Власний досвід «А що, дівчатам можна?» Я – військова ЗСУ
«Яка різниця, які в тебе геніталії, якщо ти можеш робити цю роботу?»
Яна Забара – військова контрактної армії, має звання старшого солдата, нагороджена орденом княгині Ольги. Ми зустрілися в Києві, поки вона у відпустці, у яку ходить раз на рік. За день до інтерв’ю в Яни був день народження, їй виповнилося 26. «Раніше я була домашньою дитиною», – розповідає дівчина. Проте більше п’яти років тому, після того, як мобілізували її батька, вона пішла на фронт у добровольчий батальйон.
Говоримо з Яною про те, як це – бути жінкою в ЗСУ.
Я навчалася в КПІ на видавничо-поліграфічному факультеті. У майбутньому мала бути технологом, який стежить за правильністю процесів у виготовлені книжок. Проте я не закінчила навчання. На третьому курсі, у 2013 році, відбувся Майдан і я подумала, що це момент, аби змінити щось у своєму житті.
У серпні 2014 року мобілізували мого батька. Я відчувала певну відповідальність. Наче [на Майдані] почала щось і треба продовжувати. Проте, аби був сенс мого перебування на фронті, треба було готуватися. Я не хотіла, щоб мене відправили на кухню. Я розуміла: якщо приїду без підготовки, з мене не буде ніякої користі. Тому почала ходити на волонтерські курси.
Десь місяць я їздила на Марусин полігон під Києвом. Там був особовий склад, який постійно жив у наметах і щодня тренувався, і були «туристи», які приїжджали на кілька днів, як я. Нас учили тактичної медицини й тому, як рухається група. Були фізичні тренування, треба було проходити смуги перешкод. Щочетверга влаштовували засідки в лісі.
Також в одного з інструкторів була власна «помпа» (помпова зброя – ред.), і нас учили правильно поводитися з нею. Це були стандартні правила типу не наводити приціл туди, куди не збираєшся стріляти. Бувало, що в день засідок, ми йшли по лісу й удавали, що в нас є зброя. Навіть якщо вдаваною зброєю ти навів кудись не туди, за це було покарання, наприклад, віджимання. Ці правила [поводження зі зброєю] мали закріпитися на рівні рефлексів. Якщо хтось систематично порушував їх, його просто виганяли.
Аби був сенс мого перебування на фронті, треба було готуватися. Я не хотіла, щоб мене відправили на кухню
Поки готувалася, я якийсь час тішила себе думкою, що таки не наважуся [поїхати на фронт]. Але водночас відчувала, що рано чи пізно це повинно було статися. Мене зупиняло, що треба було залишити маму з маленьким братом. Вона тоді працювала, а тата мобілізували. Крім цього, я боялася бути там баластом.
У мене не було моменту, коли вирішила, що готова. Я просто психанула й поїхала. Це було в січні 2015 року. Знаю, що це було не дуже добре з мого боку, бо залишила маму й брата на бабусю. Моя сім’я важко сприйняла моє рішення. Мама зі мною ще десь пів року не розмовляла. Батько пізніше просив не підписувати контракт [із ЗСУ]. Моя подруга Софія дуже хвилювалася. Якось я приїхала до Києва й у мене не було грошей купити квиток назад, бо нам тоді взагалі нічого не платили. І Софія мусила мені купувати його, аби я їхала туди. Не знаю, як їй було в цей момент, але мені дуже приємно, що вона таким способом підтримала моє рішення.
«Я собі уявляла, що це буде наче висадка в Нормандії»
Мені підказали один добровольчий батальйон. Спочатку мене взагалі ніхто не сприймав усерйоз. Я приїхала, і мені відразу сказали: «Наряд на кухню, 5 діб», – і все. Це було дуже депресивно. У мене були навички виконувати роботу поза кухнею, але мене просто не пускали. Через це довго були непорозуміння.
У якийсь момент мене на півтора місяця просто забули. Біля Пісків є блокпост «Республіка міст», і біля нього була хатка. Мене залишили її охороняти, а там узагалі було нічого робити. Я потім дізналася, що це був такий хитрий план, як мене «усунути». Мені час від часу привозили людей: там була позиція, на якій тестували новачків, дивилися, як вони реагують на вибухи, чи не злякаються. Тому люди були періодично, але основний час я була сама. Ходила ловити там раків.
Мене забрали звідти, і нарешті все почало відбуватися так, як мало із самого початку. Мабуть, тоді вже заробила собі певну репутацію. Десь у серпні 2015 року я нарешті потрапила на «нульову лінію» (передову – ред.) і несла там чергування. У нас була ділянка території біля Донецького аеропорту, яку ми охороняли. Режим такий: три дні на позиції, три дні «вдома», тобто на базі, у селищі неподалік. Тоді почалися перші перемир’я й зіткнень не було. Ми жартували, що сидимо, як охоронці на овочевій базі. [сміється]
У період з 2008 по 2019 роки кількість жінок у ЗСУ збільшилася в 15 разів. У 2008-му в українській армії було 1 800 жінок-військових, у 2019 році їх понад 27 000.
Спочатку мене взагалі ніхто не сприймав усерйоз. Я приїхала, і мені відразу сказали: «Наряд на кухню, 5 діб», – і все
У мене взагалі бурна фантазія: перед тим, як потрапила на війну, я собі уявляла, що це буде наче висадка в Нормандію, кров, вибухи. Оскільки активна фаза на момент, коли мене хоча б кудись допустили, уже затихла, то все було спокійніше, ніж очікувала. У нас були поранені, але втрат, на щастя, не було.
Тоді якраз почали приєднувати добровольчі батальйони до ЗСУ. До цього, можна сказати, ми перебували там не дуже легально. Жартували, що ми «ОПГ», що мало розшифровуватися, як «Об’єднання патріотичних громадян». Нам запропонували підписати контракти із ЗСУ, оскільки добровольчі батальйони потрібно було інтегрувати в армію. Для цього в нас була лише п’ятихвилинна медкомісія, ми навіть КМБ (курс молодого бійця – ред.) не проходили.
У 2018 році жінки-військові вперше взяли участь у параді на День Незалежності України.
Після легалізації я перевелася в інший підрозділ ЗСУ, де працюю тепер. Пройшла кілька навчальних курсів і змінила спеціальність. Зараз я операторка безпілотника. До останнього перемир’я півтора року вела повітряну розвідку. Зараз нам заборонили це робити.
Мій звичайний робочий день виглядає так: я прокидаюся о другій годині ночі, їду працювати, повертаюся, роблю звіти й лягаю спати, щоб знову прокинутися о другій ночі. Буває так, що погоди немає, – тоді ми просто нічого не робимо. А буває навпаки: працюємо два тижні підряд і спимо по чотири години.
Контракт підписую лише на рік. Я сама обрала такий варіант, були й інші. Вирішила, що, якщо щось піде не так, то на роботі, яка мені не подобається, рік витримаю. Відпустка в мене раз на рік. З того, що мені хочеться, після повернення в Київ – з’їсти щось смачне, сходити в новий заклад, погуляти по місту, побачитися з подругою Софією.
Генеральське звання в Україні мають лише дві жінки-військові: Юлія Лапутіна та Людмила Шугалей.
По фейсбуку гуляє фото, яке моя знайома Ірина Рибакова зробила колись давно, де я така маленька з величезним рюкзаком. У всіх реакція: «Боже, що там діти роблять?»
«У ЗСУ від жінки очікують лише поганого»
Жінкам у ЗСУ дуже важко. Є багато стереотипів: якщо ти жінка, від тебе будуть проблеми або будеш нити, що щось не подобається. На перший погляд, у ЗСУ від жінки очікують лише поганого. Багато кого переводять туди-сюди. Жінкам намагаються дати роботу на зразок оформлення документів. Звісно, багато хто добре справляється з цією роботою й вона теж важлива. Але здобути собі бойову посаду дуже важко, майже нереально. Якщо буде вибір відправити навчатися на сержанта чоловіка чи жінку, то оберуть чоловіка.
Переважно жінкам в армії пропонують три варіанти: бути на кухні, медиком чи зв’язківцем. Це те, що мені пропонували передусім. Потім ухвалили закон, який розширив можливості жінок в армії. До цього їм були доступними десь 10 % від усіх військових посад. Зараз це змінилося, можливості є. Я зараз не була б на тій посаді, яка в мене є, якби не цей закон.
Але, коли я попросилася поїхати навчатися на цю спеціальність, усі почали перепитувати: «А що дівчатам можна? Наче ж не можна». І поки хлопці [з навчального центру] не написали, що там дійсно вчаться дівчата, ніхто не погоджувався. Тобто попри те, що є документи, усі бояться отримати неприємності.
Хотілося, аби до тебе ставилися як до професіонала, а не як до жінки
Також я помічаю, що чоловіки не готові сприймати жінку-керівницю в ЗСУ. Узагалі. «Як це так? Пацани не поймуть!» Мабуть, для цього треба мати репутацію, здобути повагу. Хотілося, аби до тебе ставилися як до професіонала, а не як до жінки.
З того, що мене особливо дратує, так це фрази про «жіночу логіку». ЗСУ – це певний зріз суспільства, і я бачу, що загалом жінок сприймають «уті бозє, яке воно миленьке», якось так. Часто жінок не сприймають як професіоналок. Буває так, що я починаю сперечатися з робочого питання й мені закидають, що я просто жінка й хочу уваги. Також є уявлення, що «нормальні жінки в ЗСУ не приходять». Мою маму колись сусіди запитали: «Ваша дочка пішла в армію, щоб хлопця собі знайти?»
Ще чоловіки часто думають, що жінкам в армії не підходять умови. Наприклад, що жінка не може жити в бліндажі. Звісно, залежить від жінки, але в мене з цим проблем не було. Буквально за кілька годин в усіх пропадали сумніви, чи ок мені жити там.
Інколи я прямо виборювала право ходити на чергування. Багато де жінок за замовчуванням не ставлять у наряди, бо раніше не можна було. Коли нас переселили в казарму, я виборювала право заступати черговою. Усі заступають, то чому я не можу? Багато хто навпаки з таких чергувань намагається злиняти, а я ходжу собі їх вибиваю. [сміється]
Я думаю: якщо жінки нестимуть службу нарівні з чоловіками, то це змінить їхнє ставлення. Часто чую, що жінки те й те не роблять, навіщо вони взагалі тут треба? Тому я намагаюся робити все, що можу. Самими словами дуже важко переконати. Багато хто ще вірить, що жінки в армії на стрільбах жаліються, що в них ніготь зламався. Звісно, я часто не витримую та сперечаюся на ці теми. Але правильно показувати саме своїм прикладом. Яка різниця, які в тебе геніталії, якщо ти можеш робити цю роботу?
За останні роки жінок в армії стало набагато більше. Я живу недалеко від військового інституту КНУ, і мене дуже тішить, коли бачу дівчат у формі. Це означає, що більше дівчат вирішують обрати військову кар’єру. Це не просто контракт на рік чи два; це шлях, який вони обирають. Раніше дівчат у таких навчальних закладах було критично мало.
У 2018 році набрав чинності закон про рівні права жінок і чоловіків під час служби в ЗСУ. Він надає рівні можливості для укладання контракту на військову службу, однаковий доступ до військових звань, посад, один обсяг відповідальності під час служби.
Мою маму колись сусіди запитали: «Ваша дочка пішла в армію, щоб хлопця собі знайти?»
У моєму підрозділі доволі приємна атмосфера для жінок. Але в одній іншій бригаді я бачила дуже погане ставлення. Там жінка «принеси-подай». Вони готують офіцерам їсти, крім того, що вони роблять те, що передбачено їхньою посадою. Це не нормально, такого взагалі не має бути в ЗСУ. Не лише до жінок, а взагалі.
Раніше, коли я жила у світі рожевих поні, мені здавалося, що жінок в армії нормально сприймають. Бачила це в американських фільмах, знаєш. Я не думала, що на ділі ситуація може бути настільки поганою. Хоч зараз я бачу великий прогрес і сподіваюся, що він продовжиться.
Я думаю над тим, чи будувати військову кар’єру. Не впевнена, що в мене є якості, які потрібні керівнику, але, можливо, я доросту. Наразі мені подобається моя робота. Я розумію, що роблю щось дійсно корисне, і роблю добре. Зараз мене це абсолютно влаштовує.
У 2019 році Київський військовий ліцей уперше прийняв на навчання дівчат.
Текст:
Софія Пилипюк
редакторка Wonderzine Україна
Фото:
Костянтин Гузенко, Яна Забара
Коментарі
Підписатись