Власний досвід«Усвідомлюєш, що нікуди не подінешся від свого тіла». Це люди, які мають гендерну дисфорію

Гендерна дисфорія – це відчуття психологічного дискомфорту через невідповідність між гендерною ідентичністю та статевими й гендерними ознаками. Люди з дисфорією можуть відчувати відразу до свого тіла, особливо до його первинних і вторинних статевих ознак, а також переживати несприйняття соціальних очікувань, пов’язаних зі своїм гендером. Зазвичай через гендерну дисфорію люди усвідомлюють свою трансгендерну ідентичність, а також цей діагноз може стати підґрунтям для трансгендерного переходу. 

Щоб полегшити свій стан та утвердитися у своїй гендерній ідентичності, вдаються до соціальної афірмації (наприклад, змінюють ім’я чи займенники), правової (змінюють маркер статі в документах), медичної (наприклад, починають гормональну терапію), або ж хірургічної (наприклад, роблять вагінопластику чи корекцію грудей).  

Ми поспілкувалися з Оленою, Асею, Анастасією і Яною, які мають гендерну дисфорію. Вони розповіли про те, як її вперше відчули, як усвідомлювали власну трансгендерність і що допомагає впоратися з негативними відчуттями щодо свого тіла.

Авторка: Леся Королюк

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Олена, 21 рік

гендерквір

Моя дисфорія почалася приблизно у 8 класі. У цей період я відчула, ніби моє тіло починає змінюватися без мого дозволу. Я не була готова до цих змін, адже вони не відповідали моєму уявленню про себе. Як і багато інших підлітків у цьому віці, я намагалася знайти власний стиль і власне бачення себе, проте на той момент у мене було ще недостатньо знань, щоби пояснити, що зі мною відбувається. На щастя, принаймні батьки дозволяли вдягатися як завгодно й не примушували до фемінного стилю.

Пізніше я намагалася все більше наблизитися до того, як я себе бачу, зокрема у 2021 році дуже коротко підстригла волосся. Це викликало дуже багато запитань від оточення: люди не розуміли, навіщо я все це роблю, і запитували, чи я лесбійка. Мені й досі складно пояснювати свій стан тим, хто ніколи з таким не стикався. Спілкуючись українською, я досі використовую жіночий рід лише тому, що звикла, хоч і почуваюся через це дивно. 

Я носила великі розміри одягу, щоб приховати фемінні риси свого тіла, а також перетягувала груди еластичним бинтом

Особливо непросто було під час пандемії ковіду, коли ми всі були наодинці із собою. На той момент я носила великі розміри одягу, щоб приховати фемінні риси свого тіла, а також перетягувала груди еластичним бинтом. Зараз уже розумію, що це шкідлива практика, так робити не варто.

Коли я переїхала до Канади, то відчула, ніби можу почати все заново. Я почала представлятися по-іншому, використовуючи займенники «вони/їх» – і ніхто не просив пояснити, навіщо. Мені досі складно впоратися з дисфорією, адже моє тіло все ще не відповідає моїм уявленням про себе і про комфорт у ньому. Оскільки я не можу представити себе в бажаному вигляді, я намагаюся сховати його від чужих поглядів. У майбутньому хочу провести операцію, що допоможе відкоригувати тіло, щоб воно відповідало моїй гендерній ідентичності – у Канаді це, на щастя, безплатно.

Ася, 20 років

небінарна персона

Уперше я відчули дисфорію в 13–14 років, коли почали усвідомлювати, наскільки зовнішність впливає на думку суспільства про тебе. Пам’ятаю, як мені заважало моє довге волосся, як хотілося його обрізати та робити різні цікаві зачіски з ним. Коли мама сказала, що з коротким волоссям я виглядатиму менш жіночно, мені закортіло відрізати його ще дужче. У якийсь момент емоції пересилили, і я потайки коротко постриглися й вибрили потилицю. Мама тоді сильно плакала – гадаю, через мене вона хотіла втілити якісь свої нездійснені мрії. Я хотіли вільно говорити з нею й через такі зміни комунікувати про власне бачення себе, але вона мене, на жаль, не чула. У нас із нею досі погані стосунки.

Обрізавши волосся, я зрозуміли, що це можна поєднати з іншими практиками ідентичності. Тоді я попрохали друзів і приятелів звертатися до мене із займенниками «він/його», проте вони цього не зрозуміли, бо не знали жодних інших квір-персон, які б відкрито говорили про свою ідентичність. Оскільки на той момент я ще не зовсім розібралися зі сприйняттям себе, я розгубилися. 

Я й досі відчуваємо певну розсинхронізацію між власним тілом і уявленнями про себе, але в такі моменти намагаюся нагадувати собі, що це просто тіло, і я люблю його таким, яким воно є. 

Спершу я до кінця не розуміли, що зі мною відбувається, і не знали, як це назвати. Мені було некомфортно у своєму тілі; мені не подобалося, що інші бачать у мені фемінну персону. Це дуже хотілося якось змінити. Я гуглили, як зменшити груди і як виглядати більш маскулінно. Тоді я були маленьким підлітком і дуже лякалися цього.

Зараз я знайшли більше гармонії зі своїм тілом і з оточенням. Я вже не відчуваю ненависті до свого тіла. Мені допомогло те, що я абстрагувалися від фізичного й зосередилися на прийнятті себе з психологічної точки зору. Відчуваємо себе такою собі істотою, що просто живе й не міряє світ геніталіями. Я й досі відчуваємо певну розсинхронізацію між власним тілом і уявленнями про себе, але в такі моменти намагаюся нагадувати собі, що це просто тіло, і я люблю його таким, яким воно є. Частково з цим допомагає йога та заняття спортом, бо це дає відчути конект зі своїм тілом. Часто порівнюю себе з цисгендерними чоловіками, думаючи що я недостатньо хороші в плані сили чи сміливості. Але, на мою думку, це теж про прийняття себе та навколишнього в голові, тож я працюю над цим.

Анастасія, 21 рік

небінарна персона

Мій батько дуже хотів сина, тож так склалося, що в дитинстві в мене були переважно «хлопчачі» заняття, а «дівчаче» гендерне виховання – майже відсутнє. Уже в підлітковому віці, коли в мене почалися гормональні зміни, батьки ухвалили рішення почати виховувати мене як дівчину та пояснювати, як мені потрібно поводитися. Я ж почувала себе комфортно в тій ролі, у якій мене початково вирощували, і мені не хотілося носити платтячка лише через необхідність. Я помічала, що в моїх хлопців-однолітків переважно «хлопчачі» інтереси, а в компаніях дівчат – «дівчачі», а я не вписувалася в жодну з цих груп. Голова кипіла від нерозуміння й відчуття невідповідності, до того ж удома батьки тиснули, щоб я виглядала більш жіночно й відповідно до своєї біологічної статі.

Стало важко, коли почалися фізіологічні зміни в тілі, адже мені з ними було дуже некомфортно. Я почала шукати відповіді в інтернеті й дійшла до думки, що, можливо, я транслюдина. Водночас мені було складно асоціювати себе з хлопцем чи дівчиною тривалий час, адже мої відчуття змінювалися. Зараз, якщо мене питають, я називаю себе небінарною персоною, проте загалом у житті намагаюся оминати гендерні ярлики узагалі.  

Пам’ятаю, як у підлітковому віці мої однолітки-хлопці сміялися з моїх досягнень у тренажерці, адже вони для них були надто легкими та незначущими.

Відчуття своєї гендерної ідентичності – це про те, як мозок сприймає людину в дзеркалі. І я намагаюся цю людину зрозуміти, приймати та змінювати, щоб моє тіло хоч трохи мені подобалося. Приховати своє тіло та створити образ, що подобається, допомагає одяг. Від нього більшою мірою залежить мій настрій і комфорт у своєму тілі щодня. Полегшує стан те, що в мене невеликі груди, які легко маскувати. Частково створити бажане тіло також допомагає спорт, проте щоразу, коли бачу фізичну різницю між собою і цисгендерними чоловіками у спортзалі, я ніби отримую удар під дих. Пам’ятаю, як у підлітковому віці мої однолітки-хлопці не зовсім усвідомлювали цієї різниці й сміялися з моїх досягнень у тренажерці, адже вони для них були надто легкими та незначущими. Мені це також було незрозуміло й досить складно прийняти.

Зараз відчуваю дисфорію епізодично: одного дня мені подобається моє тіло й ніби все нормально, а іншого воно мене вже не влаштовує, і я думаю: «Господи, ну що це таке? Чому не можна було якось по-іншому?». У такі моменти дуже хочеться щось зробити з тілом, змінити його. Я замислювалася над гормональною терапією й корекцією грудей, проте поки не можу наважитися. По-перше, це дорого, а по-друге, я не впевнена, чи не жалкуватиму про це.

Яна, 19 років

небінарна персона

Ще з дитинства, років із 6, я полюбляли уявляти себе чоловічим персонажем під час ігор. Бабуся на це реагувала несхвально й говорила: «Ти ж дівчинка! Так не можна». Водночас до початку статевого дозрівання проблем зі сприйняттям свого тіла в мене не було: ми з хлопцями виглядали однаково, разом бігали у плавках. 

Коли ж прийшов підлітковий вік, у мене почали рости груди та змінюватися обриси тіла. У ці моменти я відчули його несприйняття. Це відчуття схоже на те, коли тебе негарно постригли, і ти вже нічого не можеш зробити з цим волоссям – так само ти прокидаєшся вранці й усвідомлюєш, що нікуди не подінешся від свого тіла. Тоді я не могли зрозуміти, чи це зі мною щось не так, чи всі це переживають, і просто потрібно звикнути. Тоді з цими відчуттями було складніше, бо майже ніхто не говорив про ЛГБТ і дисфорію, тож я мислили гетероцентричними шаблонами, як-от «лише хлопчик може любити дівчинку». Я не розуміли, куди мені подітися, якщо і хлопчиком мені не хотілося ставати, і в рамки фемінності не виходило вписатися. У 16–17 років я дізналися про небінарність від своєї дівчини. Почали вивчати цю тему – і багато чого стало на свої місця. Я зрозуміли, що небінарні люди також можуть мати гендерну дисфорію й за потреби навіть робити собі коригувальні операції. 

Це відчуття схоже на те, коли тебе негарно постригли, і ти вже нічого не можеш зробити з цим волоссям – так само ти прокидаєшся вранці й усвідомлюєш, що нікуди не подінешся від свого тіла.

Прийняти себе дуже допомогла мама. Вона спокійно відреагувала на камінгаут, для неї головне лише те, що я її дитина. Мені дуже приємно усвідомлювати, що в мене є її підтримка. Ще більше я утвердилися у своїй ідентичності в університеті. Та хоч я вже зрозуміли себе, мені все ще було складно пояснювати іншим, що таке небінарність і як це, коли не відчуваєш себе ні чоловіком, ні жінкою. Тож я стали пояснювати, що небінарні люди просто спілкуються, як на заході України: наприклад, «мама пішли», – так усім стало зрозуміліше сприймати незвичні мовні конструкції.

Я досі відчуваю гендерну дисфорію, хоча вона проявляється епізодично: одного дня здається, що все супер, а іншого шкодую, що моє тіло виросло саме таким. Окрім цього, дисфорія проявляється й у сексуальному житті – я потребую дуже великої довіри до партнерки, щоб дозволити їй хоча б торкатися мене, особливо грудей. Упоратися з цим допомагають терапія й одяг – використовую біндер на груди та максимально покриваю тіло різним вбранням. Комусь ще допомагає спорт, щоби хоча б розкачати плечі, раз із широкими стегнами вже нічого не зробиш. Головне, щоб ці практики були здорові. Наприклад, не варто перетягувати груди бинтом чи скотчем, а також спеціально обмежувати себе в їжі. Мені би хотілося ще й зробити хірургічну корекцію та прибрати груди, але не наважуюся через те, що жінки в моїй родині мали рак молочної залози – з такою генетичною схильністю операція може мати небезпечні наслідки. Тож єдине, що мені ще лишається робити – вчитися жити з дисфорією.