїла солоного ввечері, то тіло набере більше рідини наступного дня. І я розумію, що це норма, що нічого поганого не сталося, але я бачу себе в дзеркалі, помічаю ці зміни, що на мені одяг сидить не так, як раніше. Бувало, що я пропускала перші два уроки, бо просто не могла заспокоїтися. Іноді я починала розчісувати місця на тілі, які в певний момент мені не подобалися. Одного разу я настільки сильно розідрала спину, що не змогла одягнути футболку.

Це переросло в селфгарм, я починала себе щипати, бити й згодом зрозуміла, що це не зʼявляється нізвідки. Я поговорила зі своїм психотерапевтом, мені пояснили, що таке тілесна дисморфія, порадили терапію. Я читала багато статей, написаних людьми з цим діагнозом, як вони з цим боролися, що вони для цього робили. Насправді зараз мені дуже сумно, що раніше я не розуміла, що маю проблему. Я думала, що всі так відчувають, що у всіх є такі занепокоєння стосовно свого тіла, і я не одна.

Через цей розлад життя повністю руйнується. У тебе немає жодної соціальної активності, немає жодних сил, щоб її вести. У якийсь момент тобі просто хочеться залізти на стіну й нічого не робити. Ти навіть не розумієш, яким може бути вихід із такої ситуації.

Я думаю, що люди просто не розуміють, наскільки це змінює твоє життя й наскільки якісь дрібниці типу сорочки, що не змогла застібнутися, чи одягу, що дуже прилягає до тіла, убивають тебе внутрішньо. Колись я, наприклад, розмовляла з подругою, у якої ніколи не було проблем з їжею, тілом чи сприйняттям себе. Я щось робила біля дзеркала, непокоїлася через щось, і вона подивилася на мене, як на божевільну. Я запитала в неї: «А в тебе що, не так?» – «Ні, не так». Тобто ти думаєш, що неприйняття себе переживають усі, але натомість стикаєшся з нерозумінням.

Чесно кажучи, мені в боротьбі з дисморфією дуже допомогла фраза, яка є в англійській – fake it till you make it – коли ти просто змушуєш себе повірити, що все нормально. Це, звісно, спосіб, який не замінює лікування проти розладу. Однак я не можу навіть передати словами, наскільки часто я сиділа й повторювала, що все нормально, у мене немає жодних проблем і я дуже себе люблю. Це працює як афірмація. Звісно, це супроводжувалося болем, сльозами, криками, але я ніби справді змушувала полюбити себе, і мені це деякою мірою допомогло змінити внутрішні переконання, які не дозволяли мені сприймати себе як людину й поважати власне тіло.

У мене все ще є дисморфія, але її симптоми присутні достатньо рідко. Мені дуже допомогла інтенсивна терапія – це те, що справді може витягнути в таких ситуаціях. Я б також радила спілкуватися з людьми, у яких є чи був досвід переживання тілесної дисморфії. Мені також пощастило, що в мене є прекрасна мама, яка допомогла мені знайти правильну допомогу, хорошого психотерапевта. Тепер цей стан, коли ти постійно дивишся в дзеркало й тобі хочеться зрозуміти, що з тобою не так, змінити щось, докопатися до себе, трапляється в моєму житті набагато рідше. Однак я думаю, це все одно те, що так чи так завжди залишиться з тобою. Це якась перманентна рана, яка нібито загоюється, але однаково постійно дає про себе знати.

Усе почалося приблизно з підліткового віку. Я зосереджувала надмірну увагу на певних частинах тіла, переважно на своїх стегнах, які мені завжди не подобалися. А чому не подобалися? Бо про це мені сказала тітка. Через те, що вона закцентувала увагу на цьому, її фраза все життя спрацьовує як тригер: мені завжди здається, що з моїми ногами щось не так.

Я також чула коментарі про свої вуха та ніс і після цього стала сильніше фокусуватися на зовнішності. Через такі постійні коментарі оточення ти перетворюєш особливості чи будову свого тіла на якісь вади. І якщо з носом чи вухами я нічого робити не збиралася, то, наприклад, ноги я завжди намагалася змінити. Я худла, читала історії про різні дієти, не їла або їла мало. Після цього підтягнулися РХП, і це тривало понад 10 років. Мої загони з приводу тіла переросли в критичну стадію.

Тілесна дисморфія дуже впливає на повсякденне життя. Як правило, вона оприявнюється ніби хвилями, коли сьогодні ти вдягнула щось, що тобі подобається, ти задоволена, усе добре. Потім ти бачиш когось, на кому краще сидить одяг, у якого більш ідеальне тіло, ніж у тебе, і ти знову думаєш про власні вади, чіпляєшся до себе. Таке порівняння з іншими спрацьовує як тригер, повертає тебе до твого розладу й узагалі псує настрій. Це схоже на ментальну жуйку, яку постійно пережовують в одній точці.

Колись через ці переживання я навіть утекла з вечірки. Був день народження друга, я була гарно вдягнена, упевнена в тому, що класно виглядаю, але, щойно зайшла людина, яка здалася мені стрункішою, худішою, я не витримала. Мій фокус уваги настільки сконцентрувався на моїй вазі, що я просто не змогла втримати всередині всі ці емоції та поїхала додому.

У соціумі неприйняття себе заважає. Наприклад, якщо взяти мою нелюбов до своїх ніг, то, коли я сиджу, мені здається, що мої ноги дуже широкі, великі. Якщо хотілося вдягнути щось коротке, то я відмовляла собі, бо не могла себе витримати, не могла показатися на людях. Тобто я не можу адекватно ставитися до одягу, як до звичайного одягу. Якщо я одягала спідницю на запах, де була видною певна частина ноги, я намагалась її приховувати. Так само на пляжі – мені завжди хотілося приховати нижню частину тіла.

У таких ситуаціях обовʼязково треба звернутися до спеціаліста або хоча б до людини, яка зможе поглянути на вашу проблему з боку, вислухати ваші переживання й не знецінити їх. Це може бути друг, хтось близький, кому можна сказати: «Знаєш, мені здається, що зі мною щось не так, у мене вже їде дах від думок». І такі розмови з людьми, з якими у вас є теплий контакт, яким ви довіряєте, допоможуть покращити внутрішній стан, озвучити власну проблему, відкритися. Мені допомогла саме така людина подивитися на мою проблему з інших ракурсів, не переконуючи, не тиснучи, а просто пояснюючи те, що зі мною відбувається. Це лікар, спеціаліст у сфері фізіології, і він дуже допоміг організувати мої думки в голові.

Думаю, що фоново моя дисморфія все ще залишається. Я можу сказати собі, що все добре, але потім трапляються тригери стосовно тіла чи зовнішності, і я знову на них реагую. Але це відчуття трансформувалося: зараз я на шляху того, щоб тотально прийняти свою природу, але водночас працювати над тим, що я можу змінити. Не ламаючи себе, не завдаючи собі шкоди, а з любовʼю до себе.