Власний досвід«З ними мене ніколи не було достатньо». Це жінки, які розірвали зв’язок із батьками

Стосунки між батьками та дітьми – одні з найскладніших. Вони сповнені обов’язків, браку правильних відповідей і постійним балансом між прив’язаністю та незалежністю. 

Якщо ми відчуваємо токсичність у стосунках або в дружбі, ми завжди можемо піти, упевнені, що знайдемо інше коло підтримки та любові. Проте із сім’єю важче: це і про суспільство, яке нагадує, що кровні зв’язки найважливіші, і про відчуття провини, адже саме батьки дали найдорожче – життя. 

Проте іноді цей розрив необхідний для виживання. Ми розпитали дівчат про те, чому вони вирішили розірвати зв’язок із батьками та як це змінило їхнє життя.  

_{ТЕКСТ: Анастасія Микитенко}

Ірина

_{28 років}

«Раніше я думала, що маю терпіти дзвінки та повідомлення, бо це ж наче не так багато. Та насправді це вибивало мене з життя на декілька днів»

Наші стосунки з батьками ніколи не були легкими. Навіть коли я виросла, краще не стало. Мама завжди намагалася прив’язати до себе, підім’яти під себе як якогось котика чи собачку, хотіла, щоб я постійно була вдома. Коли я намагалася зробити щось сама, то мені намагалися заважати або ж зовсім не визнавали мого успіху. Коли у всіх сім’я була їхньою найголовнішою підтримкою, моя була найтяжчою перешкодою, яку я мала подолати перед тим, як чогось досягти. Вони ніколи не хвалили мене, не пишалися мною. 

Уперше я зрозуміла, що з нашими стосунками щось не так, коли приїхала в університет. До цього в мене була думка, що всі ненавидять своїх батьків, і це нормально, і це так має бути. Проте на прикладі інших студентів я побачила, що батьки не мають бути негативними персонажами у твоєму житті. Тоді я вперше намагалася з ними поговорити по-нормальному та спробувати щось змінити, проте вони лише образилися та сказали, що я невдячна. 

Коли я вперше почала ходити до психотерапевта чотири роки тому, то він наштовхував мене на ідею перестати спілкуватися з батьками, але тоді я не була морально готова до цього. Я знала, що мама не підбиратиме слів, коли розповідатиме іншим, що я зробила, а я не хотіла, щоб усі вони вважали мене жахливою невдячною людиною. Тоді ще їхня думка була дуже важливою. 

Проте нещодавно мені діагностували депресію, я знову пішла до психотерапевта й зрозуміла, що ці стосунки не додають ніякої цінності моєму життю. Раніше я думала, що маю терпіти дзвінки та повідомлення, бо це ж наче не так багато. Та насправді це щоразу було величезне ментальне зусилля над собою, яке вибивало мене з життя на декілька днів.

Пам’ятаю, що якось на роботі мене підвищили вже за шість місяців, хоча в інших це займало мінімум рік. Я так собою пишалася, так раділа, проте відкладала дзвінок батькам – знала, що вони заберуть у мене цю радість, цю гордість за себе. Коли я таки наважилася розповісти, то мама спочатку промовчала, а потім сказала, що всіх же підвищують. І от я відразу відчула, що всі мої досягнення – марні, що вони незначні, що я можу звернути гори, але мене однаково ніколи не буде достатньо. Я просто хотіла почути, що я молодець, але для мами всього було мало. 

«Я просто хотіла почути, що я молодець, але для мами всього було мало»

Ми перестали спілкуватися чотири чи п’ять місяців тому. Я пояснила свій діагноз і своє рішення, проте вони лише сказали, що я наче невдячна мала розпещена дитина. Потім сказали бабусі, що я не хочу спілкуватися і з нею, хоча це взагалі неправда. 

Пам’ятаю, як відкладала це рішення, тому що думала, що буду почувати себе дуже винною: усі ми не вічні, і я можу пошкодувати, якщо щось трапиться. Проте моя психотерапевтка зазначила, що вина – це не така вже й велика ціна за свій спокій. Насправді я досі чекаю, доки вона з’явиться.

«Оці всі ярлики – мама, тато, бабуся – вони не мають стати на заваді реальній оцінці, наскільки ця людина є токсичною для твого життя»

 Я вважаю, що обірваний зв’язок – це взагалі крайня міра, це не завжди вихід, і я не хотіла б, щоби це ставало в нас популярною практикою. Проте в моєму випадку це були роки, коли я старалася побудувати якісь здоровіші стосунки, але така ініціатива йшла лише від мене. В один момент стало зрозуміло, що якщо я не обірву цей зв’язок, то я просто ніколи не зможу вийти з цього депресивного стану. Я не заперечую, що, можливо, через пів року або рік я захочу переглянути своє рішення та повернутися до розмови, але зараз це найкраще рішення для мене. Мені стало легше. 

Суспільство нав’язує нам, що мама – це найрідніша людина. Проте ніхто не заглиблюється в те, що таке бути мамою й що вона має робити. Вона має давати тобі безумовну любов і підтримку, допомагати тобі рости, а колись має стати тобі подругою та прийняти тебе як дорослу особистість. У мене було не так. Оці всі ярлики – мама, тато, бабуся – вони не мають стати на заваді реальній оцінці, наскільки ця людина є токсичною для твого життя. 

Зараз я зібрала довкола себе людей, які мене підтримують, із якими мені приємно спілкуватися, на яких я можу розраховувати. І це дуже тішить. 

Марина

_{27 років}

«Я так довго наважувалась, що коли прийшов час, то вже не сприймала це, як щось ненормальне, як щось, за що я маю відчувати провину» 

Я думаю, що вирішила розірвати зв’язок із батьками дуже давно. Проте між моментом, коли я про це подумала й уже наважилась, пройшло дуже багато років. Я розуміла ще в 14-му чи 15-му році, що це мені дуже треба. Але тоді я просто мріяла, що колись мені вистачить сил або що колись я втечу в інше місце, в іншу країну й нікому більше нічого не скажу. 

Батьки розлучились давно, тому були я, мій брат, мама й вітчим. Я не скажу, що була ідеальною дитиною, але мені навіяли, начебто я була просто жахливою, що абсолютно всі проблеми – у мені, навіть їхні з вітчимом сварки. Досить часто траплялось, що вітчим виганяв нас із дому, забираючи телефони та гроші, і ми пішки вночі йшли через пів міста до маминої сестри, щоб пожити в неї кілька днів.

Батьки також хотіли, щоб я ідеально навчалася на спеціальності, на яку вони ж змусили мене піти, але мене завжди було недостатньо. За їхньою версією я вчила не ті предмети й не так. А на передостанній сесії змінили систему, за якою обирали стипендіатів, я опинилась серед тих небагатьох, хто не злетів зі стипендії, через те, що мені нарахували додаткові бали до середнього балу за старостат. І мене за це насварили батьки. Говорили, що це несправедливо, що я не заробила цю стипендію чесно, бо оцінка не моя.

Навіть коли я з’їхала, вони однаково робили те, чого я просила не робити. Коли я їм телефонувала або ж вони приходили в гості, я відчувала, що моє життя мені не належить. Тиску й контролю зі сторони батьків було так багато, що наразі я вимушена лікувати тривожний розлад і депресію. А в часи, коли я жила з ними, я не отримувала ніякої допомоги та, ймовірно, якби вчасно не натрапила на свою майбутню психологиню, то покінчила б із життям. Таких думок було дуже багато буквально щодня. 

Десь у дев’ятнадцятому році я вже остаточно розірвала зв’язок із батьками. Я так довго обговорювала це з психологом, так довго наважувалась, що коли прийшов час, то вже не сприймала це як щось особливе, як щось ненормальне, як щось, за що я маю відчувати провину. 

«Я не скажу, що була ідеальною дитиною, але мені навіяли, начебто я була просто жахливою, що абсолютно всі проблеми – у мені»

Я написала їм листа, де пояснила, чому ухвалила таке рішення. Мій вітчим мене постійно перебивав, я знала, що якщо почну про це говорити віч-на-віч, то мене точно не вислухають. Проте в кінці листа я сказала, що готова це обговорити, якщо їм цього хочеться. Коли я прийшла, то вітчим почав усе заперечувати, казати, що такого взагалі ніколи не було.

А мамі було сумно. Я не хотіла її образити цією своєю дією, але так далі не могло продовжуватися. Мама плакала, ще кілька разів писала, чи хочу я зустрітися, проте я не могла. Мені було так погано так довго, що в мене вже не було місця для співчуття або сорому. 

Через пів року мами не стало – інсульт. Лишилися тільки брат, батько і я, але я спілкуюся тільки з братом. Вітчим узагалі зник. Коли була мама, ніхто не помічав, який він, проте потім у всіх наче очі розплющилися. Брат перестав також із ним спілкуватися.

«Їхні голоси, їхні думки та коментарі – вони вже в моїй голові. Проте змінилося те, що тепер я також чую й інші голоси»

Зараз ми продовжуємо спілкуватися з братом, через нього я можу допомогти татові. Він дуже класний – звісно, він може вислухати та сказати, що він би на моєму місці зробив по-іншому. Проте це ніколи не засудження мене або не якесь примушення зробити так, як каже він. 

Я не можу сказати, що моє життя кардинально змінилося через припинення цих стосунків. Їхні голоси, їхні думки та коментарі – вони вже в моїй голові, я це вислуховувала з дитинства, а тому вони зараз звучать у мені кожного дня. Проте змінилося те, що тепер я також чую й інші голоси – я чую себе, я чую свого психотерапевта, який каже, що не вся критика доречна й не всі погані думки в голові варті уваги. Стало тихіше, спокійніше.

Це все було не одразу, проте коли я дивлюся на себе колись і зараз, то різниця дуже велика. Кроки, які я роблю до ліпшого майбутнього, зараз гігантські, у порівнянні з тим, як я розвивалася в оточенні батьків. Не думаю, що стара, пригноблена версія мене могла б зробити стільки всього, що я роблю зараз.   

Катерина

_{27 років}

«Я не маю теплих батьківських спогадів: він постійно був або на роботі, або на підпитку, або в сусідів, або з книжкою»

Я відмовилась від будь-якої комунікації з родичами зі сторони батька, а згодом із ним самим. У нас досить велика родина по батьківській лінії, зокрема кузени. Майже все своє дитинство я проводила влітку в татових батьків. Були помітні відмінності у ставленні до мене та до тих самих кузенів. 

Їх ледь не носили на руках, постійно розповідали навколишнім, які вони чудові, розумні та гарні. Кузени як подарунки від діда з бабою отримували досить коштовні речі: золото й техніку, а я – пледи, які йшли в подарунок до інших інтернет-замовлень, і якісь досить дивні речі з місцевої крамнички. Згодом від подарунків я почала відмовлятись або навіть не заносила додому. Та це все дрібниці, найгірше – пряме знецінення, порівняння та персональні образи. 

На мою адресу лунало: «цицькаста корова», «носата», «клюв», «товста», «прищава». Це взагалі як – казати таке тринадцятирічній дитині? Рідній онучці? Через це в мене були великі проблеми із самооцінкою, та і зараз вона, на жаль, не зовсім стійка. Через постійні цькування родичів щодо мого носа я навіть звернулась до пластичного хірурга, але після консультації відмовилась від ідеї хірургічного втручання. Саме фахівець викоренив мій комплекс, за що я йому дуже вдячна.

Пізніше пролунало «донька невістки», якщо з кузенами все зрозуміло й вони діти їхньої доньки, то зі мною можуть бути питаннячка, хоча які питання, якщо я схожа на батька – незрозуміло. Також не розумію, чому вони не злюбили мою маму, зневажливо до неї ставились чи не одразу після весілля. Мама одна непокоїлась тим, що відбувається, намагалася проговорювати зі мною їхню поведінку, щоб згладити мої переживання.

Батько мене жодного разу не підтримав, не захистив, наче не вірив у почуте. Та він і сам мене постійно знецінював, порівнював із кузенами. Коли вони переїхали до нашої багатоповерхівки, батько весь час проводив поруч із ними. Навіть коли в мене не було зимового взуття, він знаходив матеріальні можливості для них, хоча в них є своя спроможна родина. 

«Через постійні цькування родичів щодо мого носа я навіть звернулась до пластичного хірурга»

 Уже в 16 років я задумалася над тим, щоби мінімізувати контакти з родичами. Спочатку перестала проявляти ініціативу у спілкуванні, перестала їздити до них у гості. Тоді сім’я намагалася тиснути на мене: бабуся й дідусь говорили, що я маю з ними родичатися. Звісно, що ж скажуть їхні сусіди та куди ж без показових демонстрацій?

Батько з колегами часто залишався на роботі та випивав після змін. Мамин батько дуже нервував, особливо коли той вертався додому чи на навкарачки. Тато лише глузливо сміявся над нашими доріканнями та проханнями так не робити. Коли вкотре ситуація повторилася, а дідусю треба було викликати швидку, тут мені вже увірвався терпець. Батьки розлучилися, я на цьому наполягла та допомагала мамі з документами й оплатами послуг. Він переїхав у свій сімейний будинок, приїхав лише забрати речі, дали зібрати все, що він хоче, щоби вже нас не займав. У той день я бачила його востаннє.

«Коли мені був потрібен тато – я його не мала, а зараз банально не потребую»

Батько намагався відновити зв’язок через дзвінки далеких родичів моїй мамі та мені. Вони кричали та наполягали, щоб я з ним почала комунікувати. Як узагалі якісь ледь знайомі, фактично чужі люди мають право повчати мене жити та змушувати щось робити?! Звісно, така тактика не сприяла налагодженню стосунків. Коли мені був потрібен тато – я його не мала, а зараз банально не потребую.

Я не відчуваю сором за те, що розірвала зв’язок із рідними. Раніше в мене були дитячі образи та злість через відчутну несправедливість, проте зараз мені вже однаково. Я не маю теплих батьківських спогадів: він постійно був або на роботі, або на підпитку, або в сусідів, або з книжкою. Коли ж ми виходили на розмову, то починав тиснути або дорікати, так звані душевні розмови були лише його потребою, я не була почутою й не прагнула бути за психолога дорослому чоловікові. Тож мені немає за чим сумувати, я ні про що не шкодую. Жити стало однозначно легше.