Власний досвід«Ми почали ще активніше жити». Жінки про догляд за рідними після бойових поранень

Поранення на війні зачіпає й того, хто його отримав, і всіх близьких, які хвилюються за рідну людину, доглядають за нею та перебувають поруч увесь процес реабілітації. 

Догляд – це вимогливий процес у фізичному, психологічному та фінансовому планах. Рідні часто мусять полишати роботу, постійно переїжджати з лікарні в лікарню, допомагати з буденними справами та пересуванням, а також слідкувати за моральним станом пораненого та мотивувати його продовжувати відновлення. 

Через це вони можуть вигорати та відчувати великий рівень стресу. У США провели дослідження серед тих, хто доглядає за рідними, і 25% респондентів розповіли, що догляд негативно вплинув на їхнє здоров’я. Зокрема вразливими є ті групи, які почуваються самотніми у своєму піклуванні.

Разом з Програмою розвитку ООН в Україні (UNDP) ми поговорили з жінками, які доглядають рідних після бойових поранень, про те, як це вплинуло на їхній психологічний і фізичний стан, які нові обов’язки вони перебрали на себе та що допомагає їм триматися в таких складних умовах. 

Текст: Анастасія Микитенко

Ілюстрації: Леся Ковальчук

Анастасія

Заспокоювала себе тим, що він живий і нічого головнішого немає.

Мій чоловік служив у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Він був у контрнаступі на Запорізькому напрямку, коли 13 червня в їхній окоп російський дрон скинув гранату. Вона впала йому саме на литки, після чого він втратив обидві нижні кінцівки. 

Побратим наклав йому турнікети та ніс його три кілометри до стабпункту. Після цього його відправили в лікарню в Запоріжжя, а потім у Дніпро. Він казав, що йде на бойове завдання й декілька днів, можливо, не буде на зв’язку. Отож коли він зателефонував уже через день, то я захвилювалася. Я почала запитувати, де він, він казав, що не буде на зв'язку, він уже вийшов чи знайшов зв’язок на позиції, що сталося. Тоді він сказав, що він у лікарні, попросив пообіцяти не хвилюватися й не плакати, але що він зрозуміє, якщо я таки не зможу стриматися. Я мовчала, а він лише додав, що мінус дві ноги. Та я одразу відповіла, що нічого страшного, що все добре – ми його дуже любимо й не покинемо.  

З того часу, як я йому й обіцяла, досі не плакала при ньому. Він воював уже півтора року, були різні моменти, коли його довго не було на зв’язку, а я хвилювалася та прокручувала в голові різні думки. Отож за цей час я вже встигла підготуватися до всього: після завдань, які він виконував, залишитися живим – це була неймовірна вдача. 

Отож перший день я думала, що прийняла це. Та вже на другий день мене накрила паніка та сльози. У нас із чоловіком такі були стосунки, що я весь час жила ніби в дуже зручному та затишному коконі: він завжди мені у всьому допомагав, вирішував мої проблеми. А тут ніби раз – і все це розвалилося в секунду, як картковий будиночок. Я не знала, чи зможу я далі жити, як це буде виглядати, що буде з нами. Та постійно заспокоювала себе тим, що він живий і нічого головнішого немає.

Я намагалася не думати про те, а що було б, якби все було по-іншому – якби він не пішов до війська, якби він не був штурмовиком, не був у тому окопі

Після його дзвінка я приїхала одразу в лікарню в Дніпро, де ми пробули разом три тижні, а потім нас перевели в Київ. Усі в лікарні сміялися, що він каже, що втратив свої ноги, але вони в нього досі є – це я. Я максимально допомагала, коли йому було щось потрібно, а коли була вільна, то допомагала й іншим. У київській лікарні дуже велике завантаження, тому я була додатковими руками медсестер – возила інших військових в операційні, робила серветки з бинтів, перестеляла ліжка. Лікарі жартували, що візьмуть мене на зарплату. Та як я могла не допомогти – у багатьох нікого не було поруч, тому я намагалася бути їхньою опорою: говорила, ходила всім, кому потрібно було, у магазин по їжу та ліки. 

Доки я була в лікарні, нашого сина доглядала вся родина – Вітіна мама, мої батьки, хрещені, рідний брат. Родина та друзі дуже нас підтримали й словом, і ділом. 

Це допомагало мені не з’їхати з глузду, тому що я відволікалася на те, що постійно щось роблю. Я також намагалася не думати про те, а що було б, якби все було по-іншому – якби він не пішов до війська, якби він не був штурмовиком, не був у тому окопі, граната не спрацювала б. Я намагалася максимально прийняти той стан речей, який є зараз, тому що від «якби» легше нікому не стане. Отож я сконцентрувалася на тому житті, яке є, повторювала Віті, що він живий, ми разом і ми з усім впораємося. 

Удома тоді лишився наш маленький син, і доки я була в лікарні, його доглядала вся родина – Вітіна мама, мої батьки, хрещені, рідний брат. Родина та друзі дуже нас підтримали й словом, і ділом. 

На початку жовтня чоловіку зробили операцію, зараз він удома, а вже з грудня зможе нарешті поїхати на підготовку до протезування. Ми називаємо це днями відкритих дверей – до нас постійно приходять друзі, родичі, знайомі з їжею та смаколиками. Насправді ми навіть не очікували такої підтримки. Я знала, що в чоловіка багато друзів, але щоб ніхто не відвернувся й усі так багато телефонували, писали та заходили в гості – це було сюрпризом.

Усвідомлюю, що я також сильна, і що якщо до поранення я казала Віті, що я без нього не впораюся, то зараз уже він мені про це говорить. 

На мене впала більшість хатніх обов’язків, я також відвожу Вітю на спортивні тренування та прийоми в лікарів. Проте він допомагає в усьому, до чого може дотягнутися – грається із сином, прибирає, складає іграшки, сам кудись їде на кріслі колісному, якщо маршрут дозволяє. Він досі в мене дуже сильний, намагається жити повноцінне життя, як би важко йому іноді це не було. І я тримаюся за те, що він не падає духом, адже не відчуваю, що маю право втомлюватися або бути сумною, коли поруч чоловік, який так стійко приймає цей досвід.

Та взагалі зрозуміла, що недооцінювала себе. Тепер усвідомлюю, що я також сильна, і що якщо до поранення я казала Віті, що я без нього не впораюся, то зараз уже він мені про це говорить. 

Ірина

Я намагалася помічати все, що він робив сам, і хвалити його, бо це мотивувало його робити все краще й більше.  

Мій брат Вітя, прикордонник, отримав кульове поранення в хребет, у поперековий відділ, у січні 2023 року. Він проповз на руках через ліс, бо піднятися вже не міг, а там його побратими забрали, пронесли ще декілька кілометрів на руках до машин. Після цього його перевезли в Бахмут, потім у Дружківку, а далі - в Дніпро. 

Першою про поранення дізналася його дружина. Вона була з Вітею в перші дні, потім разом із ним поїхала до Києва. Брат був у пригніченому стані. Він розумів, що не відчуває ніг і що поранення серйозне. Вітя переживав, що дружина його залишить, проте вона сказала йому, щоб він ніколи й не смів думати про таке, що вона зробить усе, щоб він якнайшвидше став на ноги. У той момент вона дала йому надію, і це було дуже важливо. 

Після трьох тижнів дружину приїхала підміняти я, бо їй потрібно було повертатися на службу. Ми проходили реабілітацію у Львові, а потім в Одесі. 

Коли я дізналася про поранення, то, мабуть, із тиждень не могла прийти в себе. Мені здавалось, що з мене витягнули всю радість, і час ніби зупинився. Я жила тільки однією думкою про те, як він має жити, як він буде далі справлятися. Знаючи, якою активною людиною він був до поранення, я боялася, чи не буде в нього думок про самогубство. 

Та брат не був пригніченим, бо його одразу ж підтримала вся родина, друзі, знайомі, з ним також працював психолог. Водночас він не був таким, як зазвичай – неначе його емоції замерли. У мене було більше тривоги та страху, а він здавався дуже спокійним. 

Виходячи з даних, які в них були, лікарі спочатку давали надію, що він буде ходити. У нього боліла права нога, а отже – колись вона може відновитися. Ліва була зовсім нечутлива. Він також не міг контролювати будь-які виділення, тому мусив бути в підгузках. Вітя, окрім основної роботи, тримав господарство, завжди був дужий, сильний чоловік. Тому я навіть не можу уявити, як йому було в той момент.

Тоді в лікарні я була його руками й ногами, бо він не міг самостійно перевернутися, поміняти положення ніг тощо. За освітою я медсестра, тому в мене був досвід догляду за пацієнтами різного ступеню важкості, тож це не було для мене чимось незвичним, хоча морально було важко, бо це рідна людина. Перший час я його мила, переодягала, змінювала підгузки декілька разів на день. Він дуже соромився мене, але разом ми пройшли й через цей барʼєр. 

Та брат не був пригніченим, бо його одразу ж підтримала вся родина, друзі, знайомі, з ним також працював психолог

Я знала, що він любить чистоту й порядок у всьому, тому намагалася зробити все, щоб забезпечити їх. Ми створили графік – гігієна, процедури, вправи, масажі тощо – щоб не було якогось хаосу та нерозуміння, що ми маємо робити щодня. Так потроху пристосувалися до нового життя та налагодили рутину. Деякі речі Вітя почав робити з часом самостійно. Я намагалася помічати все, що він робив сам, і хвалити його, бо це мотивувало його робити все краще й більше. Намагалась інколи жартувати з ним, по-доброму посміюватися над ним. Це трохи допомагало не зʼїхати з глузду обом. 

Вільний час я зазвичай приділяла тому, що дивилася в соцмережах відео про реабілітацію, а також проводила дуже багато часу на форумах – шукала, як в інших людей проходить відновлення, які вправи вони роблять, якими тренажерами користуються вдома. 

Я намагалася не показувати свої страхи при ньому, тримала все в собі, коли були моменти зневіри. Я бачила, як йому боляче, і в такі моменти тихенько плакала, відвернувшись. Увесь цей час я постійно то була на сто відсотків упевнена, що все буде добре і він зможе ходити, то думала про його нечутливу ліву ногу та знову думала про найгірше. В емоційному плані це було як на американських гірках. Я в сім’ї старша сестра, і Вітя завжди прислухався та зважав на мою думку. Тому я розуміла, що маю бути сильною, стати йому опорою. Коли він трохи розкисав або не хотів займатися, то я завжди брала себе в руки та намагалася достукатися до нього – що я можу підтримати та допомогти, проте тільки він один може робити вправи та намагатися жити повноцінно. 

У нього досі не працюють стопи, проте відновлюється вже права нога – він може сам встати з дивана на ходунки, тримати корпус, переставити ногу та спертися на неї, контролювати сечовипускання. Також почала повертатися чутливість і в ліву ногу. 

Лікар сказав, що якщо ми вийдемо на плато й ніяких покращень не відбуватиметься 3-4 місяці, то можна буде залучати спеціальні стимулятори спинного мозку. Проте поки треба дати тілу відновитися природно. Ось такий у нас був план А і план Б, і це давало нам змогу триматися, бо тоді ми знали, що нам робити та які є альтернативи. 

Лікар в Одесі ще призначив нейроміографію. Ми зробили це обстеження, результати були невтішні. Тоді я знову почала втрачати надію. Памʼятаю, як йшла коридором і, проходячи повз інших військових і пацієнтів, які ходять, відчула, що мені так боляче й заздрісно. Я взагалі не зла людина, тому я злякалась і соромилась своїх думок. Я дивилась на них і думала – ось вони ходять, а в мого брата такого шансу не буде, що в інших все добре, а в нас така біда. 

«Чому це сталося з нами?», – запитувала себе я. І сама себе подумки заспокоювала: «Головне, що живий». Тоді я не усвідомлювала насправді, яка величезна кількість людей проходить через те, що зараз проходить мій брат і наша сімʼя. 

Я по життю оптимістка. Проте тоді не могла впоратися зі своїм моральним станом самотужки, мені самій уже потрібна була допомога. Те, наскільки мені було важко, я могла сказати тільки своєму чоловікові. Я не могла дозволити собі показувати слабкість братові, не могла розповідати все мамі, бо вона вже немолода, а донька і так дуже хвилюється за все. Я шукала розради у своєму чоловікові – він міг вислухати, адекватно та тверезо оцінити ситуацію, підтримати. Він постійно мені повторював, що Вітя буде ходити, і ці слова звучали в голові його голосом як мантра. 

Мій чоловік постійно мені повторював, що Вітя буде ходити, і ці слова звучали в голові його голосом як мантра. 

Пізніше ми з дружиною брата й результатами обстежень поїхали до Києва, в інститут нейрохірургії імені Ромоданова. Лікар, переглянувши результати обстежень, відклав їх та сказав, що картина може помінятися через 3-4 місяці. Він зробив акцент на томографії та на тому, що зараз відчуває брат, і сказав, що відновлення може тривати до трьох років і потрібно набратися терпіння. Це знову дало мені надію, яку я передала братові. Пізніше мені подзвонила моя мама, яка була з ним на той момент у лікарні, і сказала, що він підбадьорився, знову активно почав робити вправи та займатися. Людині, ким би вона не була, завжди потрібна віра та підтримка. Якщо вже вона побачила маленький проблиск надії, світло в кінці тунелю, то їй уже не потрібно додатково щось пояснювати або мотивувати – вона сама рухатиметься далі до цього світла. 

Через чотири місяці я таки вирішила дати мамі себе підмінити, бо наближалась весна й потрібно було допомагати їй доглядати й за її, і за своїм господарством. Вона вже в нас немолода, а городи для неї – то святе (сміється – прим.ред.). Я розуміла, що Вітя вже був не такий важкий, йому переважно потрібна була компанія. 

Насправді в мене не було відчуття емоційного полегшення, коли я повернулась додому. Мені було легше, коли, як мені здавалось, я контролювала ситуацію, своїми очима бачила, чи добре йому сьогодні, чи не дуже, чи має він якісь нові відчуття в ногах, чи ні. Мені здавалося, що мама не зможе всього робити, як це робила я. Звісно, перші дні я дзвонила 5-6 разів на добу, бо вже звикла бути поруч, постійно його бачити та чути. Та поступово це перейшло на один або два дзвінки в день. Я змогла взяти невеличкий відпочинок, щоб зібратися з силами та рухатися далі. 

Зараз Вітя їде на ще одну реабілітацію, але вже сам. Хоч він ще досі й не здатен самотужки ходити, але він досить добре справляється. 

Це був складний період для мене і фізично, і морально. Але я рада, що в мене була і є можливість бути поруч, допомагати та підтримувати свого брата і що мене, в свою чергу, підтримувала сім’я. Будь-якій людині дуже важлива підтримка та турбота в такі періоди. Це одна справа, коли людина через певний час каже, що їй більше не потрібна допомога й вона може дати собі раду, і треба вміти дати їй цей простір для самостійності. Проте це зовсім по-іншому, коли перші місяці після поранення біля військових (і не тільки) нікого немає, і, на жаль, ми таке бачили. Їм набагато важче відновитись, адже багато речей вони не можуть зробити самостійно, а знаходити в собі моральні сили на реабілітацію стає складно. 

Я рада, що в мене була і є можливість бути поруч, допомагати та підтримувати свого брата і що мене, в свою чергу, підтримувала сім’я. 

Вікторія

Перше, що я йому сказала, це те, що ми будемо завжди разом і я його кохаю – з ногою чи без неї. 

Мій чоловік Андрій служив у ЗСУ, у десантно-штурмовій бригаді, і при контрнаступі восени 2022 року при визволенні Лиману підірвався його побратим. Мій чоловік пішов надати йому допомогу й наступив на «лєпєсток». Він зателефонував мені, щойно отямився, і я одразу приїхала до нього – від нашого дому в Донецькій області до Дніпра було лише чотири години. У той день його забрали на операцію одразу, хірурги вирішили ампутувати стопу, бо там вже не було, чого зберігати. 

Насправді все, що я відчувала тоді, то це полегшення, що він живий. А руки, ноги – з усім цим можна жити. Краще сидіти, тримати Андрія за руку та чути його голос, аніж сидіти біля труни. Я цим постійно заспокоювала себе. 

Коли чоловіка вивезли з операційної, він не дивився мені в очі. Він розумів, що тепер у нього немає стопи, а я одразу почала думати про протезування. У мене не було такого досвіду до цього, тому я взагалі не знала, куди йти й кому телефонувати. Проте я знала, що ми разом усе подолаємо. 

Перше, що я йому сказала, це те, що ми будемо завжди разом і я його кохаю – з ногою чи без неї. Я говорила про те, що люди зараз роблять на протезах неймовірні речі, і я просила його пообіцяти, що він повернеться до волейболу та знову буде тренером. Після цього вже почала шукати інформацію про протезування в Україні. 

Він мені повторював, що ми впораємося з цим разом, і більше нічия підтримка не була мені потрібна. 

Перші дні я допомагала йому сісти на візок, катала його по лікарні та розмовляла про все на світі. Було морально дуже важко, проте я не мала показувати свою слабину. Для мене було важливо, щоб він не бачив моїх сліз, тому я дала собі установку не плакати перед ним. Коли я розуміла, що не можу втриматися, то пропонувала йому каву та плакала трохи по дорозі, але так, щоби потім очі не були дуже червоні. Потім знову посміхалася та заходила в лікарню. Я не дозволяла собі жодних слів нерозуміння, жодної паніки щодо того, що ми тепер будемо робити. Мені було важливо, щоб він ділився своїми болями зі мною, щоб діалог між нами ніколи не переривався. 

Мені було, з ким поділитися своїми страхами – батьками, рідною сестрою – проте я така людина, що більше тримаю все в собі та ділюся всім лише з чоловіком. Мені легше було бути наодинці й іноді говорити з ним. Він мені повторював, що ми впораємося з цим разом, і більше нічия підтримка не була мені потрібна. 

Узагалі, мабуть, як і більшість людей, я сказала, що ми будемо протезуватися за кордоном. Дуже не хочу ображати українських лікарів, проте на той момент я чомусь порівнювала закордонну медицину з тією, що була в нашому маленькому містечку. Та лікарі пояснили, що протезування – це дуже довгий процес, бо протез може натирати, нога може змінюватися в розмірах, доки формується культя, тому потрібно буде провести досить багато часу за кордоном. Тоді я почала шукати інші можливості, читати в інтернеті все можливе про протезування та реабілітацію, щоб усе зробити якнайкраще. 

З початку війни я слідкувала за центром «Незламних», донатила їм, отож найперше написала їм електронного листа, коли зрозуміла, що будемо протезуватися в Україні. Вони зателефонували мені вже через пів години та сказали, що приймуть нас, і все це абсолютно безплатно.

Тоді виявилося, що після ампутації Андрію не вистачало певної довжини для активного протеза, тому його повели на другу ампутацію. Також вони помітили уламок у руці, через який у нього не працювало декілька пальців на руці, тому ще вийняли його, після чого руки запрацювали. Це було в листопаді, а в січні він уже став на протез. Я з ним була постійно перші два тижні, допоки він не приїхав у вінницьку лікарню, де провів цілий місяць. Я приїжджала до нього на вихідних, а в будні працювала. Мені пощастило, що родина взялася допомагати нам вдома.

Це було рік тому, а мені здається, що це було не з нами й узагалі в якомусь іншому житті. У мене часто мозок стирає травматичні спогади, тому так сталося й цього разу. Пам’ятаю лише те, як мені було важливо показувати всю свою підтримку та налаштувати чоловіка на те, що ми продовжуватимемо таке ж активне життя.  

Ось таким спільним гумористичним проєктом ми всі й трималися. 

Перший час йому постійно телефонували родичі, друзі, проте відповідала я. Я боялася, що деякі люди не будуть себе стримувати й будуть не підтримувати, а плакати та говорити, що як же він тепер такий буде жити. У перші дні важливо прийняти для себе, що життя тепер буде нове, що ти протезуєшся та продовжуєш жити. Та інші могли цього не знати й жаліти, порівнювати його новий стан із попереднім. Ми разом погодили рішення, що братиму слухавку я. 

Це було складно – повторювати знову й знову те, що сталося, і все часто переходило в те, що я мусила заспокоювати рідних і знайомих, обіцяти, що все буде добре. Я також попереджала, щоб вони не плакали, коли він уже могтиме сам відповідати на дзвінки. Узагалі їх, мабуть, ображало, що я не ділюся своїми страхами, не прошу про допомогу й кажу, що в нас усе круто. Та в нас справді все було круто, тому що він живий. 

Узагалі дуже допомагало те, які люди були поряд із нами. Реабілітологи робили все, щоб у нас просто не було часу засмутитися, здатися. Вони не просто робили вправи з чоловіком, а й говорили, постійно жартували, переповідали якісь історії. Також із нами у вінницькій лікарні лежало 11 хлопців, які були без ніг, а один – без руки. Проте вони все це перетворили на такий собі український стендап: казали, що вони команда футболістів, а Дімка, який без руки, їхній воротар. Ось таким спільним гумористичним проєктом ми всі й трималися. 

Зараз уже до нас приходять люди, які отримали поранення й не знають, що далі робити. Можливо, мені було б легше, якби в перші дні я також могла в когось розпитати та дізнатися про чужий досвід, тому ми з Андрієм намагаємося всім допомогти. Разом із громадською організацією ми навіть склали мапу протезування, учора я повісила плакат із нею в нашому управлінні соцзахисту, щоб у військових після поранень одразу був план дій.

Також Андрій уже повернувся додому, ми занурилися у волонтерство. Він повернувся до тренування дітлахів, як ми й мріяли та планували. Ми почали ще активніше жити. Лише стали економити на шкарпетках. 

Ми почали ще активніше жити. Лише стали економити на шкарпетках.