Власний досвід«Нікому не бажаю потрапити у свої руки». Це жінки, які працюють військовими медикинями
Про роботу в зоні бойових дій і ставлення до смерті
Робота військових медикинь є критично важливою на фронті. Часто від їхніх оперативних реакцій і знань залежить, чи виживе боєць/бійчиня після поранення, наскільки швидко вони повернуться до своїх обовʼязків або адаптуються до цивільного життя після важких травм.
Ми поспілкувалися з Любовʼю Ващенко та Дарʼєю Філіпʼєвою, які працюють військовими медикинями. Вони розповіли, про те, як вступали до ЗСУ, з якими труднощами й стереотипами стикаються там і в чому полягає робота медикині в зоні бойових дій.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Текст: Ольга Дуденко
Любов Ващенко
Навколо тебе хаос, поранені та загиблі, капаються контузії та ведеться прийом в одній малесенькій кімнаті з димною буржуйкою
До Збройних сил України хотілося піти із самого початку повномасштабної. Я просто відчувала, що там моє місце, але продовжувала волонтерити, багато робила в цьому полі. Була волонтеркою в ГО «Бандерівський схрон». Ми займалися всім на світі: медициною, тактичною медициною, аптечками, формою, спальниками, їжею, побутовою хімією, сортуванням гуманітарної допомоги, пошуком і закупівлею того, чого не вистачало. Шили постіль для шпиталів, одяг для поранених, яким встановили апарати зовнішньої фіксації, варили тушкованку й доставляли це бійцям. Це був дуже важкий і потрібний усім період. Усі зупиняли мене від вступу до армії, говорячи, що у волонтерстві я й так роблю багато.
Не втрималася. У ЗСУ з початку вересня. У мене служили практично всі знайомі чоловіки: батько, брат, друзі. Я постійно чула про нестачу медиків. А у вересні мені запропонували місце, і я погодилася. Щодо того, чи бути медикинею, вибір навіть не стояв: я хотіла займатися тактичною медициною й первинкою (первинна медична допомога – прим. ред.). Крім того, раніше я навчалася в медичному. Я пройшла медичну комісію та поїхала до військової частини. З підписанням документів проблем не було, але при першому знайомстві з начальником медичного батальйону почула, що жінкам не місце в армії.
Мої обовʼязки по-справжньому стали зрозумілими тільки тоді, коли ми потрапили в зону бойових дій, а остаточно – під час перших штурмів наших позицій, коли навколо тебе хаос, поранені та загиблі, коли капаються контузії та ведеться прийом в одній малесенькій кімнаті з димною буржуйкою. Тоді всі справді роблять усе, що можуть, і видно, хто на що здатний. Усе стає на свої місця, кожен розуміє, у чому він корисний і ефективний.
Мене підтримує, коли хтось із бійців дякує за роботу, а не просто вказує на те, що я їм щось винна
Якщо хтось думає, що армія – це про чіткість, і всі все роблять так, як вказано в статуті, ви сильно помиляєтеся. Бо зараз триває війна, а не просто служба, тим більше не строкова. Люди самі сюди прийшли й мотивовані працювати. Тому начальник медичного батальйону може виконувати роботу санітарного інструктора, а санітарний інструктор – роботу начмеда батальйону. Подобається це комусь чи ні, але так уже є. Це повʼязано як із нестачею людей, так і з тим, що це не професійна армія. Комусь не вистачає навичок для своєї посади, комусь фізичної підготовки, хтось не розуміється в компʼютерах, хтось просто «міняється» обовʼязками, бо так ефективніше. З одного боку, більш ефективно, коли людина виконує те, що в неї краще виходить, а не те, що потрібно, з іншого – тоді немає порядку.
У зоні бойових у нас зовсім не було вихідних, і це норма. Так потрібно
Труднощів у роботі військовою медикинею багато. Але перші – це труднощі, з якими жінка стикається через сексизм, поширений в армії. Особисто мене найбільше бісить ставлення до тебе з позиції «ти ж дівчинка» та схожі висловлювання. У нас у батальйоні часто говорять, що якщо ти жінка, значить, повинна займатися паперами й крапельницями.
В армії часто знецінюють. Ти можеш чути запитання «за що?»: за що отримала звання, за що нагорода, чим ти там можеш займатися взагалі. Більшість особисто моєї роботи – це робота паперова: реєстрація поранених, їхнє ведення, призначення, видача їм довідок про поранення, скерування на консультації чи госпіталізації до медичних закладів та інше. Тобто я не в окопі. Не в окопі – значить, що ти там робиш узагалі? Це, звісно, убиває мотивацію працювати.
Знецінення стосується не тільки жінок: в армії часто намагаються зʼясувати, хто більший воїн, хто більше постраждав, хто потрапив під інтенсивніші обстріли. Я не знаю, як це змінити, бо контингент різний, і людям, які не розуміють, що таке та ж робота з документами, з керівництвом, з бригадою, зі штабом, зі стройовою, цього не поясниш. Я не бачу сенсу витрачати на це сили. Мене підтримує, коли хтось із бійців дякує за роботу, а не просто вказує на те, що я їм щось винна. Чи коли керівник каже: «Супер, ти зробила дуже потрібну роботу». Слова – це так просто. Але чомусь їх іноді тут бракує.
Мені подобається моя робота в тому, що тут і зараз я відчуваю себе на своєму місці
Працювати в зоні бойових дій апріорі важко, незалежно від того, медикиня ти чи ні. У зоні бойових у нас зовсім не було вихідних, і це норма. Так потрібно. Однак відсутність вихідних протягом 8 місяців дається взнаки. Утома стає рутиною життя. Ти вже не розумієш, від чого саме втомлюєшся, не можеш адекватно оцінювати, що справді втомилася. Моральне, фізичне, емоційне виснаження помітні у всіх військових у погляді. Також виникає постійне відчуття, що ти робиш недостатньо, бо хтось сидить в окопах, а ми капаємо контузії.
Під час військової служби змінилося бачення людей, особливо тих, які хочуть «відкосити» від позицій у той час, коли гинуть їхні ж побратими. Змінилося ставлення до держави, до дурної системи, коли ми не можемо списати людей, яких справді потрібно списати. Ти звикаєш жити зі злістю на це, на те, що не всім можеш допомогти, що все ще є така система, де люди іноді зовсім нікому не потрібні. Що поранені наприкінці служби часто не отримують належних виплат, що людям із тяжкими пораненнями не виходить вибити належну реабілітацію чи звільнитися зі служби, щоб людина вже починала вчитися жити по-іншому, наприклад, із неробочою правою рукою. Ти звикаєш жити з вимушеною безпомічністю стосовно інших. З іншого боку, звикнути до цього неможливо.
До смерті моє ставлення не змінилося, хоч і смерть на війні інша. Вона ніколи не буває красивою, а під час війни смерть часто просто потворна. Зазвичай цивільні не хочуть слухати про це, але іноді здається, що якби всі бачили не закриті труни, а понівечені тіла, то більше усвідомлювали б, що таке війна насправді й що потрібно докладати максимум зусиль, щоби вона швидше завершилася.
Ти звикаєш жити зі злістю на те, що не всім можеш допомогти
Мені подобається моя робота в тому, що тут і зараз я відчуваю себе на своєму місці. Це не робота моєї мрії, просто мені тут найбільш комфортно зараз у психологічному плані. Тут я можу зробити максимум і роблю. Поки вибір такий. Щойно я зрозумію, що десь буду ефективніша – вибір буде іншим.
У свій час я пішла з медицини й до походу в армію жодного разу не шкодувала про це. Робота в системі – це не моє. Поки війна і я потрібна на ній, я виконуватиму роботу. А далі я просто хочу бути щасливою.
Дарʼя Філіпʼєва
Стати хорошим бойовим медиком зможе не кожен, це певний виклик, і я дуже тішуся, що з цим викликом я справляюсь
Я почала служити в армії й підписала контракт зі Збройними силами України ще у 2019 році. Розуміла, що я хочу й маю зробити вагомий внесок у боротьбу своєї країни. Я вибрала професію бойової медикині, хоча думала й про стрілецькі посади. Урешті стала медикинею, бо це дуже відповідально й потребує чималих інтелекту, логіки, витривалості, сил і швидкості реакції, а я хочу проявляти такі якості, бо це те, що в мені є. І коли тобі даються якісь внутрішні, моральні чи інтелектуальні ресурси, то це не просто так. Вони даються для того, щоби робити щось корисне для інших людей. Стати хорошим бойовим медиком зможе не кожен, це певний виклик, і я дуже тішуся, що з цим викликом я справляюсь.
Коли всередині себе я ухвалила рішення піти в армію, то ще не до кінця усвідомлювала це. Для мене цей крок означав відмову від свого попереднього життя, комфорту, який у мене був, тому довелося виконати чимало внутрішньої роботи. Перед службою я навіть зробила лазерну корекцію зору.
Я також проходила дводенний базовий курс із підтримки життєдіяльності від медичного центру, але це такі іграшки в порівнянні з тим, якою насправді є медицина під час бойових дій. Усе, що я знаю, я навчилася вже в армії: спочатку на курсах молодого бійця, потім у центрах тактичної медицини, згодом – на курсі медика бойового взводу, а на початку 2021 року пройшла підвищення кваліфікації до старшої медикині.
Я старша бойова медикиня аеромобільної роти, тому обовʼязків у мене дуже багато. Це і стабілізація поранених, і передача їх на медичну евакуацію, і багато справ поза бойовим виїздом. Не на бойовому виїзді я веду книгу запису хворих, визначаю, у кого є звільнення за станом здоровʼя, скеровую людей до різних лікарів. Я повинна бути в курсі стану здоровʼя кожного бійця зі своєї роти, а це понад 120 людей.
Я повинна бути в курсі стану здоровʼя кожного бійця зі своєї роти, а це понад 120 людей
Я усвідомлюю, що я класний спеціаліст, витягую багатьох поранених, але на заміну хочу бачити хороше ставлення до себе
Також я проводжу заняття з тактичної медицини, займаюся медичним забезпеченням роти, тобто спілкуюся з волонтерами, якщо потрібно щось дозбирати, комплектую аптечки, стежу, щоб бійці виконували приписи лікаря. Зараз я не спостерігаю такої нестачі медичних препаратів, як була до повномасштабного вторгнення. Волонтерський рух дуже активізувався, і зараз не так важко дістати щось потрібне для моєї роботи. До повномасштабної війни це була реальна проблема: я залізала в кредити, щоб перед ротацією докупити все необхідне.
У мене такий самий розпорядок, як і в моєї роти. Я супроводжую її на всіх активностях і маю бути готова надати допомогу, якщо щось піде не так. І, звісно, тренуюся сама, ходжу на марші, марш-кидки, стріляю, виконую всі військові вправи з бійцями.
Для мене проблемою є нестача відпочинку. Наприклад, іноді нам складають жахливий графік занять, де ми повинні дуже рано прокидатися й виконувати чимало активностей. Наприклад, у нас був марш на 17 кілометрів ґрунтовими дорогами й посадками, де ми виконували вправи, а потім ішли на марш ще й уночі, о 3:45. Нестача сну – це дуже важко. Мені не страшні жодні фізичні навантаження, але нестача сну – це біда.
Служба в армії зробила мене дуже підозріливою, тому що люди тут бувають різні. Зараз мені дуже подобається моя частина й командування, ставлення до себе, атмосфера – поки що це найкраще місце, де я служила. Але попередній досвід дає про себе знати, я дуже обережна до людей. Перша бригада, у якій я відслужила три роки, страшенно мене знецінювала. Наприклад, ти рятуєш пораненого, тобі дякують і говорять, як добре, що ти є в армії, і через декілька годин уже запитують, що ти тут узагалі робиш, навіщо ти тут. Це дуже неприємно, коли ти вкладаєшся, турбуєшся про бійців, а їм однаково. Це неповага. Тому зараз я дуже уважна до того, як ставляться до мене. Я усвідомлюю, що я класний спеціаліст, витягую багатьох поранених і добре забезпечую армію, але на заміну хочу бачити хороше ставлення до себе.
Завжди, коли ми перебуваємо на бойовому виїзді чи на навчаннях, молюся, щоб мої навички не знадобилися, щоб у всіх усе було добре
Я не боялася крові до армії й не стала більш чутливою зараз. Одна з причин, чому я вибрала професію бойової медикині, – це моя здатність повністю абстрагуватися від страждань пораненого, від самого поранення й спокійно працювати. Інакше я б не змогла ефективно виконувати свою роботу й допомагати людям. Я люблю свою роботу, як би це страшно не звучало (сміється).
Звісно, я нікому не бажаю потрапити у свої руки. І завжди, коли ми перебуваємо на бойовому виїзді чи на навчаннях, молюся, щоб мої навички не знадобилися, щоб у всіх усе було добре. Не хочу нікого втрачати. Молитися, щоб нічого не трапилося, – одна з найважливіших навичок бойового медика. Але раптом що, я завжди готова виконати свою роботу.
У моїй роботі мені дуже подобається відповідальність. Бойова медицина – це чудова сфера для реалізації інтелекту, моєї оперативності реакції, логіки та лідерських якостей. Крім того, я справді розумію, що роблю щось важливе, і моя совість чиста. Під час війни, особливо повномасштабної фази, мені набагато більше подобається воєнна сфера, бо я сама по собі діяльна натура й не змогла б сидіти вдома. Від мене дуже багато залежить, і мені подобається, що я справді можу на щось впливати.
Медики мають справді добре відпочивати, оскільки, якщо з кимось щось сталося, йому треба докласти максимум інтелектуальних і фізичних зусиль, щоби витягнути людину зі смерті. Якщо в медика немає роботи – це дуже добре: значить, усі живі й здорові, цілі та неушкоджені.
Я працюватиму медикинею до нашої перемоги. Після демобілізації я не залишуся в армії. Триває пʼятий рік, я доволі немало часу присвятила цій справі й уже хочу повернутися до свого життя, до всього того, за чим я сумую: за своїми друзями, інтересами, улюбленим містом, сукнями, свободою – усім цим прекрасним. Попрацюю до перемоги й знатиму, що я зробила все, що від мене залежало, щоб ця країна була вільною, далі жила й процвітала.
Коментарі
Підписатись